(1) Імена є наслідком речей (лат.). (2)Бут2,19.
[390]
природі відповідають. Бо ж відомо, що люди позначають поняття різними іменами, і спільними для всіх є лише ці поняття, знаки речей. Тому слово nomen(1), безперечно, походить від nomos, себто закон, позаяк усі nomina(2) надаються людьми ad placitum, себто за свобідною спільною домовленістю.
Присутні не наважились заперечити це вчене доведення. Тому, дійшов висновку Вільям, цілком зрозуміло, що творення законів щодо речей сього світу, а отже, щодо справ міст і королівств, не має нічого спільного зі збереженням і порядкуванням божественним словом, що є невід'ємним привілеєм церковної єрархії. Які нещасливі, сказав Вільям, ці невірні, не маючи подібного авторитету, який би тлумачив їм Боже слово (і всі сповнилися співчуттям до невірних). Але хіба це підстава твердити, буцім невірні не схильні творити закони і керувати своїми справами через уряди, царів, імператорів або султанів чи халіфів, хай як їх називати? Хіба можна заперечити, що чимало римських цісарів мудро вживали свою дочасну владу, як-от, приміром, Траян? Хто ж дав їм, язичникам і невірним, сю природну здатність творити закони і жити в політичному суспільстві? Може, їхні брехливі божки, які очевидно не існують (або не існують очевидно, хай як розуміти заперечення у цьому твердженні)? Звичайно, що ні. Дати їм того не міг ніхто інший, як Бог сил, Бог Ізраїля, Отець Господа нашого Ісуса Христа... Се подиву гідний доказ благості Божої, яка дарувала здатність судити про політичні справи навіть тим, хто не знає авторитету римського первосвященика і не сповідує священних, солодких і моторошних таїн християнського люду! Хіба се не найкращий доказ того, що дочасна влада і мирська юрисдикція не мають нічого спільного з церквою і з законом Ісуса Христа, а Бог зарядив їх поза всяким церковним підтвердженням і ще заки виникла свята наша віра?
Він знову відкашлявся, але цього разу не тільки він. Багато хто з присутніх совався на сідалищах, прочищаючи горло. Я побачив, як кардинал провів язиком по губах і
(1) Ім'я (лат.).
(2) Імена (лат.).
[391]
неспокійним, але чемним жестом закликав Вільяма переходити до суті справи. І Вільям перейшов до висновків, які випливали з цих його міркувань і які усім, навіть тим, хто не поділяв цих поглядів і мав ці висновки за не вельми приємні, здалися бездоганними. Отож він сказав, що на користь сих умовисновків, схоже, промовляє приклад самого Христа, який прийшов у світ сей не повелівати, а підпорядковуватися умовам, які склалися в ньому, принаймні що стосується законів кесаря. Він не хотів, щоб апостоли здобували владу і право повелівати, а тому здається річчю мудрою звільнити й наступників апостолів від всякого тягаря мирської влади і повинності чинити примус. Якщо Папа, єпископи і священики не підпорядковуватимуться мирській владі і примусові державця, авторитет сього державця буде уневажнений, тому уневажниться й лад, що його, як було доведено раніше, зарядив у сім світі Бог. Звичайно, слід брати до уваги й дуже делікатні випадки — мовив Вільям — як, приміром, випадок єретиків, про єресь яких може виносити судження тільки церква, хранителька істини, та лиш світська влада може вчиняти щодо них якісь дії. Викривши єретиків, церква, безперечно, повинна доповісти про них державцеві, який має знати стан своїх громадян. А що ж має зробити державець з єретиком? Осудити в ім'я божественної істини, яка не перебуває під його опікою? Державець, може, і повинен осудити єретика, якщо його діяння шкодять співжиттю усього громадянства, а отже, якщо єретик утверджує свою єресь, вбиваючи або утискаючи тих, хто її не поділяє. Але на цьому влада державця закінчується, позаяк нікого на сій землі не можна тілесною покарою примусити додержуватися євангельських приписів, інакше де ж тоді буде свобідна воля, за вжиток якої кожного з нас відтак буде суджено на тім світі? Церква може і повинна остерегти єретика, що він відрікається від спільноти вірних, але вона не може судити його на землі і силувати проти волі. Якби Господь бажав, щоб Його священики посідали владу примусу, Він би зарядив для цього точні приписи, як це Він зробив, давши Мойсееві старий закон. Та Він сього не зробив. А отже, Він сього не бажає. Чи може хтось хоче [392] сказати, що Він сього бажав, та Йому забракло часу або змоги висловити це за три роки проповідування? І слушно, що Він сього не бажав, бо якби забажав, тоді Папа міг би накидати свою волю королю і християнство вже не було б законом свободи, а стало б нестерпним рабством. Одначе, додав Вільям з веселим виразом обличчя, се ніяк не обмежує влади верховного понтифіка, ба навіть звеличує його посланництво: адже слуга слуг Божих перебуває на сій землі, щоб служити, а не щоб йому служили. І, насамкінець, було б щонайменше дивним, якби Папа мав юрисдикцію над справами імперії, та не над іншими земними царствами. Як відомо, те, що мовить Папа про справи божественні, чинне і для підданців короля Франції, і для підлеглих короля Англії, але воно має бути чинним і для підданців Великого Хана або ж султана невірних, які невірними тому й зовуться, що не дотримують вірності чудовій сій істині. А отже, якби Папа погодився мати дочасну юрисдикцію — у своїй папській гідності — над справами імперії, може постати сумнів, що це призведе до ототожнення дочасної юрисдикції з юрисдикцією духовною, а тому він не матиме духовної зверхності не лише над сарацинами і татарами, але й над французами та англійцями — а це вже злочинне блюзнірство. Ось чому, закінчував мій учитель, йому здається слушним твердити, що авіньйонська церква чинить кривду цілому людству, вважаючи, що їй належить право затверджувати або відхиляти особу того, кого було посаджено цісарем римлян. Щодо імперії Папа має не більші права, ніж щодо інших королівств, а позаяк папському затвердженню не підлягають ні король Франції, ні султан, нема ніже одної причини, чому йому має підлягати імператор німців та італійців. Божественний закон не заряджає такої підлеглості, адже Святе письмо про це нічого не говорить. Ані не схвалюють його закони різних народів, з огляду на повищі причини. Що ж стосується диспуту про убогість, врешті сказав Вільям, то його скромна опінія, яку він та деякі інші люди, як Марсилій Падуанець та Жан де Жанден, доступно виклали у формі порад, провадить до таких висновків: якщо францисканці бажають бути убогими, Папа не може [393] і не повинен опиратися сьому їх чеснотливому бажанню. Що й казати, якби припущення про убогість Христа було доведено, то се не лише було б по мислі міноритам, а й укріпило б думку, що Ісус не прагнув для себе ніякої земної юрисдикції. Але нині вранці від вельми мудрих осіб він, Вільям, прочув про неможливість довести, що Ісус був убогий. Тим-то йому здається, що доречніше обернути це твердження. Позаяк ніхто не довів і довести не зможе, начебто Ісус допоминався для себе і своїх людей якогось мирського владарювання, далекість ся Ісусова від речей дочасних постає як достатній знак, на основі якого можна вважати, не грішачи, що таким чином Ісус надавав перевагу убожеству.