ІЛЮЗІОНІСТ
Фантастична повість
1970
Частина перша
АФІША
— Тарасику, Тарасику! Агов!
Тарасик висунув голову з печери, яку він довбав під звивистим корінням вікової верби, чхнув, виплюнув пісок, що скрипів на зубах, і озирнувся.
— Хто там?
— Це я, Павлик…
— Де ти?
— Яв дерезі. Біжи сюди…
Тарасик розкошлав свою чорну кучму, витрушуючи з неї землю і солому.
— Краще ти йди сюди. Глянеш на мою печеру. Знаєш, що я знайшов під корінням верби?
— А що? — зацікавився Павлик, висовуючи золоточубу голову на довгій шиї з дерези.
— Якусь давню грошину. Ве-е-елику! Більшу за п’ятака! Ходи, поглянеш…
— Я боюся твого вітчима. Він як побачить, знову мені палицею по ребрах перепаде!
— Нема його вдома, — махнув рукою Тарасик. — Катай сюди!
Павлик виповз з кущів дерези, котра густим живоплотом оточувала все подвір’я, підтягнув штанці і метнувся до товариша. Тарасик розкрив долоні, чорні оченята переможно блищали.
— Ага! Ти бачив такий скарб?
Павлик торкнувся пальцем темно-мідної з прозеленню кружалки. На ній було грубе зображення обличчя людини, довкола голови — промені.
— А хто це намальований?
— Якийсь король… або імператор давній…
— А вона золота… грошина?
Мабуть, ні… бо я потер пісочком, ось тут… схоже на мідь… і зелені цяточки…
— Пхе, — сказав Павлик, і в його блакитних очах відбилася зневага.
— Коли це мідь, то нащо воно?
— Дурний ти, — образився Тарасик, ховаючи монету за пазуху. — Для науки, знаєш, отакі знахідки що варті?
— А що?
— Ого-го! По них вивчають давні часи. Що було, які люди жили, що вони робили…
— Бреши здоров! Як то можна по грошині взнати щось про тих людей, що їх вже нема?
— А як слідопити взнають про те, хто пройшов, по слідах? А як Шерлок Холмс бандитів ловив? Якийсь папірець, або попіл від цигари, або відбиток руки на стіні — і все! Тут злодіяці й амба. Головне — знати, як прочитати сліди! А для грошей давніх теж є свої слідопити. Учені…
— Може, й так, — зітхнув Павлик. — А все ж таки, краще було б, аби грошину золоту знайти?
— Що ти з нею зробиш?
— Продали б Мошку, перекупнику. Гроші потрібні, оглянувшись, прошепотів Павлик.
— Нащо тобі грошей? — здивувався Тарасик.
— Цирк приїхав. Біля базару на майдані таке робиться…
— А не брешеш?
— Їй-пра! Високі палиці ставлять… такі стовпи великенні… а на них — шатро напинають. Сьогодні ввечері — перша вистава…
— Звідкіля взнав?
— Шатро сам бачив… А про виставу — прочитав на афіші. Недалеко від нас на вулиці приліплена. Гайда — прочитаємо?
— Гайда! — радісно скрикнув Тарасик.
Товариші перестрибнули через паркан. Босі ноги залопотіли по битому шляху, здіймаючи хмаринку золотавої куряви. Покручена вулиця, що звивалася поміж білостінними хатками та пишними садами, привела хлоп’ят до забрукованої дороги, котра тягнулася аж до центру повітового міста. На перехресті стояла афішна тумба, біля неї товпилися люди.
Павлик з Тарасиком протиснулися наперед, якась огрядна баба з двома кошолками сердито штовхнула їх.
— Вас тут не вистачає, шибеники!
Тарасик не звернув на штовхана уваги, почав пошепки читати текст афіші.
— "Всесвітньо відомий цирк Агійо… Вчені коні… Ек… еквілібристи… пантоміма… ілюзіон… сенсація віку…" Павлику, а що таке сенсація?
— Сам не знаю. Якийсь фокус. Ілюзіон — то фокуси, я питав людей на базарі…
— Ой, здорово! Диви, що далі…! "Таємничий факір Ойра-Хан… ілюзія по замовленню… Вперше в світі… Квитки продаються… Ціна… п’ятдесят копійок… двадцять п’ять… десять… п’ять…" П’ять найменше… Гайда звідси, Павлику…
Хлоп’ята перебігли дорогу, поволеньки пішли своєю вулицею додому.
— Де ж дістати по п’ятаку? — Тарасик запитливо глянув на товариша.
— Ото ж бо й є, — зітхнув Павлик, підкидаючи ногою якусь паперову коробочку. — Для того ж я й приходив до тебе…
— Та перестань ти куріти! — крикнув Тарасик. — Прямо на мене! У мене є тільки шаг…
— А в мене — півшага, — жалібно озвався Павлик. — У матері не випросиш. Почне одразу плакатися — я всі руки у пральні постирала за ті копійки криваві, щоб вас, махаметів, прогодувати, а ти на всякі дурниці канючиш!
— Це точно, — похнюпився Тарасик, зупиняючись біля свого двору. — що ж робити?
— А в твого… вітчима, — несміливо сказав Павлик.
— Грошей попросити?
— Еге ж…
— Не дасть. Він торішнього снігу не дасть. Якби мама була жива…
Хлопці помовчали. Потім Тарасик радісно підскочив, ляснув долонею по спині товариша.
— Біжімо до Мошка. Я йому покажу грошину. Може, він її купить за десять копійок. Га?
— Біжімо!
Незабаром Павлик з Тарасом вже стукали до високих воріт перекупника Мошка, котрий жив на сусідній вулиці у кам’яному будинку з вічно зачиненими зеленими віконницями. За парканом захлинувся від злобного гарчання пес. У воротях відчинилося віконечко, здивоване око Мошка глипнуло на хлоп’ят.
— Ой, таке мале і стукає! Чого тривожите старих людей, голодранці?
— Ми… по ділу, — несміливо сказав Тарасик.
— Ой! Яке там у вас діло? — усміхнувся Мошко і його хрящуватий ніс смішно заворушився, ніби принюхувався до якогось нечутного запаху. — Може, маєте спадщину велику від покійної бабусі? Хочете продати графський палац? Хе-хе!
Тарасик витягнув з-за пазухи стародавню монету, дмухнув на неї навіщось і, поклавши на долоню, показав перекупникові.
— Ось… купіть…
— Ой! — здивувався Мошко. — Що то є?
— Знайшов, — гордо сказав Тарасик. — Давня грошина. Дайте десять копійок…
— Десять копійок? — скрикнув Мошко. — Таким малим — десять копійок? Це ж ціле багатство! За що вам десять копійок?
— За грошину…
— Ану, дай сюди…
Перекупник взяв монету, куснув її, потер об рукав лапсердака. Звідкілясь витягнув окуляри, осідлав ними носа, почав розглядати знахідку.
— Гм… Бронза… звичайнісінька бронза… Нащо воно мені…
— Для науки, кажуть, такі гроші треба… щоб вивчати старовину…
— А що мені до того, — позіхнув Мошко. — Знайди такого вченого дурня, який тобі дасть десять копійок… Або нумізмата…
— Як?
— Нумізмат… Чоловік, що цікавиться різними монетами, збирає їх… Затямив? На, тримай!
— Перекупник кинув монету крізь віконечко назад, Тарасик підхопив її на льоту.
— А де такий чоловік є?
— Може, в Києві. У нас нема. Ну — геть з моїх очей, голодранці. І не смійте більше стукати!