Баба Химка приносить теплого молока з-під корівки. Очі її світяться ласкою з-під сивих брів.
— Випий, дитинко. Випий. Тепленьке молочко дасть сили тобі, загоїть вавки…
— Не хочу, бабусю… Я вже здоровий…
— Пий, пий, не придурюйся. Де там ти здоровий, одні скраклі замість рук. Ну та нічого, аби кості, а інше наросте! Пий здоров! Ну, шануйся — я пішла…
Вечір. Тиша. Молодик за вікном.
Грає на скрипку цвіркун у запічку.
Верещать занудно розбещені коти десь у городах. І млосно, сп’яніло витьохкує свої весільні пісні соловейко.
А світло за дверима не згасає. Вітчим сидить біля столу. Що він робить?
Тарасик тихесенько шастає з-під ряднини, навшпиньки підкрадається до дверей, зазирає в щілинку. Гад щось пише у товстий зошит з клейончатою палітуркою. Довго, довго пише. Зупиняється, морщить лоба, чухає в потилиці. Зловісно усміхається. І знову пише. Нарешті, він розгинається, тре долонею заспані очі, ховає ручку й чорнило в шухляду. А зошита загортає в стару газету, а потім, пильно глянувши на двері до хатини, відчиняє грубку і кладе згорток туди.
Тарасик усміхається зловтішно. Хитрий! Думає, що ніхто не полізе, бо, мовляв, грубка влітку не топиться…
Хлопець ящіркою метнувся до постелі, згорнувся клубочком під рядниною і завмер. Тепер він знає, як діяти…
Наступного дня. коли вітчим пішов з дому, а баба Химка попорядкувала в хаті й почимчикувала до себе. Тарасик вибрався з ліжка, тримаючись за стіну, вийшов у сіни. Виглянув надвір. Ніде нікого. Він засунув двері ще й накинув защібкою щоб ніхто не відчинив. Тоді повернувся до хати і кинувся до грубки. Серце тохкало, але він переміг страх. Чи не переховав вітчим зошита? Ні, є…
Тарасик розгорнув газету, залишив біля грубки, а зошита взяв з собою, до хатини. Сів на ліжко, загорнувся рядниною до грудей, поклав зошита на коліна.
На першій сторінці каліграфічним скорописом було написано: "Його високоблагородію пану Їжаковському вірнопіддане ДОНЕСЕННЯ".
— Гарно пише, гад, — зітхнув Тарасик. — Якби мені такий почерк… Отак він, мабуть, і на тата мого писав…
Далі він прочитав:
"Найпокірніше прохаю дозволу донести таке: влаштувався я конюхом у цирку Агійо вдало, одразу ж приступив до роботи. Розпитував артистів та теслярів про Ойра-Хана, проте вони нічого мені не могли сказати. Самого факіра ніде не видно, і ніхто не знає, де він ночує, що їсть, з ким бесідує. До самого Агійо мені підступати не можна, та він і не стане розмовляти зі мною, це я добре розумію. Своє місце знаю, ваше високоблагородіє… Дізнався я лише таке: десь в Карпатах вищезгаданий Ойра-Хан приєднався до цирку Агійо і замінив колишнього факіра з таким же ім’ям. Отже, він не є справжній Ойра-Хан. А це вже якась ниточка, за яку можна схопитися. Проте, тут діло не просте, це я збагнув. Ойра-Хан птиця загадкова. Я дізнався припадком, що він дуже любить доньку Агійо Марійку, котра й виступає з ним, якщо ваше високоблагородіє зволить згадати: вона згоряє серед полум’я, а потім перетворюється в лева і навпаки. Так ото я і почав висліджувати час, коли Марійка з ним зустрічається. В основному це буває вечорами, після вистави. Вони гуляють разом або сидять десь під деревом і бесідують, що мене вельми здивувало. Що спільного між факіром і дитиною? Розмови ж, як ви, ваше високоблагородіє, зволите побачити далі, носять вельми символічний і затуманений характер. Я їх записую якомога точніше, а на ваш розсуд залишаю толкування і висновки.
Ясна річ, я потурбувався про те, щоб мене ніхто не запідозрив, а тим паче сам Ойра-Хан.
Мені здається, він цілком нетямущий чоловік, бо дивиться на мене, немов би на порожнє місце. А, може, такий замаскований? Тоді я в скрутному стані. Проте, пам’ятаючи наказ вашого високоблагородія про важливість справи, прикладаю всіх зусиль, аби виконати його пильно і старанно. Мені не жаль живота мого і душі моєї на благо царя і отєчества. Вірю вашому високоблагородію, що ласкою вашою не буду обійдений.
А тепер дозволяю собі перейти до суті тих бесід, що їх вели багато вечорів підряд Ойра-Хан з донькою Агійо, Марійкою. З них ваше високоблагородіє довідається, наскільки небезпечним є вищеозначений факір, котрий навіть перед дитиною приховує своє справжнє обличчя за всілякими моторошними вигадками…"
ХТО ТИ, ОЙРА-ХАН?
— Чому ти все мовчиш, мовчиш, Ойра-Хан?
— Я не мовчу, Марійко…
— Мовчиш. Я ж бачу. Не дури мене! Губи не ворушаться, очі якісь чужі…
— Я промовляю, Марійко. Тільки ти не чуєш…
— Я б хотіла почути…
— Може, колись почуєш…
— Дивний ти… Все дивишся, дивишся в небо, на зорі. Що ти там бачеш?
— Найдорожче, Марійко.
— Що тобі найдорожче?
— Одна зірочка. Ти її не побачиш…
— Ти її дуже любиш?
— Люблю, Марійко.
— Як можна любити те, чого не видно?
— А ти сонечко любиш?
— Смішний! Хто ж не любить сонечка? Дуже люблю. Так його ж видно?
— А вночі?
— Що вночі?
— Ось тепер… сонечка не видно… Невже тепер ти його не любиш?
— Як хитро ти запитав. Я й не думала… Справді, я його тепер не бачу, а всеодно люблю… Бо воно є… Ой, як здорово! І мама моя давно померла, я її навіть не бачила, а я її дуже люблю…
— Ти все збагнула, Марійко. Ти славна дівчина. За це я тебе люблю.
— І я тебе, Ойра-Хан.
— Тобі холодно, ти дрижиш. Притулися до мене…
— Ні, ні… Мені не холодно. То так, я не знаю від чого… Послухай, Ойра-Хан…
— Що, Марійко?
— Скажи мені — хто ти?
— Агійо щодня оголошує моє ім’я, Марійко.
— Не смійся, Ойра-Хан, наді мною. Я нічого про тебе не знаю. І ніхто не знає. Ім’я це не твоє — його мав інший чоловік. Він помер. Ти робиш фокуси, люди пливуть до цирку… а гроші всі забирає Агійо, тобі нічого не треба…
— Смішна дівчинко, ти не задумуєшся над тим, про що запитуєш. Та й ніхто не задумується. Ось ти кажеш про ім’я, нібито воно не моє…
— Не твоє…
— А Марійка — твоє ім’я?
— Моє.
— Чому?
— Мене так назвала мама…
— Правильно. А мене Ойра-Ханом назвав Агійо. Я прийняв це ім’я, згодився з ним, ти мене так кличеш, інші люди знають мене, як Ойра-Хана… Хіба цього не досить?
— Химерно. Ти ніби вогонь. Щось палиш, прояснюєш… А як же твоє справжнє ім’я?
— Глянь, Марійко вгору. Що там над річкою… Таке срібне, кругле, ласкаве?