Та найбільше я розповідав про себе, про свої гріхи, сумніви, терзання, просвітлення і каяття; я розповів про перше своє кохання, про Наталену та про єфрейторів, які "точно" знають, як писати книжки, як малювати картини, як грати на сцені, хоч і у житті вони, єфрейтори, були "туманами вісімнадцятими", анальфабетами.
Вони, мученики на хрестах, повинні були знати, що страждання на нашій землі не скінчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати в свою душу людські болі... переймати, але не плакати, навпаки — мужніти, очищатися й дивуватися цілій землі, народові й самому собі посеред народу, що ми здатні перетерплювати найлютіші трагедії, вмирати й воскрешати.
Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висів на середньому хресті. Про його чернечу одежу я згадував, бороду він теж мав чернечу, але недовгу, гостру, шпичасту. Він один був зображений ізографом іще живим, голову мав задерту конвульсійне вгору, борода націлилась в небо, рот був широко роздертий, спотворений криком... і кричали також єдине закривавлене око, й страшна рана — на місці ока другого. Стародавній майстер не завдав собі за мету передати переживання черця цілою гамою фарб, стан болю, терпіння виражали тільки єдине ще живе око й розкритий рот, але й цього вистачало, щоб зрозуміти, який біль витерплює на стіні чернець і яку ненависть він випльовує з своїх уст на ворогів і, може бути, на Господа Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу.
Навколо голови черця ізограф написав: "Се ігумен Данило".
Ігумен Данило?! Очевидно, я повинен був здивуватися, може, навіть вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в двері, за якими сиділи на порозі Павло Ключар і Данило Вербень, та потішити їх новиною, що ігумен Данило, який обороняв перед шляхтою Святого Духа, постать реально-історична, дарма, що пам'ять про нього жила дотепер лише в переказах і легендах, а не в достовірних хроніках і діарушах. Проте, я не збіг із риштування, я лише полегшено зітхнув і запалив цигарку, бо, скажу щиро, потаємно сподівався на таке відкриття... мені власне, баглося саме такого, а не іншого відкриття, бо ж немарне іще замолоду Наталена вчила мене, заохочувала відчиняти двері до тайн.
Чернець на стіні скосив на мене єдине око; погляд його був, як удар ножа — кривавим, червоним; ізограф не скупився, малюючи постать черця, червоного, чорного і сірого; чорною була його одежа, сірими — обличчя, руки й ноги... кров навколо очей... кривава яма замість лівого ока... цівка крові з рота.
Козак, який висів на хресті праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже без промінчика життя: очі заплющені, лице біле, продовжні зморшки на ньому покраяні, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замість німба було написано "Се полковник Дубовий" — особа теж нам знайома з переказів.
Ліворуч висів молодий посполитий чоловік із довгим білявим волоссям, рівним великим носом і густими пшеничними бровами; обличчя його виражало спокій, лагідність, і навіть смерть не спотворила тихої задуми на чолі, усміху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: "А се, братіє, ми з вами".
Ми?!
Я не міг відразу збагнути, кого мав на увазі художник кажучи "А се, братіє, ми з вами". Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий Дух? Себе? Нас? Усі прийдешні покоління? Господи, але ж цю людину, що на хресті, я десь уже бачив... бачив і розмовляв з нею вчора!
Людина на хресті була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не хтось інший позував художникові триста років тому.
— Що це має означати? — шепнув я сам до себе, до трьох мучеників на хрестах, до полум'я за їхніми плечима й до великої тиші, що немов стародавнє вино в амфорі, гусла в стінах Святого Духа.
Та ученики на хрестах не відповіли.
— Що ти власне волієш од них дізнатися? — звідкись... з-під бані, з-під плаского каміння на долівці, із-за царських врат докотилося до моїх вух запитання. Мені здавалося, що я побачив людину в білій довгій одежі, яка сиділа на приступцях перед престолом. Царські врата були відчинені навстіж. Крізь чотири округлі віконця під куполом лилися до храму потоки теплого сонячного дня. У храмі пахло сухим вапном, старим камінням і прадавнім ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камінь навіки.
— Хочу дізнатися, чи чують вони, як мене болять їхні болі... неначе мене катують, — відповів я і поволі спустився з риштування. Сів під стіною на перевернуте відро, на якому збирався сидіти Ключар, і заплющив очі.
— Значить, я володів своїм мистецтвом, якщо ти чуєш крик зі стіни, — відповів чоловік у білій одежі.
— Ти хто? — спитав я.
— Василій єсьм... ізограф. Творець цієї Голгофи.
— Ти жив у їхні часи... жив у нижніх світах і бачив їхнє життя і їхню смерть. Чи вона була такою, якою ти її змалював, майстре?
— Я лежав серед трупів, коли шляхта увірвалася всередину огради Святого Духа, і бачив, як ігумена Данила й побратимів із ним, що були поранені й немічні, порубали шаблями. Всі вони лежать у великій Козацькій могилі... отут поруч. Хіба ти не пам'ятаєш?
Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижніх минулих світах.
— Чому думаєш, брате, що то була ворожба? — здивувався ізограф. — Чому не допускаєш, що в тобі живе зеренце, яке посіяне тисячу років тому? Покоління за поколінням лягають у землю, а зерно живе й переходить у нові наступні покоління... і так буде тривати безконечно, поки життя цієї гіркої землі.
— Чому ж, брате мій, — я й собі назвав його братом, — якщо так легко, як ти кажеш, передається пам'ять від покоління до покоління, на нашій землі безмір... Господи, безмір безпам'яті? Залила землю липуча смола й люди блукають по ній із заліпленими душами. — Я, певно, аж застогнав, уявляючи людей, що блукали з сліпими й глухими душами. — Чи Бог цього хоче? Чи панують над нами сатанинські люті сили?
Ізограф у білій сутані, поплямленій фарбами, підвівся з приступок біля вівтаря й підступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий... схожий на мене. Я заплющив повіки. Він поклав долоню на мою голову.