— Відійдемо, побалакати треба, а стіни вуха мають…
Я зирнув пильніше і побачив у щілинах, між засіяних зеленкуватим мохом цеглин схожі на опеньки вуха. Ми відійшли до яблунь — Степко ледь чутно зашепотів:
— Жук нахваляється сьогодні побити тебе. Наказав усім жучкам з'явитися. А ти б не прийшов, якби тобі сам Жук наказав? — Він ображено глянув на мене і голосно додав: — Ну, як нема у вас хліба, то піду в магазин на П'ятикутки. Бо мати кажуть: батькові на зміну, позич у Солом'яників буханку, а увечері віддамо…
З тим він почалапав до хвіртки і зник.
Тут де взялися мурахи, холодні, мов крижинки, і поповзли мені від п'ят до тім'я, але я вчасно згадав, що не маю права на страх, бо я — гуїгнгнм, і гукнув у засиджену вухами стіну:
— Я не боюся тебе, Жучище!
Стіна на очах мінилася, з зеленої стала жовта, а відтак ще більше позеленіла, а вуха осипалися, як осипається невдале тинькування…
Увечері, поінформовані про лиху задуму Жука, мене проводжали зі школи благородні гуїгнгнми Славко Пасічник та Андрій Політайло. Було місячно. Підкована морозцем Солом'яна вулиця стелилася переді мною, немов лінія життя на долоні. З вдячністю я тяг десятипудову Андрієву сумку. Від автобусної зупинки ми напружено мовчали. Уже неподалік дядькового двору вузлики на наших язиках трохи ослабли і Славко мовив, як завжди, розумно:
— З погляду вічності усе це принаймні безглуздо і смішно…
Могутній свист обірвав його мову, пригнув довколишні дерева, земля між нами і двором Солом'яників розверзлася, і з неї проросли голови Жука та його жучків. По тому рушив на нас вовчий півзашморг з Жуком посередині й дрібнішими жучками по краях. Я озирнувся на благородних гуїгнгнмів — обоє були блідіші од місяця. Шлях назад ще був вільний, і я прошепотів голосом приреченого:
— Тікайте, о, благородні гуїгнгнми! Перекажіть, що я…
Я не знав, кому і що б я хотів переказати, а роздумувати вже не було коли. Ноги Славка Пасічника раптом задріботіли на місці, як у накрутної ляльки, повернули благородного гуїгнгнма на сто вісімдесят градусів і помчали, наче перепуджені коні, по Солом'яній вулиці, залитій сріблястим місячним сяйвом. Славко обернувся до нас верхньою половиною тіла, простяг руки і щось прокричав, але ми не розчули, було далеко. І вже тільки хмарка сріблястого пилу, що закосичила Солом'яну вулицю, нагадувала про нашого товариша. Коло довкола нас зімкнулося, і зашморг звужувався з кожною миттю. Було чути, як шерхотить пісок під ногами жучків, а ще — як вицокують зуби Андрія. А очі Політайла тліли, неначе бікфордів шнур. Я інтуїтивно відчув, що Андрій зараз вибухне, і передбачливо упав на землю. Того ж менту Андрій крутнув довколо себе десятипудовою сумкою на довгім шкірянім паску. Свист, пронизливіший од Жукового, завис над Солом'янкою; він важчав, гучнішав і падав на землю чорними брилами. Жовтий піщаний вихор злизав з вулиці жучків і носив їх над дахами будинків, наче кленові листки. Тільки ще Жук руками й ногами, ніби павук, тримався землі і з ніздрів його сіялися іскри. Тоді Андрій підстрибом зробив декілька кроків уперед, сумка з ревом та свистом пронеслася над самісіньким Жуком, і голова його, відкраєна і підхоплена вихором, покотилася по Солом'яній вулиці швидше од м'яча на футбольному полі. Тільки іскри, що поволі гасли, значили її слід у присмерках. Жук підхопився і кинувсь навздогінці за власною головою.
Відтоді Жука ніхто не бачив на Солом'янці. Казали, що й досі бігає він по світу навздогінці за власною головою.
Тут пасок Андрієвої сумки тріснув і сумка, просвистівши над хатами, гепнулася за Собакаревою горою, зчесавши її залісену вершину. Нарешті уздріли ми Славка Пасічника, що мчав уже з протилежного боку Солом'янки — від Стрижня.
— Зупини… — вчули розпачливий, жалібний крик благородного гуїгнгнма, але зупинити не могли — Славко мчав швидше од метеора, мабуть, це була вимріяна ним швидкість світла. Його годі було навіть впізнати: прозоре віяло, буцім од пропелера літака, що має злетіти, промигнуло повз нас і зникло.
Славко Пасічник з'явився у школі аж наступного тижня, оббігши з великого переляку земну кулю по 51-їй паралелі тисяча сто двадцять дев'ять разів. По тому він довго й настирливо пояснював нам, як ввімкнувся механізм його підсвідомості, пригнітивши нейрони кори головного мозку. І залишилося нас двоє — кандидатів у благородні гуїгнгнми…
МАНДРИ МИХАЙЛА РЕШЕТА: ВІД БРОБДІНГНЕГУ ДО ПАКУЛЯ
Тепер на обійсті Солом'яників було незвично тихо: не мукала зелена корова Манька, не дзеленчав ланцюгом Нерон-Балалайка, половина курки, яка щасливим випадком уникнула кабанової пащеки, німіла під хлівцем, з ляку втративши голос. Нещастя утихомирило пристрасті, молоді та старі Солом'яники знову помирилися. Дід Єврась відірвав дошки, якими було перехрестив синові двері, і власноруч зашпаклював вікно, що через нього ми вибиралися з будинку.
Тітка Дора вечорами гортала родинні фотоальбоми і добрим, мрійливим словом згадувала свою діяльність на ниві культури:
— А до свят було концерт готуєш. Набігаєшся за тими хористами — ніг під собою не чуєш. Коли ж після урочистих зборів піднімеш завісу перед залою, повною людей, з начальством у першім ряді, де й утома подінеться, бо — почот в очах бачиш. І знову ж, кіно через два дні на третій у клубі, безплатно. А тут — і в кіно нема коли піти, вік уже не була, од культури відстала, самі п'янички цілі дні перед очима, і сняться п'янички. Та ще сниться, ніби я іду по дорозі і мішок з грошима знаходжу, розв'язую, а там червінці, червінці, усе новенькі, хрустять і полискують, сон — на ревізію… Прокинешся удосвіта, лежиш і думаєш: кому не судилося на машинах роз'їжджати, тому вік пішки чалапати, хоч ти головою об стіну бийся, хоч ти на частини розірвися і себе по частинках продай…
На ті притомлено-сумні тітчині мудрування дядько відмовчувався, похмуро сопів у кутку кухні, перемиваючи кільця поцупленого з водоконтори дизельного мотора. Я відчував: дядько Денис таємно од усіх готує свій останній ривок до вимріяного "опеля"…
Найближчої суботи я дістав візитну картку Кузьми Перебенді і подався шукати дім під Лірою. Втім, назирці я знав його: дім стояв на одній з центральних ирійських вулиць, що впадали в головний майдан, помилуваних часом та війнами. На його фронтоні бовваніла пофабована в синє цегляна Ліра, на якій залюбки награвали тоскним осінніми вечорами власні мелодії північні вітри. Дванадцяте помешкання було під самим горищем, на п'ятім поверсі, куди вели вузькі, виті, з модерновим чавунним поруччям сходи. Край оббитих темним дерматином дверей тьмяно золотів дбайно начищений мідний ланцюжок дзвінка. Я обережно смикнув за ланцюжок, по той бік дверей коротко теленькнуло, але відчиняти ніхто не поспішав. Зачекавши, я потяг двері до себе — вони не були замкнені і легко піддалися.