І я помічаю, що в кожного з моїх прабатьків в кулаці стиснута свічечка... і всі тії свічечки простягають вони до мене: "Засвіти!"
Господи, чим я засвічу тисячі тисяч свічок?
Господи, чим я засвічу бодай одну свічечку? Чим? Криком роздерта моя душа, а серце болить, немовби в ньому теслярі висвердлюють діру, а голова розколюється на дрібні черепки; Господи, я не знаю тайни вогню. Не знаю... не знаю... колись, може, знав цю тайну, але загубив необачно, притоптав на чорних радах, і тепер страждаю, тисячі тисяч свічок прабатьки мовчки простягають до мене... прабатьки терпляче ждуть, їм нікуди спішити, вони ще очікують суду в чистилищах, вони раді б стати перед суддями із засвіченими свічками, і це означало б, що їх пам'ятають на землі, й за це не один гріх буде їм прощений. А я безпорадний... а я убогий, а я ниций... без вогню, без іскри, збайдужілий — чим маю свічі засвітити? Може, каяттям? (Скільки ми каялися і наново чорно зраджували). Може, кров'ю? (Застрели мене, стрільчику, срібною кулею). Може, співанкою? (Співаємо при горілці, співаємо в червоних шароварах та з дерев'яними шабельками).
То чим маю запалювати свічки?
Я знаю, що Пан цієї долини, який зветься Чаром, чатує незримо за моїми плечима і чекає... і чекають терпляче тисячі простягнутих рук.
І мені серед муки й страждань, у конвульсіях, у крику нічого іншого не залишається, як тільки-но зсукати з своєї душі струну, тонку і чутливу, натягнути її між липою та хрестом на бані Святого Духа, і натягнути її поміж тереном і калиною, і натягнути її від бадилини до бадилини; це велике чудо переростання душі в струну помічають усі в Страдчій долині; вітриська приносять з старих бойовиськ кличі й лопотіння стягів: птахи сідають на струну і співають "Христос воскрес"; і колгоспний матюк, мов кулак реп'яхів, погойдується на струні; і чує струна, як росте у полі жито, а в травах тут і там зацвітають маки; і поміж збіжжям, поміж травами торкається струни мамина співанка, яку вона мені наспівувала, коли я лежав у колисці; я починаю розуміти слова... це таке диво: починаєш чути й розуміти слова, які дотепер були глухими і мертвими; це таке, люди, диво, коли в твою душу западають, засіваються і колосяться мамині слова "Ой спи, дитя, колишу тя...". Спи й виростай.
Вам, люди, смішно від того, що я плачу? Тверезі засудять мене, що став сентиментальним? Що мені до того... що мені до присудів, коли від моїх слів запалюються свічки.
І рушили мої прабатьки вниз, в інші світи на суд із засвіченими свічками, для них яснішою стала безконечна дорога, а я стояв обіч Святого Духа, знаючи, що в руках моїх прабатьків горіли не лойові прості свічки, були це полумінці пробудженої моєї пам'яті про них..."
6
Не знаю, навіщо я прочитав художнику зі Львова свій речитатив? Для того, щоб наситити власне самолюбство й похвалитися, що я теж, мовляв, служитель муз? Для того, щоб просвітити його: пам'ятай, подорожній, не проста ця долина над Золотою Липою, що зветься Страдчою, є тут, походжаючи навколо Святого Духа, над чим замислитися? Чи, може, без усякого змислу — доброго чи злого, пробував добирати ключа до його душі, щоб душу його відчинити, як відчиняють храм або ж звичайну сільську хату, щоб вона, душа мандрівника, виповнилася усім, що є у Страдчій долині?
Він слухав мене, схиливши голову; було це коло старезної липи, що крислатилася над Святим Духом, художник оперся об її репавий, якби поораний глибокими зморшками стовбур, а я стояв на стежці; і він і я у цю мить перед тим, як я почав читати речитатив, були чужими, один одному незрозумілими, і мої слова про Страдчу долину зірвалися майже пошепки теж із страждання; Боже мій, навіть святі кутки рідної землі не знаємо й ходимо по ній, як по мертвому камінні з інших планет. Ми з Бережаном дотепер були немовби іншої раси, іншої віри; я подумав, що він перебуває у дрімучому сучасному язичництві, де панує егоїстичність, байдужість, де безжально викорчовують коріння, що зріднює людину із землею; і тоді, стоячи на стежці, мимохіть, мовби вцілила в мене блискавка, я збагнув необхідність навернути його у свою віру. Бо як перед поганином відчиню ковані двері Святого Духа й підведу до стіни, питаючи: "Чия та зламана шабля, художнику, хто ж її намалював і коли? І хто ж її поламав?.."
Коли він підвів голову і глянув на мене допитливо, в його очах я уловив далекий прихований докір, що був схожий на хитливий місячний промінець, котрий упав крізь щілину в глибокий колодязь.
— Ви сумніваєтеся в мені? — спитав він згодом. — Якийсь міщух у джинсах, коротко підстрижений, по моді... якийсь, може, й знаний митець, професор з інституту приїхав в Опілля... приїхав до Святого Духа з цікавості лише, з художницького, так сказати, обов'язку або й потаємною задумою: на розчистці фрески у сільській церковці можна добре заробити. Так?
— Ви психолог, Майстре, — сказав я йому, не криючись. — Хоч трохи по-інакшому я думав, не так прямолінійно. Але суть...
— Суть, очевидно, я сам зрозумів, — перебив він мене. — Суть розкрилася мені годину тому, коли я опинився на сіножаті, яку баглося змалювати. Та перше баглося збігти стежкою униз до потока, що хлюпався поміж травами, і вимити руки, ноги... очиститися. Таке находить на художника перед новою роботою, і не обов'язково тільки перед новою роботою на Опіллі.
Так і повинно бути: очиститися перед початком акту творчості. Кажуть, один поет, навіть сидячи в тюрмі, перед тим, як писати вірша, одягав чисту сорочку. Хоч, думаю, однієї сорочки замало.
Я мимоволі проникався довір'ям до Бережана; мені було соромно, що передчасно прирівняв себе до апостола. Хоч... вини моєї не було: хіба я мало набачився тут молодиків та осіб поважніших, котрі завертали з асфальту в пошуках гострих відчуттів на природі, хіба вони не вирегочувалися тут з дівулями поміж хрестами... хіба поміж хрестами не вихрипували ритми їхніх магнітофонів? І хіба не приїжджали сюди художники малювати наші хрести, бо вони "романтичні", бо так мило поєднується білий різьблений камінь з таємничими нерозбірливими знаками на них, із соковитістю трав, з липою, з небом... бо, врешті-решт, сколихнулася мода на ретро, на ікони, на хрести, на свічники. І чому б Бережану не заразитися цією пошестю?