— Імператриця — і в сльозах?
— Чому вона плаче?
— Як сміє?
— Тут ніхто не плаче!
— Не повинен!
— Не має права!
Генріх і собі ііідкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для відстаней, голос для всіх одразу і ні для кого зосібна. Принаймні не для неї, ні, ні! Про що мала говорити з цим жорстоким і брудним чоловіком після тої наруги, якої зазнала від нього? І що їх єднало? Імперія, спільна безвихідь чи ота страшна ніч смерті, ганьби й жорстокого сорому? Генріх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксія була байдужа. Байдужість виказувала навіть у своєму плачі. Слізьми, мов прозорою запоною, відгороджувалася від усього, хотіла вберегтися від ще більшого бруду,неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих, хижих, невситимих.
— Ви не прикликуєте мене до себе,— ображався Генріх.
— Ні!
— Не хочете бачити свого імператора?
— Було б злочином одривати вас від державних справ.
— Це вдень, а вночі?
— Вночі ви вриваєтеся без запросин.
— Я просто приходжу, бо маю право. Імператорові належить усе.
— Є межа, якої переступити нікому не дано.
— Що це за межа?
— Людська душа. Серце. Туди ніхто не може пробитися силоміць. Хоч би мав усіх воїнів світу.
— Мені здається, я зазирнув колись у вашу душу.
— Сталося непорозуміння. Більше не буде.
— Знайте ще й те, що всі шляхи до жіночого серця ведуть через її тіло. Тіло — це справді фортеця, часом непереборна. Але ж відомо, що думки й наміри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тілесно.
— З любов'ю ж!
— А що таке любов? Невловимість, як і душа. Я не люблю невловимостей.
— Вам більше до смаку брутальність. Я вже зазнала, з мене досить. Наші розмови не приведуть ні до чого. Ніщо вже не приведе.
Він відступився. Не тягнув Євпраксії на нічні зборища до крипти собору, не вривався до ложниці, знов заліг у своєму безсиллі, збирав сили на цю жінку, тим часом давши їй спокій.
Була вже зима. Майже без морозів, якась несправжня, іноді вночі падав сніжок, до ранку залягав у ровах, на вежах, на покрівлях, але відлига з'їдала його за день, і земля знов була гола, голий камінь, голі дерева, усе мов суцільне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотілося завалистих, безгучних снігів, у яких вмирають всі відголоси, і великого червоного сонця над ними, спокійного і приступно-лагідного. Вкутана в м'які сніги далека рідна земля і ледь притрушена олив'яно-сірим, мовби цокітливим інеєм, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скільки й жила Євпраксія в цій землі — сонце щоразу мовби маліло й маліло, загрозливо й недвозначно, так ніби наближався кінець світу. Та молода жінка чи й спроможна відчути виміри світові, зате розтривожено вловлює безжальне вкорочення власного життя, що впійманою птицею зіщулюється, стискується й маліє, мов оте чуже сонце на чужому небі.
Що роблять чеберяйчики, коли їм сумно?..
І хоч не цвіла весна, не кликали пташиним співом зелені ліси, не стелилися просонцені дороги, ніщо не вабило до мандрів, Євпраксія запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й віддаленими краями. Воля імператриці священна. Що може стати на заваді її щонайнесподіванішим забаганкам? Імператор сам випроводжав Євпраксію зі Шпеєра, тоді зустрічав у Вормсі, жваво обговорював напрямки її мандрів, розсилав гінців із велінням, аби належно прийняли імператрицю там і там; виділено було великий почет, відправлено обози з припасами, везено скарбець з інсигніями й коштовностями імператриці. Невідлучно був коло Євпраксії нестаріючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило ні розкриття імператрицею злочинних нічних таїнств Генріха й Заубуша, ні безсилля зарадити будь-чим. І не відступався від свого сповідництва, вперто, тупо, з відразливим сластолюбством допитувався в нещасної жінки на сповіді:
— Чи ти робила, як це мають звичай робити деякі жінки?
Не соромився слів, здатних зробити розпусною найчистішу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда "Corrector", а той, складаючи свою безжально-цинічну книгу, яку радив сповідникам для бесід з прихожанами про їхні гріхи, виправдовувався тим, що у Вормській єпархії занепадає моральність.
Щойно залишаючись віч-на-віч зі своїм духівником, Євпраксія вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдіяти віддана в наругу спершу маркграфові, тоді імператорові, а ще богові, церкві, її слугам, оцьому вузьконосому абатові, приставленому до неї вже й не богом, а всіма дияволами світу!
Хотіла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконії, по Швабії, по Баварії. Не могла ні вирватися, ні втекти, ні забутися. її зустрічали, перехоплювали, усі прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь імператриці турніри й лови. Лилася кров людська й звірина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед каміння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звідси, від цих рицарів, від єпископів, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, від кострубатих замків і камінної тяжкості соборів.
Опинитися б у своєму недосяжному дитинстві, стати вільною від прискіпливості запитань, провин і ляків! Але світ був безжальний до неї. Світ, сповнений таємниць, нещасть і болю. Може, біль даний людині як сторож і опікун життя? Без болю й самого життя не було б. Навіть дерево відчуває біль. Навіть камінь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання?
Ішли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощів, здоблене, радісне, ясніло серед смутків і нещасть, простий люд впивався пивом, втішався повільним співом, ще повільнішими танками — хоппельдейом, рідеванцом. Одні кружляли довкола прикрашеного дерева, другі притупували, приляпували. Знали ці люди неволю, биття, голод. Було їх завжди забагато, аби наїдатися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камінь, вибудовували села, городи, замки, собори, вміло прикрашали камінь зображеннями овочів, квітів, чужих і своїх святих, мили, чистили, шкребли — неоковирні, неповороткі, але роботящі, вперті, ласі на чуже, жадібні до життя, спраглі продовження свого роду.