Хто ти? Хто ти?!
Ой, як болісно зібратися докупи. Танцюють іскри в незмірності, неокресленості, неозначеності!
Я пісня! Я пісня!
Я пісня, котра нічого не жадає. Я віддаю себе. Слухайте мене… слухайте… прийдіть, прилетіть… станьте мною…
Хвиля, мелодійна хвиля! Як важко вибратися на її гребінь, на її сяюче верхів’я! Та ось! Сплітаються в танці, в пісні, в коханні іскри вільного танцю, вибухають сонцем з вогняної спільної краплі!
Грім потрясає сфери!
Хто ти? Хто ти???
Ма… Море… Мати… Мрія… Мара… Мила… Матуся… Марі… Марійка…
Тиша.
Розкотилися громи у безвість. Перемога Над ким? Над чим?
Я — Марійка.
Хочу бачити.
Синя імла. Тіні, блакитні тіні. Невиявлені, нестверджені. Навіщо, як, для чого?
Хочу торкнутися.
Тріпочуть прозорі ніжно-зелені пелюстки. О, вже рожеві! Червоні… Сонячно-жовті…
Дайте мені вашого запаху, дайте себе — сповнити груди, душу… дайте утвердити себе у вашій несказанній красі…
Плине, плине небувалий легіт, котить хвилі казкових запахів, мелодійних, іскристих, ласкавих, солодких запахів…
Розплющились очі…
Очі? Де ж вони? Я розплющилася вся. Я — око. Я пісня. Я квітка. Я барви. Я легіт весняного дня…
Ти вернулася в світ, Марійко. Ти зуміла утвердитися в казці, в небі, в житті, в невимірності. Вітаю, вітаю тебе, сестро кохана…
Хто це? Кого я чую?
Ніжний сміх. Тихий сміх.
Не пізнаєш? Згадай Буг. Згадай вечори зоряні. Іскри на темному плесі…
Ойра-Хан? Це ти, мій прекрасний друже?
Я. Я і не я.
Нема Ойра-Хана! То — лише привид моїх мандрів, далеких мандрів у країну снів. Лишилося тільки твоє кохання, Марійко, як спогад про незабутню квітку. Ти не забудеш мене?
Ніколи, ніколи!
Я знаю, Марійко. Я знаю. Тому радію. Тому сумую.
Покажись, з’явися, озвися, мій друже! Де ти, в чому, який тепер?
Ніжний сміх. Тихий сміх. Дивний сміх.
Ти бачиш мене. Ти чуєш мене. Ти торкаєшся мене. Я став тим, чим був, бо це моя країна — Планета Свободи.
Спалахує вогник серед синіх дерев, іскри потріскують, летять у небо. Небо? Яке тут небо?
Блакитна сфера. Чи рожева? Ні, райдужна. Чи, може, темно-синя? Зорі гаптують на мінливому тлі пластичні узори: барвиста пісня-вишиванка. Світ — дивозвучна дума.
Вогник зростає, веселіє.
Сядь біля мене, Марійко. Зупинися наді мною. Спочинь у мені. То я, твій далекий Ойра-Хан.
Ти — чаклун. Ти чаруєш мене.
Чарую, чарую, моя квітко, моя пісне, моя невмируща любове! Станьмо єдиним акордом, звуком, казкою, тишею, імлою, зоряним променем. Станьмо мовчанням…
Тиша. Пливе час. Чи розлився всеохопним океаном? Чи нема його?
Простір?
Ось він зійшовся у цей ласкавий вогник, і дивиться в моє серце. Цілий вселенський простір. Поза мною — нічого…
Засміявся, заграв хвилями-струнами, метнув сам себе у безмірність, покотив зоряні вали в лоні незримості, виростив чарівне дерево буття з невмирущого серця вічної Пісні.
Он як! Ти і маленький, ти і всеосяжний, мій Небесний Принце! Як збагачуєш моє земне серце, як обдаровуєш його!
Ой ні, Марійко! Я нічого не можу дати. Ти і я — то одне. Ти лише відкриваєш себе у мені, а я себе — у тобі, в інших!..
Інші… інші… Ти сказав про інших… Ойра-Хан! Де Павлик, де Тарасик, мої мужні супутники?
Тиша. Зітхання. Солодкий стогін, мов би після сну.
Хто це?
Марійко… де я? Що зі мною?
Не бійся, не бійся, Тарасику. Ми в країні казки, на Планеті Свободи…
Я нічого не бачу. Я не знаю, який я. Де ти, Марійко?
Ось тут вогник. Павлику, Тарасику, чи бачите ви вогник?
Бачимо, бачимо. Радість, яка радість. Сині дерева, ласкавий вогонь. А де ж ти? Де Ойра-Хан?
Сміх. Щасливий сміх.
Тепер твоя черга, Марійко, учити цих ледарів. Заспали, заспали вони в небувалих сферах. Дівчина випередила хлоп’ят. Жартую, жартую, мої вірні супутники. Не питайте Марійки, де вона… Чуєте її, бачите, ступаєте поруч. Сталося те, про що я вам казав. Ви зросли, переступили межу форми. Тут, в моєму світі, можна бути всім, чим захочеш. Полум’я, котре ви бачите, ваша рука, очі, мова, дерева довкола — ваша пісня, душа, продовження вашого єства, небо мінливе — вічний шлях до великої таїни…
Де ж іще люди, Ойра-Хан? Чи багато у вас мислячих істот? Чи велика твоя планета?
Тінь нерозуміння тягнеться за вами, діти. Відкиньте звичні уявлення. Людей стільки, скільки захочете, скільки полюбите. Все, що посієте — вродить тут, на Планеті Свободи. Все. крім потворних бур’янів, бо такі зернята не пройдуть крізь небувалі сфери. А ви пройшли. Летіть, навчайтесь, пийте серцем нектар нового знання. Я буду з вами, аж доки не захочете вернутися до рідної Землі, щоб принести їй нове слово…
О, мій друже! Невже ми повернемося?
А хто ж зупинить вас у прагненні до подвигу? Нема таких сил у Всесвіті.
Чи знайдемо ми шлях до Землі?
Ви станете мудрими. Я навчу вас. Дам зоряний корабель, яким ви будете володіти. Не безсилими дітьми, а могутніми воїнами прибудете ви на страждаючу планету, котра потребує так багато любові й жертвенності.
Тоді нам дуже довго чекати?
Одна мить радості тут. Півстоліття чи століття на Землі. Тут час не має сили — хіба не відчуваєте?
Пісня. Ласкава й тужлива пісня над блакитним лісом. Легіт незримий торкається пальцями казкового віття, імпровізує на тих струнах ще небувалу мелодію грядущого подвигу…
О, мій друже! Все це прекрасно! Але чому ж так боляче серцю? Чому так боляче?
Тиша. Нез’ясоване мовчання.
Сплелися руки — вогняні язики — у мовчазній спільності. Говорять, палають серця, пізнають мудрість Нового Світу.
О, мій Коханий! Коли ж зійдуться докупи всі нескінченні дороги?
Мовчання. Громове, прекрасне, вічне, мужнє Мовчання…
ЗОРЯНИЙ ВАЛ
Великий чи малий Всесвіт?
Смійся, смійся над тим запитанням Мудра Дитино. Ось я ловлю в долоні барвистого метелика, хочу з ним погратися. Він бринить феєричними крильцями; жартує зі мною, не дається до рук, перелітаючи з квітки на квітку. Нині нема безконечності, є неповторна мить вічної гри…
Що таке зірка, що таке сонце?
О наївні запитання. А що таке блискітка промениста на хвилі ріки? Невже гадаєш — це менша таїна, ніж грізні вихорі небесних гігантів? Сказавши що-небудь про іскру, про квітку, про зірку, — чи передаєш ти знання про них?
Ні, ні, ні!
Знати — любити! Знати — стати тим, кого хочеш пізнати! Знати — злитися серцем з коханим! Знати — забути навіки себе!