Угледівши Антілоха, старий Нестор підійшов до нього і стиха промовив:
— Мій сину, коні в тебе не такі прудкі й легкі, як в інших героїв, тож покладайся більше на себе, на спритність свою і вміння правити кіньми. Тільки гляди: не скаліч коней і не зламай колісниці собі на ганьбу.
Уважно вислухав Антілох батькову раду і запам'ятав кожне слово. За Антілохом виїхав на своїй бойовій колісниці славний Меріон, товариш знаменитого крітського володаря Ідоменея.
Всі одночасно бичами на коней вони замахнулись,
Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали
Вчвал їх. І коні помчали вперед по широкій рівнині
Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром
Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.
Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням,
Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,
То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,
Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне
Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен
Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.
[185]
Одразу ж вирвалися наперед Евмелові коні. Даремно могутній Діомед хльоскав своїх батогом — Евмел упевнено йшов перший. Сльози гніву й досади навернулися Діомедові на очі, і яснозора Афіна Пал-лада, завваживши це, поспішила на поміч своєму улюбленцеві. Дужою рукою зламала вона дишло в Евмеловій упряжці, і коні злякано потягли врізнобіч, а сам Евмел упав із колісниці й добряче забився.
Перший мчав тепер Діомед, за ним поспішав Менелай, а його вже наздоганяв Антілох. У тому вузькому, небезпечному місці, де джерельна вода розмила дорогу, Антілох узявся обганяти Менелая.
— Що ти робиш? — скрикнув той.— Чи глузду позбувся? Переженеш мене далі, де ширше. А тут ми перечепимося колесами й розіб'ємося обоє.
Та Антілох удав, що не чує, і ще дужче погнав своїх коней. Ось уже обидві колісниці мчать поруч, а дорога все вужчає. Не витримав Менелай і натяг віжки, пропускаючи вперед Антілоха.
Так вони і примчали назад: перший за змилених конях — Діомед, другий — Антілох, а відразу за ним — розгніваний Менелай. Незабаром прибув і Меріон, а останній, далеко відставши, пішки прийшов Евмел, тягнучи колісницю і женучи поперед себе коні. Та Ахілл обдарував і Евмела коштовним дарунком, бо знав, який це блискучий їздець, і пожалів його у біді.
Не тамуючи гніву, Менелай голосно ганьбив Антілоха за підступність і дурість. Тоді Антілох підвів до Менелая коня, що одержав у нагороду, і чемно промовив:
— Угамуй нарешті свій гнів, о Зевсів нащадку, бо я ж молодший за тебе, а ти і родом старший, і доблестю вищий. Ти ж знаєш, як замолоду люди піддаються своїм почуттям і не коряться розумові. Тож не гнівись і візьми мою нагороду — коня, а коли цього замало, то я принесу тобі ще багаті дарунки. Я все ладен віддати, аби тільки не втратити твоєї щирої дружби і не прогнівити безсмертних богів.
Зрадів тим словам ясночолий Менелай, і серце у грудях йому аж забилося дужче.
Наче ранковими росами вмите колосся зернисте
На половіючій ниві, що вся вже наїжилась збіжжям,-
Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо.
— Еге ж, я розгнівився сьогодні на тебе,— сказав утішений Менелай.— Ніколи ти не був зухвалим і зарозумілим. Тільки сьогодні [186] буйна молодість здолала в тобі світлий розум. Але твій батько, твій брат і ти сам багато зробили для мене, припливши сюди, до високої Трої. Тож я не візьму в тебе коня, хоч по правді нагорода належить мені. Хай усі міднозбройні ахеї бачать, що в мене серце не жорстоке і справедливе.
Так помирилися славні герої, а богорівний Ахілл підніс золотий келих старому Несторові і всім на втіху лагідно мовив:
— Візьми цей келих, о старче, і збережи на згадку про похорон мого вірного друга Патрокла. Це нагорода тобі на знак шани, бо ти вже не можеш змагатися ні в перегонах, ні в кулачнім двобої, ні в боротьбі, долає тебе тяжка старість. Та всі ми знаємо, що колись ти був непереборний у грищах, тож і сьогодні шануєм тебе.
Подякував щиро володар пілоський Пелідові й порадив провадити далі змагання.
І грища тривали. Спершу билися навкулачки два дужі герої Епей і Евріал, і хоч колись, як ще ховали царя Едіпа, Евріал переміг усіх суперників, тепер він не встояв перед хоробрим Епеєм. Але нагороду від щедрого Ахілла дістали обидва: Епей — великого, ще не приборканого мула, а Евріал — чималий келих із подвійним дном.
Тоді вийшли в коло боротися могутній Еант Теламонід і хитромудрий Одіссей. Обхопили герої один одного дужими руками, аж спини в них затріщали і рясний піт зросив їм рамена і груди. Довго змагалися вони — Еант брав силою, а Одіссей — хитрістю і підступом, тож обидва були рівні в борні. Побачив це Пелід і дав обом однаково дорогі нагороди.
До самого вечора тривали грища. Герої змагалися з бігу, стріляли з луків, метали списи й важкі диски. Найкращі нагороди дісталися обом Еантам, Діомедові, Одіссею, Меріонові та владущому Агамемно-ну. І тільки надвечір усі розійшлися по своїх кораблях та наметах.
ПРІАМ ВИКУПОВУЄ МЕРТВОГО СИНА
Ігри скінчились, і всі порозходились люди ахейські.
По кораблях своїх бистрих, бажаючи швидше вечері
Й сну зажити солодкого. Тільки Ахілл свого друга
Згадував любого й плакав, і сон, що усіх підкоряє,
Не подолав його, все він на ложі своєму метався
Й журно спогадував силу могутню і мужність Патрокла,
Скільки удвох пережить довелось їм і лиха зазнати
В битвах тяжких з ворогами і в хвилях бурхливого моря.
Все це спогадував він, рясні проливаючи сльози.
Нарешті Ахілл підвівся і вийшов з намету надвір. Довго блукав він, засмучений, берегом шумливого моря, а коли почало вже світати, запряг баских коней у колісницю, до неї ззаду прив'язав ременем Гекторове тіло і тричі проволік його навколо Патроклової могили. А тоді кинув труп долілиць у порох і подався до свого намету.
Одинадцять днів пролежав мертвий Гектор у таборі в Ахілла, і той щодня тричі тягав його кіньми навколо могили вірного друга. [188]
Але тіло блискучого Гектора було, як і за життя, прегарне. То далекосяжний бог Аполлон, жаліючи великого героя й після смерті, невидимо прикрив його золотою егідою, і та захистила смертне тіло від тління.