Тепер я знаю, що він помилявся. Бо по кількох місяцях Баварець запанував у Римі, і Марсилій разом з іншими міноритами вчинили з вірними папі ченцями саме те, чого вимагав Дольчино. Цим я не хочу сказати, що [255] Дольчино мав рацію, то радше Марсилій теж схибив. Але я замислився, особливо після пополудневої бесіди з Віль-ямом, чи могли посполиті, які приставали до Дольчина, бачити невідповідність між гаслами спіритуалів і тим, як їх здійснював Дольчино. Хіба не в тому його вина, що він застосував на практиці ідеї, які люди, відомі своїм православ'ям, проповідували в суто містичному сенсі? Може, саме в цім вся різниця? Може, святість в тім і полягає, щоб очікувати, коли Бог дасть нам те, що обіцяли його святі, і не намагатися досягти цього земними середниками? Тепер я знаю, що так воно і є, і знаю, де схибив Дольчино: не можна змінювати порядку речей, хоч треба палко уповати на його зміну. Але того вечора я був у полоні суперечливих думок.
"Зрештою, — говорив мені Убертин, — ознакою єресі завжди є гординя. Року 1303, у другому своєму посланні Дольчино призначив себе верховним головою згромадження апостолів, а своїми намісниками призначив ту мерзосвітню Марґариту (жінку), Лонґіна з Бергамо, Фе-деріка з Новари, Альберта Карентіна та Вальдерика з Бреші. І почав маячити про вервечку майбутніх пап, двоє з яких, перший і останній, мають бути добрими, а двоє, другий і третій — лихими. Перший — то Целестин, другий — Боні-фацій VIII, про якого словами пророка можна сказати: "Твоє горде серце тебе завело в оману, тебе, що живеш у розщілинах скалистих(1)". Третього Папу не названо, але то немов про нього Єремія сказав: "Ось він, неначе лев(2)". І лева — яка ганьба! — Дольчино впізнав у Фрідріхові Сицилійському. Четвертого Папу, за словами Дольчино, ще ніхто не знає, і то має бути той святий, ангельський Папа, про якого говорив авва Йоахим. Він, мовляв, буде Божим обранцем, а тоді Дольчино разом з усіма своїми людьми (на той час їх було вже чотири тисячі) одержить благодать Святого Духа, який оновить церкву аж до кінця світу. Але за ті три роки, що передують його пришестю, має бути вичерпане все зло. Що й намагався робити Дольчино, приносячи війну повсюди. Натомість четвертим [256] Папою — і з цього видно, як нечистий збиткується зі своїх слуг, — був власне Климент V, який оголосив хрестовий похід проти Дольчина. І цілком слушно, бо у своїх посланнях Дольчино тепер вже обстоював теорії, які ніяк не можна було примирити з православ'ям. Він твердив, що римська церква — то блудниця, що не слід коритися священикам, що всяка духовна влада вже перейшла до секти апостолів, що лиш апостоли становлять правдиву церкву, що апостоли можуть скасовувати шлюб, що ніхто не буде спасенний, якщо він не належить до секти, що жоден Папа не може відпускати гріхів, що не треба платити десятини, що життя без обітів досконаліше, ніж життя з обітами, що посвячений храм не кращий для молитви, ніж стайня, і що поклонятися Христові можна не лише в церквах, айв лісах".
(1) Єр 49,16.
(2) Єр 49,19.
"Він і справді все це говорив?"
"Звичайно, щодо цього нема сумніву, бо все це він писав. Але, на жаль, він допустився ще гіршого. Отаборившись на Лисому Урвиську, він почав грабувати селища в долині, чинив набіги, щоб поповнити свої запаси, одне слово, розпочав справжню війну проти поблизьких селищ".
"І всі селища стали проти нього?"
"Невідомо. Може, дехто й підтримував його, я ж казав тобі, що він устряг у заплутаний клубок місцевих звад. Настала зима року 1305-го, одна з найсуворіших за останні десятиліття, і всюди навколо лютував великий голод. Дольчино послав своїм послідовникам третє послання, і ще чимало людей пристало до нього, та життя там ставало нестерпним, голод був такий, що вони їли м'ясо коней та інших звірів і варили сіно. Багато хто від цього помер".
"То проти кого вони воювали?"
"Єпископ Верчелійський поскаржився Климентові V, і той оголосив хрестовий похід проти єретиків. Для всіх, хто візьме у ньому участь, було видано необмежену індульгенцію, прикликали й Людовіка Савойського, лом-бардійських інквізиторів, архиєпископа Міланського. Чимало людей взяло на себе цей хрест і виступило на допомогу мешканцям Верчеллі та Новари, прибули люди навіть з Савойї, з Провансу, з Франції, а верховодив усіма єпископ Верчелійський. Між авангардами обох військ раp
у раз відбувалися сутички, та Дольчинові укріплення були неприступні, і цим поганцям вдавалося якось діставати допомогу".
"Від кого?"
"Він інших нечестивців, гадаю, адже багатьом з них цей розсадник безладу був по мислі. Наприкінці року 1305-го єресіярх, однак, був змушений покинути Лисе Урвисько, залишивши поранених та хворих. Він перебрався на терени Тріверо, де окопався на горі, яку тоді називали Дзубелло, а відтоді й надалі — горою Ребелло, сиріч Бунтівничою, бо тепер вона стала твердинею бунтарів проти церкви. Одне слово, не можу розповісти тобі про все, що там діялося, але коїлись там страшні душогубства. Та врешті заколотників примусили здатися, Дольчина та його людей спіймали, і вони цілком слушно скінчили на огниську".
"І прегарна Марґарита теж?"
Убертин зиркнув на мене: "Ти запам'ятав, що вона була гарна, правда? Кажуть, вона й справді була вельми вродлива, і чимало місцевих вельмож хотіли одружитися з нею, щоб врятувати від вогнища. Та вона не захотіла і загинула непокаяною разом зі своїм непокаяним полюбовником. І хай буде це тобі наукою — стережись Вавилонської блудниці, навіть якщо вона постає у подобі прегарного створіння".
"Але тепер скажіть мені ось що, отче. Я прознав, що монастирський келар, а з ним, може, й Сальватор, стріли колись Дольчина і пристали до нього..."
"Помовч і не суди поспішно. Я запізнався з келарем у монастирі міноритів. Це й справді було після історії з Дольчином. У ті роки, ще заки ми вирішили шукати прихистку в чині святого Бенедикта, чимало спіритуалів провадило неспокійне життя і мусило покинути свої монастирі. Не знаю, де бував Ремиґій до того, як я зустрів його. Знаю лиш, що він завжди був добрим монахом, принаймні під оглядом ортодоксії. Що ж до іншого, то, на жаль, плоть наша слабка..."