— Чому ж тодi не треба було так багато часу, щоб навчитися лiтати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усi навички доволi швидко.
— Ти хотiв лiтати?
— Над усе в свiтi! Нiщо iнше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здiймався вранцi з димарiв, i я все це бачив навiч... Ага, тепер я зрозумiв тебе. Ти хочеш сказати: "А от про гiтару ти нiколи так не думав, правда ж?"
— Ти нiколи не думав так про гiтару, правда ж?
— I оце проникливе чуття, яке володiє мною в цю мить, Доне, пiдказує менi, як навчився лiтати ти. Одного дня ти просто сiв у "Тревел-ейр" i полетiв. А перед тим нiколи й ногою не ступав до лiтака.
— Еге ж, iнтуїцiя в тебе добре розвинена.
— Ти не складав iспитiв на пiлотськi права? Нi, стривай. Ти навiть не маєш прав, так? Звичайних пiлотських прав.
Вiн якось дивно, з ледь помiтною усмiшкою поглянув на мене, так нiби я мав нахабство зажадати, щоб вiн показав менi права, а вiн знав, що може їх показати.
— Ти маєш на увазi такий собi клаптик паперу, Рiчарде? Ото i є права?
— Так, клаптик паперу.
Вiн не полiз до кишенi i не витяг гамана. Вiн лише випростав пальцi правої руки, i на долонi були пiлотськi права, наче вiн весь час носив їх у руцi, очiкуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвiлi чи потертi, i я подумав, що десять секунд тому їх узагалi не iснувало.
Та я взяв їх i роздивився. То було офiцiйне пiлотське посвiдчення з печаткою департаменту транспорту, видане на iм'я Дональда Шiмоди, з його адресою в штатi Iндiана, i там значилося чорним по бiлому: "...Зареєстрований цивiльний пiлот з дозволом для польотiв на категорiях лiтакiв з одним i кiлькома моторами, слiпих польотiв та польотiв на планерах".
— А дозволу на управлiння гiдролiтаками чи вертольотами в тебе немає?
— Як виникне потреба, то буде, — запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закiнчити фразу.
Чоловiк, що пiдмiтав тротуар перед парадним входом до компанiї "Iнтернешнл гарверстер" поглянув на нас i також посмiхнувся.
— А як щодо мене? — спитав я. — Менi потрiбна квалiфiкацiя пiлота транспортних рейсових лiнiй.
— Тодi ти маєш склепати свої власнi права, — вiдказав Дон.
17
У радiопередачi Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шiмоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев'ятiй вечора й тривала аж до пiвночi. Вели її з кiмнати, не бiльшої за годинникову майстерню. Попiд стiнами там були рiзнi циферблати, ручки, полицi з магнiтофонною плiвкою iз записами короткої комерцiйної реклами.
Сайкс почав iз запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країнi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв.
Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного немає, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв, зроблених з металевих пластин, i все, що вимагається для польотiв на них, — це лiцензiя i дозвiл фермера-землевласника. Та Шiмода нiчого цього не сказав.
— Нiхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, — вiдповiв вiн.
Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовностi, такої потрiбної в радiорозмовi з аудиторiєю, яку цiкавить: що ж це воно дiється, тi бiсовi лiтаки так i шугають довкiл. За хвилину на столi Сайкса замигтiв телефон прямого зв'язку.
— Дзвоник по лiнiї один, — сказав Сайкс. — Прошу вас, панi...
— Я в ефiрi?
— Так, панi, ви в прямому ефiрi, i сьогоднi наш гiсть — мiстер Дональд Шiмода, пiлот прогулянкового лiтака. Прошу, говорiть, ви в ефiрi.
— Добре. То ось що я хотiла б сказати цьому чоловiковi. Не кожен робить те, що вiн хоче робити, є люди, якi працюють задля прожитку й мають трохи бiльше почуття вiдповiдальностi, анiж отi карнавальнi лiтуни.
— Люди, якi працюють задля прожитку, здебiльшого роблять саме те, що їм найбiльше хочеться робити, — сказав Шiмода. — Достоту так, як i люди, що живуть з гри...
— У святому письмi говориться: "...в потi чола твого їстимеш хлiб твiй".
— Ми вiльнi робити й це, якщо захочемо.
— Роби своє! Набридло слухати людей, подiбних до вас, якi знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нинi руйнують свiт. Погляньте на те, що сталося з природою, з рiчками й океанами!
Шiмода мав з пiвсотнi рiзних варiантiв вiдповiдi, але жодним з них не скористався.
— Ну й нехай собi свiт руйнується, — заявив вiн. — Iснують мiльярди iнших свiтiв, якi ми можемо створити i з яких можемо вибирати. Поки людям потрiбнi планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.
Навряд чи Дон сподiвався заспокоїти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз своєї точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вкладається тiльки в пам'ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що їхнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження — це початок, а смерть — кiнець. Дон знав про це... але чому ж вiн на це не зважав?
— I все гаразд, еге ж? — вигукнула спiврозмовниця. — I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?
— Тут немає нiчого такого, чим можна було б занепокоїтись, панi. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цiлого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважується, i нiхто не страждає, i нiхто не помирає без власної згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Немає добра i немає зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними.
Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала:
— Звiдки ви все це знаєте? Звiдки ви знаєте, що це — правда?
— Я не знаю, що це правда, — вiдповiв Шiмода. — Я в це вiрю, бо така вiра дає менi втiху.
Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, життєвий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?..
Була причина. Я широко розплющив очi — бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи їм вибору.