Інопланетянка

Сторінка 15 з 16

Забужко Оксана

— Вони є, — аж ніби знуджено сказав Посланець. — Тільки не тут. Ти слушно спостерегла: пам’ять історії фальшива. Дарма гадаєш, буцім вона справді зберігає будь-чий розсіяний дух, — де там. Точнісінько так, як близькі люди підміняють нас парсунами — нашими відбитками в їхніх спогадах: звідки й оте споконвічне прохання — "подаруй-фотку", потреба вловити, спинити — од неспроможності вжитися, — так і пам’ять історії, слава, творить свої парсуни, — він говорив рівно й плинно, як говорять лектори багато разів переказане, і якоюсь частиною єства Рада тьмяно відчула: на думці в нього інше. — А чого, по-твоєму, — провадив незворушно, — від часу до часу нема-нема та й зчиняються суперечки — мовляв, яким же все-таки був Сковорода: посполитим улюбленцем, дотепником із сопілкою, що баляндрасив на бурсацький манір по торговицях і висіявся народові в свідомість такими собі кристаликами байок-анекдотів — а чи, як свідчать ближчі до нього мемуаристи, похмурим самітником, ніким не збагнутим "чоловіком божим", з людської ласки годованим?.. Зміна парсун, та й годі. Ніколи пам’ять історії не виявить, яким він був насправді. Ніколи. Слава торгує гнилим товаром — а ціну бере ой яку високу. Саме ціна тебе й відстрашує.

Ціна?..

Рада машинально піднесла руки до горла, наче затуляючись: ну звичайно ж, ціна! За свій міф, за свою прописку в людській свідомості Валентин Степанович заплатив свободою, сам того не помітивши. Бідний Валентин Степанович, і що йому тепер лишається, як не одбирати її в інших?..

— Ні, — мовила й повільно похитала головою, мимобіжно здивувавшись: який же тягар тримають на собі в’язи! Ціле тіло було зараз для неї відчутним.

— Ні. Це не для мене.

— А в такому разі май звагу не бажати розуміння, — підхопив Посланець, — бо розуміння є форма угоди. І тоді дозволь тебе спитати, — це вже бриніло майже ласкаво, — що ти робиш у цьому світі?..

Що я роблю в цьому світі?..

Зараз, зараз скажу. Вона з інтересом перечепилася зором об свої довгі випростані пальці з уперто ввігнутими суставами. Я — посередкую, от. Я стою непроханим посередником між дійсністю як вона є — і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб’є мистецтво — в тих барвах, під тим кутом залому. Це я приручаю дійсність для них. Шліфую, Обточую, переливаю в форми слів — возношу до ряхтючого, коштовного смислу. Тільки мною — моїм живим теплом, моїми вогкими соками, потом, слізьми, прискореною кров’ю, дихальним ритмом — освоєну, обігріту мить явленого буття люди потраплять розгледіти. Читання — завжди трошки канібальський акт. їжте тіло моє, пийте кров мою. . .

Я не знаю, чи мене вчують. Не вельми це має бути приємно, коли всі сидять у теплій хижі серед темного лісу, а хтось один починає розхитувати стіни. Дає наздогад, що за тими стінами щось є. Неприємно. Незатишно. Приємно впізнавати відоме — от і напишіть про це, це потрібно людям. Ні вже, годі смітити словами: не "потрібно", а — подобається. А що потрібно, і чи потрібно взагалі — хто годен нам повісти?..

Ну та дарма. Проживу як-небудь.

І тут Рада, котра дотепер усе легшала й легшала, мов поступово вивільнялася з тіла, раптом ухнула в нього, як у бездонний колодязь непроглядної, тоскної порожнечі, — навіщо, господи, навіщо? навіщо наново заповняти спустілу валізу свого життя людьми, приязнями, ложними зобов’язаннями, сплесками емоцій, постільною білизною й розкладом руху літаків, наново вкручуватися в круговерть безглуздого, тупо-заведеного невільництва, щоб уряди-годи випльовувати його з себе з кров’ю й називати це — свободою?.. їй здалося, що вона зараз завиє, як виє ночами в переліску покинутий господарями Чорниш, — тепер вона знала, що він при цьому почуває. Зненацька пішла обертом голова, і чорні, ревма запінені буруни дихнули в лице звідкись ізнизу, з темної хлані, смертельним поривом солоного вітру, сліпих колючих бризок, крижаного жаху — мить, і...

— ЛЕВКАДСЬКА СКЕЛЯ, — тихо, сторожко нагадав голос.

Рада розняла побілілі пальці, якими вчепилася була в бильця крісла, її злегка млоїло — але вже залишково, як буває, коли літак щойно випірнув з повітряної ями. Підкотився відриг, коротко булькнув у горлянці. Рада перехопила незвичайно пильний погляд Посланця.

— Я знаю, — проказала повільно, начеб наново випробувала голосові зв’язки. — Але це теж не вихід.

— Аж ніяк, — погодився він. — І тому я тут, допомогти тобі. Свій перший круг у цьому житті ти завершила — далі вибір за тобою.

Він устав, заступивши сонце, — світло ніби пройшло крізь бляклу чоловічу постать, підтопивши її цинамковою млою.

— Я післаний запропонувати тобі свободу. Справжню свободу. Кажучи по-твоєму — третій ступінь.

………………..

Третій ступінь свободи?!

………………..

Він говорив. Вона розуміла далеко не все — найбільше це скидалося на глухий гул, або ж навальне стугоніння крові, яким звістує про себе те, що хоче стати словами. Її вкинуло в жар: у його одностайному бурмотінні був пекучий надих пустелі. Абсолютне світло. Багряні кола в очі. Третій ступінь свободи.

………………...

Він говорив — ще трохи, ще недалеко. Розквитатися з цим світом остаточно, збутися залежності від нього в будь-яких формах. Останні слова Сковороди.

В людському світі нема свободи.

…………………

Перестати бути земною жінкою. Вийти з-під тяжіння силових ліній долі. Скинути їх, як одіж із тіла. Неважко скинути й своє фізичне тіло — самохіть, наперед визначивши час і місце, як роблять буддійські ченці. І перейти до іншого стану. Глупо ж уважати, буцім ти справді дорівнюєш своєму тілу й минаєшся вкупі з ним. Потім, якщо схочеться, можна народитися знову — так шаман перед смертю сповіщає племені, в котрого з майбутніх правнуків переселиться його душа. Але там — за межею — час заникає, щезають перегородки між минулим і майбутнім. Міріади життів, що пульсують у різних вимірах — різних епохах і цивілізаціях, — відкриваються для проникання. Наскрізне бачення світів, світів, світів. Вільне ширяння вусебіч. Поглинання простору. Свобода.

…………………

В людському-бо світі нема свободи.

………………….

Хіба не мучать її часом тьмяні оскалки вочевидь чужих, не цим життям датованих споминів?.. Хіба не відкриваються в снах коридори, що провадять у завтра, і з легкою, необорною ясністю бачиш: буде — так! То корчиться прищемлена душа, негодна вбгатися в обміряний кубічний об’єм людського світу: в ньому-бо — нема свободи.