А вдень — знов лиш імператриця, істота, позбавлена віку, статі, надій, становища, відрізана від живого справжнього життя нещирою повагою, замкнена вже й не в Каноссі, а в цьому західному латинському світові неславою, пущеною про неї зрадливим абатом Бодо на соборі в Констанці.
Власне, могла б знехтувати всім. Що їй неслава, що честь, порівнюючи з чистим сумлінням! Сумління мала чисте, душу чисту, тіло пречисте. Ось так сісти б на коня і поїхати до Києва. Без нічого й без нікого. Хіба що попросити воєводу Кирпу, аби був помічником і захисником, хоч який там захисник без руки! Але її тримали міцно, надійно, з належною поштивістю. Графиня Матільда вмовляла ждати найсвятішого папу. Єпископ Федір радив діждатися папи. Абат Бодо... Абата не слухала, сповідатися перед ним тепер не мала в чому, бо завинила не вона — він.
Розмова з папою мала вибавити Євпраксію, визволити, зробити вільною. Повірила в це з особливою силою, коли зіткнулася з увагою і збентеженням норманнів. Усміхнулася до охоронців, сяйнула їм своїм неповторним волоссям, заглибилася в переходи кам'яного розкішного палацу, відразу шанобливо зустрінута самою Матільдою.
— Ваша величність, яка висока втіха для нас із найсвятішим папою бачити й вітати вас, ваша величність!
— Я домагатимусь в найсвятішого папи, аби...
— Домагатися? Боронь боже, ваша величність! Перед найсвятішим папою слід виявляти тільки смирення і нічого більше. Таке смирення, яке виявила діва Марія перед ангелом, що благовістив про народження нею Христа. Або ж таке, яке виказав цар Давид, що скакав і танцював перед господом при перенесенні ковчега завіту в Єрусалим. Чи таке, яким прославився римський імператор Траян, що смиренно вислухав докір удовиці й дарував їй правосуддя. За це молитвами папи Григорія Траяна було звільнено з пекла, він жив заново вже як християнин і досягнув райського блаженства.
Євпраксія мовчки слухала торохтіння маленької чорної графині. Мертві слова, мертві люди. А їй жити б серед живих. Навіть у похмурих норманнів щось зворухнулося в душах, коли побачили перед собою таку несподівану в цих землях північну жону. А в цієї графині — усе навіки змертвіле, тільки потужним струменем б'є з неї невситима зажерливість і жадоба володарювання. Всьорбнула б у себе цілий світ — і однаково не вдовольнилася б. Невже папа, її папа — такий самий?
Сподівалася, що папа прийме її десь у затишному помешканні, сидячи за маленьким столиком, накритим золотою парчею, із срібним дзвіночком під рукою, аби кликати до себе, або ж з поштивим камерарієм позаду крісла, сподівалася розмови щирої, доброзичливої, майже батьківської, бо ж папа був старий, а вона молода, папа щодня бесідував з богом, а вона вже й не знала, з ким вести мову про свої нещастя.
Та що далі вони йшли з графинею Матільдою, то пишнішими, урочистішими ставали покої, мармурові стіни розсувалися ширше й ширше, стелі втікали в недосяжність, тиха жіноча хода розлунювалася, ніби в нічних горах або в якійсь потойбічній порожнечі, довкола панувала холодна велич, настороженість, сказати б, навіть недовіра. Аби Євпраксія йшла з кимось іншим, то, мабуть, лякливо схопилася б за руку. Та тільки не Матільдину! Бо це ж графиня вибудувала притулок для пап, це вона ховала своїх пап в найглибших надрах палацу, здатного вбити людину своєю неприступністю, перш ніж вона сподобиться потрапити на очі первосвященика.
Отці церкви не могли бути занадто скромними, бо ж відстоювали всемогутнього бога. Тому повинні були думати про велич і всіляко домагатися її в усьому. Папа Урбан не цурався величі — це Євпраксія збагнула, щойно ступивши у величезний біломармуровий зал, посередині якого стояв так само біломармуровий височезний трон. Ніде нікого, аж серце стискується від білої порожнечі і від тяжкого гніту отого важезного, тесаного з цілих брил мармурових трону, поставленого, як хвалилася Матільда, ерцєпископом Урсо.
Де ж папа? Євпраксія розгублено дивилася поперед себе, не наважувалася спитати графиню, покірливо йшла за нею, наближалася до того дивовижного навіть для неї, для імператриці, трону. Побачила папу зненацька. Сидів на троні, мав на собі широкий білий одяг, який зливався з білим мармуром, на голові мав круглу оксамитову шапочку, так само білу, але шапочка та була замала, щоб закрити його рожеву лисину, папа рожевів гострою лисиною, довгою шиєю, якимсь пласким безвиразним обличчям — тільки завдяки отому рожевінню й ставав помітний, коли наблизилися до трону. Урбан був лисий, як пророк Єлисей, якого висміяли діти і були за це розтерзані ведмедицями. Мимоволі Євпраксія здригнулася від лихого передчуття. Чи не буде й вона розтерзана? Дивлячись на химерну голову папи, згадала розповідь Журини про те, що чеберяйчики є круглоголові й гостроголові. У круглоголових думки розташовані гармонійно, в гостроголових збираються у гострому вгорі й від найменшої необережності вилітають з голови. Гостроголові — пустоголові. Бійся їх! Остерігайся всіляко! Поки підходила до папи, могла роздивитися його трон. Тримався на спинах двох біломармурових присадистих слонів. Трикутна висока спинка прикрашена різьбленням, увінчана мармуровою квіткою, з пелюсток якої витискається щось округле, мовби папина лисина. Такі самі мармурові лисини прикрашають всі чотири верхів'я колон-стовпців, що оточують трон. Низ — весь у різьблених колах з хрестами, на бічних стінках — якісь написи, а передня стінка — підніжжя — прикрашена різьбленими орлами, що примостилися якраз обабіч папиних спущених ніг. Слони під троном стоять спокійно й покірливо, зате орли з нашорошеними крилами сторожко втуплені в того, хто наближається, так і готові зірватися, стрибнути навстріч, хижо клюнути своїми безжальними дзьобами.
Графиня Матільда випередила Євпраксію, дрібно ступаючи, майже добігла до трону, притулилася щокою до білої пантофлі папської, покотила свої очі-кружальця вгору, до найсвятішого, той милостиво схилився, подав їй руку для поцілунку, спробував посміхнутися вузькими сухими губами і саме тоді побачив своїми безбарвними, як у старого орла, очима Євпраксію. Та стояла за Матільдою, не припадала до папської пантофлі, не схилялася в покорі, горда, навіть зухвала, можна б сказати, обурливо зухвала тут, де все повинно викликати страх і захват.