Опісля ми сиділи поруч і обоє плакали, я і вона; це був солодкий плач за дитинством і ще за чимсь утраченим; це був також плач радості пізнання: ми обоє дивувалися, що життя таїть у собі безмежжя пристрасті й меду; ми були, власне вперше потрясені повнотою життя.
Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли, зате пам'ятаю, що ми любилися не один раз і не два, поки не зайшло сонце; а коли сонце зайшло, Наталена сказала:
— Якби мої мама знала... от приїду додому й розповім... і привезу тебе.
Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала мені на вухо:
— Ти віриш, що шляхетська донька, Зося, співає з конюхом про кохання, хоч вони давно померли?
Я не відповів, але Наталена знала, що я був готовий повірити.
Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена глибше посвячувала мене в чари тайн, що існували на світі. Я був розгублений, що жодної із тайн не міг пізнати до кінця, що навіть Наталениних очей, отієї ворожбитної сині, що кидала мене в дрож, не міг зрозуміти й спити до дна. Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очі широко відкриті, здивовані, і я думав, що то зорить на мене її душа; не тільки наші тіла зливалися воєдино, душі наші переливалися взаємно, як дві взаємопоєднані посудини.
Дивовижно, але Наталена, як справжня ворожбитка, вміла викликати тайни... викликати й залишати їх нерозгаданими. Ми їздили з нею на Бубнівські скелі в Карпатах, у яких, у скелях тобто, виковані комори, сходи й криниця; ми обмацували теплий камінь, і Наталена, тулячись до каменю, оповідала, що ніхто точно не знає, хто ці комори в камені викував: нема ніяких історичних документів, є лише здогади, міркування. Одні кажуть, що це був прадавній поганський храм, другі твердять, що це пам'ятка римських часів, треті здогадуються, що це певно скельний замок із старогалицького первовіку. на скелі вирізьблена рука, що показує кудись... Куди? У які глибини?
А ще були ми у Кременці неподалік від Почаєва, цілий Божий день блукали поміж рядами кам'яних хрестів на Вознесенському горбі; тут теж панувала таємниця: називали це кладовище Козацькими могилами, але жодний автор, котрий писав про Кременець, не зважився впевнено ствердити, коли й хто тут похований. Переказ приписує могили козакам-кривоносівцям, які полягли, штурмуючи Кременецький замок королеви Бони. Чи правда це? Чи і тут є тайна?
А ще ми їздили до Кам'янця-Подільського, стояла на Турецькому мості й дивилися вниз на ліниву течію Смотрича... і в дзеркалі лінивої ріки моя Наталена побачила на дні козака, що лежав, підклавши під голову камінь. Вона його "побачила" і нічого не вдієш. "То Василику, — шептала мені, — Юрасько Хмельниченко лежить... той Юрась-ко, що його турки, кинувши з цього моста, втопили". Ніхто, до речі, теж достеменно не посвідчить, як воно насправді діялося з Юрасем Хмельницьким, існує така легенда... існує тайна і тільки. "Хіба тобі цього мало?" — запитувала Наталена й сині її очі ще більше синіли.
Я знав її, мою Наталену, нецілих два місяці, але й за цей короткий час вона встигла мені передати талант зачаровуватися місцем, подією, людиною, це був її дар: передавати зачарування, заражувати тайною, шукати її навіть там, де її ніколи не було...
Після іспитів вона поїхала у свій Ізмаїл до тата й мами на канікули й більше не поверталася. Обіцяла писати — й не обізвалася жодним листом. Чекали її у вересні в університеті — не дочекалися. Я не мав її адреси, але якось, уже восени, зтужений до краю, поїхав шукати її в Ізмаїлі. Даремна була робота: в довідковому дали більше десяти адрес тутешніх Шутьків, але в ніякій квартирі Наталени не було, ніхто про неї нічого не знав.
Що я міг думати? Виїхала кудись ціла родина? Вимерла? Щезла? Чи насправді ніякої Наталени й не було, наша з нею любов мені приснилася? І нікуди... нікуди в ті місця, де зачаїлися таємниці, ми з нею не їздили, усе це я вичитав із книжок?
Отак несподівано й загадково закінчилося моє перше кохання; я тяжко переживав розлуку й ще не один рік сподівався, що ось-ось отримаю від неї листа, що завтра зустріну її на львівській вулиці... зустріну й дорікну: "Де ж ти, люба, так довго барилася?" Інколи цілі дні я блукав або вулицями Львова, або ж плентався на Погулянку до каплички й там чекав не неї, на Наталену, поки не заходило сонце.
Потім роки потекли навально й згладили Наталенині сліди, зрештою, це так тільки здавалося, що згладили, я чомусь упевнений, що якраз від неї, від Наталени, я перейнявся любов'ю до старовини, до ікон, що, чорні й таємничі, чекають на мене, щоб я їх визволив із-під забуття і явив світові їхні обличчя. Наша з Наталеною подорож до Кам'янця-Подільського, що відбувалася в юності, спалахнула в пам'яті наново... і наново я поїхав у це місто, оперезане Смотричем, наново стояв на Турецькому мості й шукав на дні ріки козака, що лежав, підклавши під голову камінь.
Не має значення, що свою картину "Роздуми про Турецький міст" я вирішив по-сучасному, вклавши в неї трагедію моєї землі, що, зрештою, Турецький міст у Кам'янці-Подільському, стара фортеця, охоплена пожежою хатина проглядаються через порожнечу очниць черепа... черепа, може, Юрася Хмельницького. Має значення то, що зеренце ідеї, задуму, засіяла колись моя Наталена.
Ох, Наталено-о-о-о...
І ще. Були в мене інші жінки, яких я любив, і люблю я свою Даруню, але... не буду нарікати чи осуджувати, але нема в моєї Дарки такого прямого, такого відкритого погляду, таких синіх очей, що обіцяють відкрити тобі тайну життя. Даруня моя сміється: "Що відкривати, чоловіче. Усе відоме". А якщо відоме, то чому тисячі художників і я в тому числі кладу заґрунтоване полотно на мольберт і малюю оголену жінку, ту ж таки мою Дарку, і пробую дошукатися істини: в чому суть жінки? Може й справді мала рацію Наталена: даремно шукаєте тайни до дверей, вона замкнена на безліч замків. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу я інакша хіба ти не бачиш?
18
Досвіток, несміливий, заспаний, спеленений молочним туманом, в клоччі якого зблискували іскринки від сонячного багаття, котре ли-шень-но починало розгортатися на сході, ступав поважно, як апостол, полями й лісами, вулицями Черчена, і кожній хаті, кожній деревині, усякому зелу й першій бджолі, що виповзла з вулика на вологе вічко, нашіптував на вухо: "На-та-ле-на"; Золота Липа — вузенька, як плотичка, річка бігла попри Ключарів сад і видзвонювала об свої береги: