— Тільки,— сказав наостанку темнокудрий Посейдон,— послухайся нашої мудрої ради і після двобою із Ректором одразу ж вертай до своїх кораблів.
Зникли безсмертні боги, та їхні слова надали Пелідові великої сили. Одразу відчув це Скамандр і в нестямі став кликати свого меншого брата Сімоента:
— Любий брате, якщо ми не приборкаємо Ахілла, то він зруйнує сьогодні священне Пріамове місто. Тож поспіши до мене, скликаючи дорогою всі потоки, джерела й струмки. Тоді невдовзі мірмідон-ський вождь лежатиме на глибокому дні, а ми засиплемо його піском і камінням, ще й затягнемо чорною тванню.
І знову на Пеліда ринула вода, біла від шумовиння і червона від людської крові. Певне, здолав би героя Скамандр, та волоока Гера угледіла те і, злякавшись за долю свого улюбленця, гукнула мерщій кульгавого Гефеста:
— Спустися, сину, на землю із своїм невгасним вогнем і запали на узбережжі Скамандру кущі, дерева, траву й людські трупи. Кинь вогонь і на воду, щоб вона аж кипіла. Стане тоді жарко і душно річковому богові, тільки не слухай його улесливих обіцянок чи лютих погроз. Хай пекельний вогонь бурхає доти, аж поки я звелю його загасити. А тепер —я поспішаю до моря кликнути з заходу жвавого Зефіра, а з півдня бурхливого Нота, щоб вони здійняли буревій і роздмухали ту пожежу ще дужче.
І от у долині зайнялися кущі й дерева яскравим вогнем, спалахнула яскрава пожежа, і вода почала відступати.
Наче осінній Борей дощами зволожену ниву
Сушить раптово на радість тому, хто її обробляє,— [168]
Висохла так вся навколо рівнина, і воїнів мертвих
Трупи згоріли. На річку він полум'я кинув яскраве,
І зайнялися вогнем тамариски, і в'язи, і верби,
Взявся і лотос вогнем, і рясні очерети, й латаття,-
Все, що густо круг течій струмистих ріки проростало.
Риби й в'юни, знемагаючи, ці — в вировій глибочині,
Ті ж — в течії струменистій — туди і сюди метушились,
Подихом биті палким велемудрого бога Гефеста.
Все навколо Скамандру палало, його чорна вода клекотіла, з неї здіймалася важка пара. Хвилі не схотіли бігти вперед, а спинилися незрушно, знемагаючи від Гефестового пекучого вогню.
Тоді річковий бог Ксант узявся благати Гефеста і Геру, склавши урочисту клятву не допомагати далі троянцям, хоч би й саме їхнє місто священне зайнялося зловісним вогнем.
Зглянулася поважна Гера на нещасного річкового бога і, долаючи гнів, що й досі ятрив їй серце, звеліла Гефестові:
— Любий сину, вгамуй свій вогонь, не годиться задля смертних людей так тяжко карати безсмертного бога.
Гефест відразу ж слухняно згасив свій бурхливий вогонь. Заспокоївся Скамандр, і ясні його хвилі знову помчали до безкрайого моря.
А тим часом поміж богами доходило до справжньої битви. Зібралися вони галасливою юрбою, аж задвигтіла земля, а багатоголоса луна досягла високого неба, навіть дійшовши до вух Громовержця, що спокійно сидів на верховині Олімпу.
Побачив Зевс розлючених богів і щиро засміявся з утіхи.
Ось перший підняв свій мідний спис бог війни Арей і люто крикнув Афіні Палладі:
— Навіщо ти, набридлива мухо, завжди сієш розбрат серед блаженних богів? Немає меж твоєму зухвальству. Чи ти забула, як' намовила смертного мужа Діомеда кинути в мене бойовий спис, ще й своєю рукою той спис спрямувала? Але тепер ти відплатиш за все.
Метнув щосили Арей свою зброю, та не зміг пробити щита Афіни Паллади — страхітливу егіду, що її не годні розітнути навіть Зевсові блискавки. Тоді богиня, ступивши трохи назад, підняла з землі великий чорний камінь — пощерблений, важкий, з тих, що ними з давніх-давен смертні у полі межу позначають,— і поцілила Ареєві просто в шию. [169]
Упав бог війни, розпростершись посеред широкої долини, задзвенів на нім золотий обладунок, шолом одлетів, і темні кучері розсипалися в пилюці.
Засміялася Афіна Паллада, очі їй спалахнули лихим вогнем.
__ Невже ти, дурню,— згорда мовила вона до Арея,— досі не знав, наскільки я дужча за тебе, і надумав зі мною змагатись? Начувайся, бо твоя мати, поважна Гера, не подарує тобі, що забув про ахеїв і борониш пихатих троянців.
І Афіна відвела свій сліпучий погляд від Арея. А до нього, що тяжко стогнав, підбігла ніжна богиня кохання, ласкаво взяла його за руку і, підвівши, повела з собою. Та волоока Гера завважила це й крикнула Афіні Палладі:
— Ось глянь, улюблена Зевсова донько, як та безсоромна повела звідси Арея. Ну ж бо, перепини їм дорогу.
Зраділа Афіна і, кинувшись їм навперейми, важкою рукою штовхнула прекрасну Афродіту в груди. Підігнулися в богині стрункі ноги і завмерло трепетне серце. Впала Афродіта з Ареєм на плодючу землю просто Афіні Палладі до ніг, а та засміялася переможно, ще й глузливо сказала:
— Коли б інші боги, що стали троянцям на поміч, були такі хоробрі й могутні, як Афродіта, що зважилася йти проти мене, то мідно-збройні ахеї легко зруйнували б священну Трою і нарешті скінчилася б кривава війна.
Зловтішно посміхнулася на ту мову волоока Гера, а морський володар Посейдон звернувся до срібнолукого бога:
— А чого ж ми з тобою не б'ємося, Аполлоне? Адже я стою за скривджених ахеїв, а ти здумав боронити пихатих троянців.
Спокійно відказав на те Аполлон:
— О Посейдоне! Ти сам назвав би мене нерозумним, якби я надумав змагатися з тобою за нужденних смертних, що схожі на листя: сьогодні вони буяють життям, а завтра марніють і гинуть. Отож припинімо зваду між нами — хай люди воюють самі, без нашої допомоги і ради.
І Аполлон відступив назад, бо соромно йому було зняти руку на рідного дядька. Але богиня-мисливиця Артеміда кинула йому образливе слово:
— Невже, любий брате, ти ганебно втечеш, щоб Посейдон скрізь пишався звитягою? Навіщо тобі, боягузе, срібний лук і меч золотий, коли відмовляєшся битись? Гляди ж, щоб я більше ніколи не чула у [170] батьковім домі, як ти нахваляєшся перед олімпійцями, що можеш сам один вийти проти морського бога.
Нічого не сказав • на те далекосяжний Аполлон, зате поважна Гера люто крикнула мисливій богині:
— Ти здумала мене прогнівити, нахабо? Ні, не легко буде тобі змагатися зі мною. Краще б ганяла своїх звірів по лісових хащах та стріляла гірських оленів. А як хочеш змагатися, то я швидко тебе приборкаю.