"Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне", — залементував Сальватор.
"Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!"
"Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити..."
Вільям рвучко схопив його за барки: "Хто був з нею, ти чи келар?"
Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов'язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.
Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: "Ти познайомився з Ремиґієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?" Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремиґія [300] зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.
Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем — він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми — з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.
"З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять", — мовив Вільям.
"Коли як, — відповів Ремиґій, — іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну".
"А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?"
"Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві".
"Слушно, — погодився Вільям і різко змінив тему: — Селище внизу не дуже заможне, правда?"
"І так, і ні, — відповів Ремиґій, — там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того — двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, пів-чвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть..."
"Я зрозумів, зрозумів, — перебив його Вільям, — але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців — монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює..."
"А-а, ти це маєш на увазі, — сказав Ремиґій, — пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі".
"А скільки це — один відріз?"
"Ясна річ, чотири квадратні кусні". [301]
"Квадратні кусні? А скільки це?"
"Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина — на північних землях — вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії".
"Півчвертки?"
"Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка — вісім гарців".
"Зрозуміло, — спантеличено мовив мій учитель. — У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?"
"Або у відрах. Шість відер — одне барильце, вісім барилець — одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі".
"Гадаю, я все зрозумів", — зневірено сказав Вільям.
"Ще щось хочеш знати?" — спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.
"Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis(1). Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo(2). Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду".
Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.
(1) До убогих жінок в селах (лат.).
(2) Смертним гріхом вони гріхують, коли допускаються гріха з якимось мирянином, ще важче гріхують, коли зійдуться зі священиком, а найважче — коли согрішать з монахом, який помер для світу (лат.).
[302]
"Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, — смиренно відповів він. — Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання... У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі... розумієш, була тут одна історія з курми... до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити — здалеку, заприсягтися не можу, — як Беренґарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі... Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренґарія, може, вони дійшли й до тебе..."