Отак фреску було оцінено з висоти партійної дзвіниці.
Перший з Рогача у розумні розмови не втручався, туман-туманом, він тільки ворушив бровищами, що зрослися на переніссі, й нипав згідливо важкою, як із колоди витесаною, головою.
Журавель з Чорнієм обіцяли, що в Святому Дусі облаштуємо музей Голгофи, це, мовляв, щось буде дуже цікаве й нове. Голова наш Чобіт із парторгом пропозицію начальства підтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка рознесе славу про Черчен і наш колгосп по цілому світі, вартує того, щоб її належно зберігати й популяризувати, не пошкодуємо, мовляв, коштів. "У чьом діло, — сказав Пиндилик, — за нами не стане". Я з свого боку застеріг, що музей повинен бути лише Голгофи, ніякої етнографії, історії й зрозуміло, стендів про новітній розвій села (ні, я не сказав "соціалістичний розвиток", боявся сполохати начальство). Громада на це не погодиться. Це точно. Адже конфлікт на цьому грунті уже відбувся свого часу, всі пам'ятаємо.
Партійному начальству, звісно, як кістка в горлі — стрілецьке кладовище. "М-да, — заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорній, — сусідство не дуже зручне. Оті надгробки, хрестики, м-да... Люди будуть розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж націоналісти полягли, нібито за Україну. Треба цілу лекцію прочитати, щоб... Одно слово, складно. Ліпше, щоб тих хрестиків взагалі не було". Так розмірковував товариш Чорній й з-під величезних окулярів метав на мене зирки, видно, йому доповіли, хто я такий, і всю оту ганебну історію з моїм вступом до партії.
Я йому зважився тлумачити, як історику, він, прецінь, кандидат історичних наук, що так і так, стрільці Української Галицької Армії нічого спільного з націоналізмом, як його, націоналізм тобто, у нашому суспільстві розуміють, не мають, були це вояки, які боронили рідну землю від ворога і впали в бою. Вони нічим не завинили перед українською землею і перед людьми. Даймо їм спокій. Я по суті повторив уже колись сказане Афоні; так я, до речі, оповідаю про стрільців і тим, які наїжджають до Черченя.
Секретар нічого не відповів, лише похитав головою. Я тепер стою на роздоріжжі: з одного боку ой як потрібно показувати нашу Голгофу людям, а найбільше — молоді, хай би їм зеренця западали в душі... так, западали й там проростали, колись бо корінчик вижене стебло і колос. А з другого боку... а з другого боку... Чобіт, передовий колгоспний голова, вночі прижене на стрілецький цвинтар бульдозер і зрівняє його з землею, як це зробили ваші єфрейтори у Львові на Янівському кладовищі.
І гризе тепер мене жура..."
"...Розумію, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгі листовні розмови зі мною, але я не вимагаю діалогу, мені вистачає і того, що Ви мене слухаєте — читаєте мої ієрогліфи. Для мене це ніби вікно, квартирка у світ..."
"Тішуся, що у Львові і в Києві є люди, спеціалісти й просто небайдужі до мистецтва й до історії люди, які вже встигли побачити нашу Голгофу й високо цінують хоробрість (так, хоробрість, бо інше слово було б легким, як пожовклий листок липи) мистця з сімнадцятого століття, який своїм апокрифічним, а насправді — патріотичним твором нагадав парафіянам церкви Святого Духа, а через них — цілій Україні заповіт, який через двіста років опісля поет перелив у слово:
"Молися, сину, за Україну його замучили колись". Я оце написав Вам останнє речення і жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усі часи в нашій історії тривають і тривають Голгофи. І в наш час вона продовжується.
По осені, як викопаю картоплю, хочу на декілька днів приїхати до Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами..."
20
"Найшло певно на мене, бо замість того, щоб, поки сухо надворі, прикопати в ямі картоплю, я ні з того ні з сього, покинувши всі роботи, вихопився мимохіть з воріт і без ніякої певної потреби подибав собі сільськими вулицями; я давно зблизька, очі в очі, не придивлявся до Черчена, до його хат, до садів. День удався сонячний і тихий, усміхненим і лагідним постало переді мною село; не було баюр на вулицях, не було запліснявілих, рудих, зарослих гірчаком придорожних ровів, не було смердючої слизі гноївки, що масно стікала з-під стаєнь та куп гною біля них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзаків і гумаків — селянської вбері та взуття на осінній сезон. Зате були білі стіни хат, блискучі, живі, як дівочі очі, вікна, сині дими, що росли стовбурами з димарів і високо в небі розсівалися, як кульбабки на вітрах; і був винний дух зіпрілого листя, пізніх яблук, спорожнілих картоплищ; і був лінивий вітерко, що пахнув зайцем; і були попід ворітьми громадки дітей, а на левадах — хмари гусей, що біліли, як острівки молодого снігу на зеленому тлі. Зустрічні мої близькі й далекі сусіди мовчки, вітаючись, кивали головами, а хто й подавав руку, а хто казав "славайсу", а хто "добридень", хто й надовше зупинився і ми собі балакали про погоду, про здоров'я, про те, "що пишуть газети". Всі людські обличчя видавалися мені якщо не усміхненими, то напевне були відкритими й добрими. Поміж ними й сільський голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною і при зустрічі клепав мене приязно по плечах. Вони всі любили мене, я прагнув їхньої любові, мені і в голову не закрадалася думка, що є поміж ними мої недоброзичливці або й вороги... Господи Боже мій, які можуть бути вороги, якщо ці люди від землі, від хліба, від тяжкої і святої роботи?
Я їх ідеалізую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться незмінним у моїй душі, так легше жити... легше людині жити в усміхненому доброму світі.
А мої мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в оберемок, підняв, як сніпок, закружляв із ними; я був молодий й і напевне трохи сп'янілий від осіннього терпкого вина..."
21
"...Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, і душа моя висохла на тріску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не дає мені жити, я вечорами, мов той злодій, підкрадаюся до обійстя Чоботів, нишкну під парканом і очікую, надіючись, що вона припадком вийде з хати, і тоді її побачу... я тоді її схоплю, обніму, обцілую. Даремні, однак, мої очікування, Ольгу стережуть у хаті...