...Добірні, найкращі
Воїни тут на троян і божистого Гектора ждали —
Спис біля списа, щиток при щитку нерозривно зімкнуті,
Щит до щита, шолом до шолома й до воїна воїн.
Гребені тих конегривих шоломів стикались при кожнім
Русі, так щільно один біля одного вої стояли.
Грізно щетинились гострі списи у долонях відважних
Воїв,— вони уперед поривалися, прагнучи бою.
Але й троянці сунули величезним натовпом, і попереду ясно блищали шолом і зброя великого Гектора. Наче стрімкий камінь, підмитий хвилями гірського потоку, падає з верховини високої скелі і, підскакуючи на гострих виступах, трощить дерева і гучно мчить далі, униз до рівнини,— так і Гектор, окутий блискучою міддю, мчав на чолі свого війська, мчав, сподіваючись пробитися до самого моря і знищити ахейців та їхні кораблі швидкоплинні.
Раптом Гектор спинився, налетівши на непохитні лави міднозбройних ворогів. Наставивши гострі списи, мечі та щити, вони змусили блискучого героя відступити. Вражений, він голосно крикнув:
— Слухайте, друзі — троянці, лікійці, все військо союзне! Стійте зі мною. Ахейці недовго опиратимуться, вони злякаються мого довгого списа, якщо тільки справді всевладний Зевс допомагає мені.
Знову зловісно забряжчала зброя, знову гуркіт і галас залунали над бойовищем. Падали мужі, наче ті ясени на гірських схилах, що, зрубані мідною сокирою, безсило простирають своє зелене гілля по землі. Так упав од Гекторового списа Посейдонів онук Амфімах, тільки загримів на ньому мідний обладунок. Гектор кинувся вперед, щоб зняти з Амфімаха його шолом із пишною гривою. Ту ж мить Еант метнув свій спис у Гектора, але троянський вождь був увесь закутий в метал і щит мав великий, опуклий. Усередину того щита й попав Еантів спис, не завдавши героєві шкоди, тільки відшхтовнув його міцно назад. Тоді ахейці схопили Амфімахове тіло й понесли мерщій до кораблів.
Ще дужче розгнівився тепер Посейдон, побачивши убитого внука. Знову пішов він підбадьорювати ахейців і, прийнявши подобу героя Тоанта, звернувся до вождя крітських дружин Ідоменея. Той саме повертався від лікарського намету, куди провів пораненого друга.
— Ідоменею, славо завзятих крітян, скажи мені, невже ви всі забули, як нахвалялися знищити троянців і зруйнувати Пріамове місто священне?
— Ні, Тоанте,— відказав Ідоменей,-ми не забули, але в тому, що сталося, ніхто з-поміж нас не винен. Ми всі вміємо воювати, ніхто не злякався, ніхто ганебно не втік із поля бою. Та, видно, хоче Зевс Громовержець, щоб ахейці полягли тут, далеко від рідних берегів, без шани і слави.
— Поспішаймо, Ідоменею, до бойовища,— квапив його Тоант,— удвох ми принесемо якусь користь, нехай і маленьку. Адже ми вміємо битися і з найхоробрішим ворогом.
І безсмертний подався туди, де билися смертні. А хоробрий Ідоменей поспішив до свого великого намету, вбрався в коштовний обладунок, у руки взяв два великі списи і побіг до бойовища, схожий на блискавку, що її всевладний Кроніон кидає з захмарного Огімпу, провіщаючи людям лихо, і світло від тієї блискавки сяє далеко навколо,— так пломеніла ясна мідь в Ідоменея на грудях.
Недалеко від намету зустрівся йому воїн Меріон. Спинився тоді Ідоменей і спитав:
— Прудконогий Меріоне, чого ти кинув бій і біжиш чимдуж сюди? Може, тебе поранено і пекуче залізо ятрить молоде тіло? Чи, може, несеш мені яку лиху звістку?
— Ні, вождю міднопанцерних крітян. Я біжу по гострий спис, бо свій зламав об ворожий щит. Чи немає у тебе в наметі зайвої зброї?
— В моєму наметі списів багато, ти знайдеш їх хоч двадцять при самому вході. То троянські списи, що я дістав у бою. Є там і щити, і панцери, і ясно-блискучі шоломи.
— Ворожої зброї багато і в мене на кораблі, тільки далеко туди бігти. Ти ж знаєш, як я воюю: завжди в перших шерегах, шукаючи слави.
— Авжеж, це я знаю і певен: якщо тебе поранять у бою, то не в потилицю і не в спину, а тільки в живіт або в груди. Тож я залюбки дам тобі зброю. Біжи мерщій, бери собі спис, який тобі до вподоби, і наздоганяй мене.
Миттю крутнувся Меріон, і от обидва герої побігли до бойовища, зловісно виблискуючи мідною зброєю. Здавалося, то мчить сам грізний бог війни, мужовбивепь Арей разом із своїм любим сином, Страхом могутнім.
Забачивши героїв, троянці кинулися на них, і знялася колотнеча в тім місці.
Мов буревій, що у посвисті буйних вітрів шаленіє
В дні спекоти, коли пилом глибоким покрито дороги,
И куряви хмари здіймаються вгору від зустрічних вихрів,-
Так завихрилася й битва між воїв, що прагнули серцем
В січі вбивать один одного, нищити гострою міддю.
Поле-бо людоубивчого бою наїжилось лісом
Довгих списів, що проймають тіла. Засліпилися очі
Сяєвом мідних шоломів, яскравих щитів та блискучих
Панцерів, ясно начищених лат на могутливих плечах
Воїв, що в битву ідуть. І лише загартований серцем
Не засмутився б, на їх поглядаючи труд, а зрадів би.
Отак Зевс і Посейдон, могутні Кроносові діти, обидва готували горе героям, тільки кожний по-своєму. Зевс-олімпіець твердо поклав дарувати перемогу блискучому Ректорові й троянцям. Проте він не жадав повної загибелі ахейців під високою Троєю, а тільки прагнув прославити сина сріб-ноногої богині Фетіди — відважного Ахіллеса Пеліда. Посейдон же, гордо ремствуючи на Зевса, вийшов потай із моря і взявся допомагати мідно-збройним ахейцям.
Хоч обидва боги походили з одного роду, та Зевс Громовержець був старший і мудріший. Посейдон боявся його, через те й діяв таємно. Так державні Кроніди простягли над обома військами, міцно стягнувши вузлом, сіті кривавої війни і чорної згуби.
Багато троянців зазнало смертельного удару Ідоменея — велика сила буяла в героєві, хоч сивина вже сріблила йому голову. Першого вбив він Отріонея, нареченого прекрасної Пріамової дочки — Кассандри. Старий володар троянський обіцяв віддати Огріонеєві свою дочку, якщо той віджене ахейців од священної Трої. Сміливо й гордо бився юнак, але міцний Ідоменеїв спис блиснув у повітрі, і він упав, спливаючи кров'ю.
Глузуючи, Ідоменей потяг був юнакове тіло до себе, та на захист убитого вийшов здоровенний Асій, виступаючи попереду рудих коней, Що важко хропли від духу крові. Та не встиг Асій націлитися в крітського володаря, як той перший кинув свій несхибний спис, і могутній герой упав. Так падає дуб або ясен сріблистий під гострою сокирою лісоруба.