Відтак огнище розгорілось на повну силу, немов смолоскип, й осяяло все навкруги, і якби крізь палаючі дрова все ще не прозирало бідолашне, обвуглене тіло Михаїла, я б сказав, що передо мною — неопалима купина. І я був так близько до того, щоб забутись у видінні (тепер я згадав це, піднімаючись сходами в бібліотеку), що на вуста мені мимохіть спливли слова про екстатичний захват, які я читав колись у книгах святої Гільдеґарди: "У полум'ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює".
Мені згадалось те, що Убертин говорив про любов. Образ Михаїла на огниську злився мені з Дольчином, а образ Дольчина — з образом прегарної Марґарити. Мене знов охопив той самий неспокій, який насунув був на мене в церкві.
* * *
Я вирішив прогнати ці думки і рішуче попрямував до лабіринту.
Я вперше проникав туди сам — довгі тіні, що їх кидав мій каганець на долівку, лякали мене так само, як видін-
(1) Вірую (лат.).
[270]
ня минулих ночей. Кожної миті я боявся, що опинюся перед ще одним дзеркалом, бо така вже чародійна сила дзеркал — навіть знаючи, що перед тобою дзеркало, не можеш не бентежитись.
Зрештою, мені було однаково, куди я йду, я навіть не намагався уникнути кімнати із пахощами, що викликають видіння. Я гарячково йшов уперед, не знаючи куди й навіщо. Насправді я не відійшов далеко від відправної точки, бо невдовзі знов опинився у семикутній кімнаті, через яку був увійшов. Тут на одному зі столів були розкладені якісь книги, яких я не бачив попереднього вечора — принаймні так мені здавалося. Я зрозумів, що то були книги, які Малахія приніс зі скрипторію і ще не розклав по призначених для них місцях. Я не знав, чи далеко від мене зала із запахами, бо почувався немов очманілим, а це могло бути спричинене випарами, які дійшли аж сюди, або ж химерами, які досі займали мені голову. Я розгорнув багато розмальований фоліант, який, з огляду на його стиль, прибув, схоже, з монастирів крайземної Туле.
На сторінці, де починалося святе Євангеліє від апостола Марка, мене вразив малюнок лева. То, безперечно, був лев, хоч я ніколи не бачив його наживо, і мініатюрист вірно відтворив його кшталт; можливо, його надихали леви, яких він бачив у Гібернії, на землі потворних створінь, і я переконався, що тварина ся, як, зрештою, говорить Fisiologus(1), зосереджує у собі всі прикмети чогось водночас страхітливого і магічного. Адже зображення навіювало мені водночас образ ворога роду людського і образ Господа Нашого Ісуса Христа, я не знав, у якому символічному ключі його тлумачити, — мене всього затрусило від страху, та й від вітру, який проникав крізь щілини у стінах.
Паща лева, на якого я дивився, їжилася зубами, а голова його була закована в панцир, наче голова змії; жаский тулуб його, який спирався на лапи з гострими, хижими нігтями, руном своїм нагадував килим, подібний до тих, Що їх, як я дізнався згодом, привозили зі Сходу; він був укритий червоною і смарагдовою лускою, крізь яку проступало жовте, наче чума, страхітливе і потужне мереживо [271] кісток. Хвіст його теж був жовтий, він зміївся від спини уверх, аж до голови, а останній завиток закінчувався чорно-білою китицею шерсті.
(1) Фізіолог (лат.) — див. Глосарій.
Лев справив на мене дуже сильне враження (і я не раз обертався, немов побоюючись, що раптом подібний звір вирине позаду мене), але я вирішив передивитися інші аркуші, й око моє впало на малюнок чоловіка, розміщений на початку Євангелія від Матея. Не знаю чому, але він налякав мене ще дужче, ніж лев: обличчя було людське, але чоловік цей був закований у щось на кшталт жорстких риз, які вкривали його аж до ніг, і ризи ці чи збрую облицьовували тверді червоні і жовті камені. І мені здалося (яким богохульником зробив мене страх!), що його голова, яка загадково стирчала із фортеці із рубінів та топазів, і є тим таємничим убійником, невидимими слідами якого ми ішли. Врешті я зрозумів, чому той звір і закований у лати чоловік здалися мені так тісно пов'язаними з лабіринтом: обоє вони, як і всі інші постаті у тій книзі, виринали з візерунку, який складався з переплетених лабіринтів, де агатові і смарагдові лінії, халцедонові нитки, берилові стрічки немов знаменували те плетиво кімнат і переходів, у якому я перебував. На цій сторінці погляд мій губився серед осяйних стежок, як ноги губилися у бентежній вервечці бібліотечних зал; я збагнув, що ці пергамени відображають мої блукання, це сповнило мене неспокоєм і переконало, що кожна з цих книг, які так таємниче вищирилися на мене, криє в собі всю мою теперішню історію. "De te fabula narratur(1)", — сказав я собі і замислився, чи не таїться часом на цих сторінках й оповідь про майбутні миттєвості, які мене очікують.
Я розгорнув ще одну книгу — вона, схоже, була іспанської роботи. Сліпучі барви, червінь, схожа на кров або вогонь. То була книга одкровення апостола, і знов, як попереднього вечора, погляд мій упав на сторінку, де йшлося про mulier amicta sole. Але то не була та сама книга — мініатюра була інша, тут художник детальніше зупинився на формах жінки. Я порівняв її обличчя, груди,
(1) Про тебе йдеться (лат.). Цитата з Горація, "Сатири", І, 1, 70 (переклад А. Содомори).
[272]вигини її стегон зі статуєю Пречистої, яку я споглядав разом з Убертином. Обриси були іншими, але й ся mulier(1) здалася мені пречудовою. Я подумав, що мені не годиться забарюватися на цих думках, і перегорнув кілька сторінок. Я побачив ще одну жінку, але тепер то була Вавилонська блудниця. Мене вразили не так її форми, як думка, що вона теж жінка, як та інша, одначе ця є начинням всілякого пороку, а та — посудиною всілякої чесноти. Але форми в обох жіночі, і в певну мить різниця між ними в моїй уяві затерлася. Я знов відчув внутрішнє хвилювання, і образ Пречистої з церкви наклався на образ прегарної Марґарити. "Пропаща моя душа!" — сказав я собі. Або ж: "Я несповна розуму". І вирішив, що довше залишатися в бібліотеці мені не можна.
На щастя, сходи були неподалік. Я кинувся вниз, ризикуючи перечепитися і погасити каганець, і опинився під широкими склепіннями скрипторію, але й там не затримався і кинувся вниз по сходах, що вели до трапезної.