Імітація

Сторінка 50 з 51

Кононенко Євгенія

А потім був різдвяний бенкет в апартаменції Біста, який таки не поїхав до мами з татом на Різдво, проте пообіцяв їм, що на Великдень неодмінно приїде до них не сам, чому Роджер Кей Біст-старший з дружиною надзвичайно зраділи. Цього разу на вечірці не було офіціантів, душенька Галочка сама подавала напої і дивилась на Джері такими закоханими очима, якими дивляться на чоловіків жінки, котрим, зрештою, все одно, на кого дивитись. Але чомусь більшість чоловіків мріє саме про таких жінок. Усі багато сміялися, розкуто ходили Вістовими кімнатами з келихами в руках, а Галя носила таці з канапками і Джері пишався своїм домом, своєю Галею і своїми колегами. На вечірці панували непідробні, незімітовані веселощі і ніхто не говорив про покійну Мар’яну.

А потім прийшов день – то був саме другий день григоріанського Різдва, Boxing Day, коли годилося б відзначити сорок днів по Мар’яні Хрипович. У двох київських газетах з’явилися в пам’ять про неї патетичні душевні тексти про її рідкісний дар відрізняти справжні цінності від імітацій – як у мистецтві, так і в житті. Але ніде, в жодній оселі Києва, в той день не накрився поминальний стіл. Втім, можливо, Мар’янин батько десь тихо випив чарку, пом’янув дочку. А "пошуківці істини" ввійшли того дня до її тихого мешкання, яке вже більше ніхто не прибирав, яке припало пилом так, що на запилених вазах можна було писати, і притулили до стіни у вітальні колективний виріб Юри й Ангеліни Підгубних. Потім Лариса чомусь згадала про холодильник, який після демонтажу кухні Мар’яна разом із газовою плитою встановила в коморі. В холодильнику було повно відбірних харчів у пластикових упаковках з великим терміном зберігання. Почата доробка соку. Почата пляшка хорошого вина. Сік вилили. Продукти склали в целофановий пакет з наміром віддати їх першій на їхньому шляху жебрачці. А вино випили. Добре було вино. Справжнє "Шаблі" від Поля Масона. Мар’яна Хрипович не тримала поганих вин.

– Треба буде одного дня прийти сюди, вимити холодильник, – утомлено сказала Лариса.

А потім прийшов Новий рік. Різдво, тим більше за григоріанським календарем, у Києві, власне, ніхто не святкує. Хіба що громадяни інших держав, які працюють тут. А Новий рік – то справжнє свято. З вікон мерехтять щасливі вогники ялинок і вулицями пливе почуття безпричинного щастя. За кілька днів почнеться все те саме, але поки всі в унісон вірять у краще майбутнє.

У Лариси вдома святковий стіл, якого не було від тих часів, коли за нього сідав її давно покійний батько-полковник. Мама, Майя Гаврилівна, незадоволена: всі гроші вклала в цю їжу! А що ти сподіваєшся їсти в Новому році? Зате задоволений син Ярослав: живемо один раз, бабусю!

І у Риженків, як годиться, накрито святковий стіл, що в нього дружина Люда вклала всю душу. Вперше за стіл з дорослими сідає десятирічний син Олександр: мама Люда просто не могла назвати первістка по-іншому, а бабуся з боку батька не могла не підтримати трепетного вибору невістки. До речі, пані Риженко-старша зараз тут. Зустрічатиме Новий рік із сином і його родиною. До Нового року ще є час і Олександр просить маму зайти на хвилинку до кабінету.

– Щось сталося, Олесю?

– Присядь на хвилинку. Я хочу покаятись у давньому гріху, мамо. Ось, – і він простягає матері перстень зі смарагдом. Поки мама дивиться на той перстень, не відводячи очей, ледь хитаючи головою, син коротко переповідає всю його божевільну історію. Пані Риженко-старша, здається й не дуже здивована, ніби вона вже від когось усе це знає.

– А між іншим, тобі відомо, що це підробка? Я можу розповісти тобі, що було з цим перснем до того. Це не справжній смарагд.

– А з-золото справжнє?

– Золото справжнє. 56-та проба. Тут був сапфір, який тьотя Тала захотіла вправити до браслета, і ювелір Геренштейн – у нього були крамниця й майстерня на Жилянській – зробив це. А сюда поставив імітацію під смарагд, узгодивши це з тітонькою Талою.

Сідають за столу і п’ють за Новий рік. Коли по телевізору проспівали національний гімн, Риженко йде дзвонити Ларисі. Дзенькає келихом шампанського об слухавку і каже:

– Я вітаю тебе і бажаю в Новому році знаходити веселіші істини.

– Дякую, Сашику! А хіба істини бувають веселими? Втім, над цим варто подумати. Ну, а я тобі бажаю не втратити смак до пошуку, незважаючи на всі невеселі істини... Між іншим, а де Чеканчук? Тобі він не дзвонив?

У Чеканчука телефон мовчить. І до Нового року, і після. Лариса й Риженко зідзвонилися ще раз і зійшлися на думці, що пан Олекзандр Чеканчук – чоловік неодружений і має право зустрічати Новий рік у тому товаристві, в якому хоче. І приймати про це рішення особисто, не радячись із друзями.

Чеканчук озвався вранці другого січня. Сказав, що тільки-но приїхав і запросив Ларису й Риженка до себе на вечір на Оболонь. Зустрів їх біля метро, повів через вітряне поле.

– Ми не пани, ми живемо отут, на околиці.

Піднялися на енний поверх, зайшли до Чеканчукової оселі, де Риженко впізнав на стіні ту картину, яку несла під пахвою Мар’яна по Прорізній наприкінці серпня минулого, так, тепер уже минулого року. А Лариса поцілувала Чеканчука в щоку, коли побачила, який славний стіл накрив він для колег по істині. Скромно, але з яким смаком! Нічого зайвого! Тільки риба під вершковим соусом і біле вино.

– Це риба із зимової ополонки. Сам не ловив, але тушкував для вас сам.

– Ти був у батьків, Сашко?

– Ні. Мені, так само, як і Джері Вісту, не варто їхати до батьків самому. А Галю ніяк не зустріну. Прошу до столу, панії, панове.

Чеканчук майстерно приготував рибу з ополонки. Дрібні кісточки розварилися, а великий хребет виймається надзвичайно легко. І м’ясо ніжне, і вершковий соус чарівний. І біле вино саме те.

– А чи можна тебе запитати, де ти зустрічав Новий рік?

– Можна. У нашого друга Кубова, який розбив свій "Лінкольн", замислився про вічне, купив мікроавтобус "Тойота" і дозрів до музичної школи. А Віст пообіцяв проект. Я навіть потурбував його на канікулах і він був радий тому. Для фундації налагодження контактів з національною бізнесовою елітою вважається дуже перспективним напрямком роботи. А також Кубов передавав пані Ларисі найщиріші вітання в новому році й рибу з ополонки. Хоча в його краях ні ставки, ні ріки зазвичай не замерзають. До речі, в Дружбонародівку повернулася Танька, що жила з Анатолієм Сумцовим. Ридала на його могилі, мовляв, аби він її не покинув, усе було б не так.