Був серед них і мій вогник надії?
Шибнула мені в голову, коли стояв посеред золотистої кам'яної тиші Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди... чи дали б мені люди в руки скальпель, шкробачку, щітку й попросили б: розчисть оцю фреску, воскреси її, коли б мій "День, який я підглянув" висів у Подолюка на чоловій стіні.
5
Опісля я багато разів повертався в думках до цих перших хвилин перебування у церкві Святого Духа; що того дня я вийшов з-поміж черченських хрестів цілком інакшим, новим, одначе слід вони залишили... залишили рубець, який постійно нагадував про себе. І повірте, коли в твоїй душі існує рубець, то мусиш зважувати свої вчинки, слова, а то й помисли, бо рубець може заболіти, облитися кров'ю; рубець у душі не роговіє, не розсмоктується і не зникає.
Опісля я нераз оповідав знайомим і приятелям, а поміж приятелями, як водиться, були й вороги, як Вербень віз мене зі Львова до Черчена, як я відкривав для себе Опілля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого сіна, як визирали з високих трав, немов хлопчаки в білих сорочках, приземкуваті білі хрести, що розбіглися довкола Святого Духа; як я бачив січових стрільців, що рівними рядами лежали на всіма забутому, без єдиної квіточки, без спомину і без єдиної сльози, на своєму кладовищі; як Святий Дух, заледве я переступив щербатий його поріг, виповнився людьми сучасними й минувшими; і як я, оточений цим людом, існував одночасно в давніх століттях і в дні теперішньому.
Хтось мене слухав, розумів і по-доброму заздрив, і признавався, що сам колись в іншому місці, теж святому, (а святості місцю може надати навіть польова криничка, навіть самотній дуб на узліссі), пережив схожий празник душі; а хтось, слухаючи, морщив чоло і вишіптував чи то молитву, чи то заклинання, ще вишукуючи подумки свій храм Святого Духа, до якого іще треба дійти... дійти й у ньому судити самого себе, своє мистецтво, свою ницість, страх; а хтось увічливо гасив іронічну посмішку, мовляв, чи я не розумію елементарних речей, на кожного з нас находить жадання очищення, сповіді, бо ж треба йти далі й вище; а ще хтось інший, уважно вислухавши мої терзання і з обов'язку суто стукацького шкрябав "куда слєдуєт" донос, що так і так, член Спілки художників, професор Художнього інституту Василь Бережан перебуває не тільки під впливом патріархальщини і всякої чортівщини, а й, чуєте, пускає сльозу за січовими стрільцями 1919 року, а це вже, самі знаєте, чим пахне...
А ще хтось надто вже раціональний у наш раціональний час, скептичний, рівний, як обтесаний брусок, і в кого душа теж вигибльована до блиску і немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якій не зачепиться ні біль, ні сльоза, ні усміх, ні ненависть, зверхньо поплескував мене по плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мої переживання — це тільки наслідок надто романтичного сприймання світу і прагнення драматизувати цілком нормальну ділову умову: "Я, товариші шанувальники стародавнього живопису, беруся відслонити фреску з-під штукатурки, якщо вона насправді існує, а ви гоните мені за роботу грошву. Віз і перевіз. Усе на цьому світі просто, приятелю Василю".
І, може, скептики мають рацію?
Про яку рацію, про простоту й про гроші можна було думати, коли я стояв перед північною округлою стіною Святого Духа, яка, як уже було мною сказано, на відміну від інших стін, тільки побілених кам'яних мурів, була обтинькована, а в правому її нижньому кутку тиньк відлупився, розкривши добрий шмат — може, тридцять на тридцять — старої фрески, і я побачив на ній кілька кущиків пожух-лої трави і два уламки шаблі: ефес і пощерблене лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сільській кузні невибагливе, ефес, власне звичайну дерев'яну ручку майстер приклепав трьома гвіздками. Стародавній маляр знав збоярське ремесло і шаблю малював з натури.
З-під тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище — величиною з долоню — просвічувалося, як відблиск далекої пожежі, малинове тло.
Без сумніву, під тиньком таїлося ціле давнє мальовидло. З невеликого відлупленого віконця не можна було судити ні про його, стінопис, композицію, ні про величину; якщо фреска намальована на площині всієї стіни, то тут справді на мене очікувала гора роботи. Одне я знав тепер достеменно: я повинен, я мушу її розчистити. Вже із завтрашнього дня беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там під тиньком? І мене вабили барви. Як не дивно, але фарби майже не поблідли. Виходило, отже, що фреска, як тільки-но була намальована, ще свіжа, комусь не сподобалася, хтось її злякався чи зненавидів і наказав замурувати її навіки.
Господи, як я хотів би знати, що такого грішного намалював прадавній ізограф, якщо велено було його малювання забути?
Хто відповість?
Я оглянувся, немовби хотів у людському натовпі, який ще перед хвилиною уявлявся мені в церкві, зобачити давнього мистця. Він десь тут... дух його тут сутній. І, певно, сутній той, якому фреска не сподобалася? Якщо ти є тут, то чому не обізвешся? Чом не станеш перед людські очі? І хто ти? Покажи своє лице.
Господи, невже в усі часи були єфрейтори, були подолюки, які пильнують "чистоту" мистецтва? Виходить, їхній корінь правічний, вони лише міняють обличчя і жонглюють словами, а вирок у них один: заборонити. Того непокірного, що малює чи пише заборонене, у часи середньовічні наказували стратити, спалити, згноїти в підземеллі, веліли відрубати по лікті руки, як тому кобзареві гайдамацькому, а в часи новітні — розстріляти, втопити в студеному морі, очорнити або ж назвати божевільним.
Як легко назвати митця божевільним, як просто тицьнути у нього вождівським перстом і крикнути натовпові: закаменуйте його!
Я стояв перед загадковою і ваблячою стіною Святого Духа й майже зримо відчував присутність, смердюче дихання єфрейторів; тут-таки, у церковці вони лежать покотом на кам'яній долівці і моляться про людське око, а насправді пильнують, гострять вухо; єфрейтори затаїлися поміж хрестами на цвинтарі, в полях і лісах, вони всюдисущі... і всюдисуще збирали каміння; я бачив це гостре каміння, що розколить мені череп й вийме очі, змій у моєму єстві бив люто хвостом і піднімав голову й сичав вогнем... і я вмирав від страху, зціплюючи зуби. Одначе я не міг умерти навіть тоді, якби в мене поцілила кулеметна черга; я стояв перед загадковою стіною, перед зламаною козацькою шаблею, і перед очима давнього мистця, мальовидло якого заштукатурили. Він вийшов з стіни, як живий, і споглядав на мене уважно, очі його мене підбадьорювали, а руки начебто аж підтримували мене. "Ну, доки ми будемо боятися когось... чогось остерігатися... навіщось оглядатися на задні колеса. Ніби тобі не дано крил, чоловіче? Спробуй, злети. І здобудеш себе самого".