А може бути, що підтримку людську і втіху я вигадав для самого себе? Що я, старий, знав про людей, які сиділи на'лавах у читальні, окутані смородом гасових ламп, лютим самосадом і сірим невиразним присмерком.
— Ну то що, громадяни славного села Горопахи? — понад мою постать, понад мою голову крикнув у салю товариш Ступа. — Будемо, отже, мовчати?! Нема вам, отже, що сказати?
Читальня не дихала; і ніде не було видно навіть зирку, люди потупили очі, позападалися в дими, в сутінки, і сліпе сяяння двох лампічок, що похитувалися на дротах під стелею від людського зітхання, від дихання, не мали сили висвітлити бодай одне лице, одну простягнуту руку.
Оперуповноважений чекав, він таки сподівався, що хтось підніме руку; я сам був упевнений, що "якусь руку", якщо на те пішло. Ступа наперед проінструктував, дав завдання, але й ця рука не зважилася скинутися вгору.
Ні, так і не зважилася.
— Ну, а якщо так, — не розгубився Ступа й задоволене потер долоні (він любив потирати долоні, це була його звичка, а ще він любив у долоні плювати. Було таке враження, що він ось-ось візьметься за топорище); він начебто цим потиранням вигострював руки, цілого себе гострив. — Ну, якщо так, то дозвольте мені, громадо Горопахів, від вашого імені спитати товариша Гайдаша, хто йому дозволив у радянській школі проповідувати радянським учням релігію, приносити на уроки церковне розп'яття... і це розп'яття всіляко розхвалювати? Було таке? — він притупнув ногою. — Це остання краплина нашого терпіння, громадянине Гайдаш.
Я гірко всміхнувся; гіркота залила мою душу; я стояв перед людьми згорблений і знищений... мене знищив, зрадив, ударив під дих котрийсь з моїх учнів, яким я недавно приносив розп'яття — прекрасну мистецьку річ, що засвідчувала вічний потяг людини до бунту й до краси. Хіба я не так говорив вам, мої школярі, даючи кожному з вас у руки стародавнє розп'яття, щоб ви могли відчути живе дихання невідомого майстра, щоб ви торкнулися своїми пальцями його гарячих пальців... щоб ви поєдналися, щоб ви відчули єднання.
Яка ж тут проповідь релігії? Хто мене зрадив, шепнувши брехливо у зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
А може, й не содіялося ніякої зради? Діти ж бо є дітьми. Похвалилися вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
— Це смішно... — і я таки засміявся голосно, полегшено. Мені було радісно, що хтось з моїх учнів лише випадково проговорився удома... так, лише випадково, злого, навмисного тут не сталося. — Смішно мене звинувачувати в проповіді церковщини тільки тому, що я приніс до класу мистецьку річ. Мистецьку? — крикнув я на цілу салю. — Музеї в цілому світі повні таких речей, що колись служили церкві. І що з того? Церква, як відомо, використовувала красу, взяла її собі на службу. Той невідомий майстер вирізьбив розп'яття, може, й не для того, щоб до нього молитися... вирізьбив для того, щоб показати свою муку, ребра свої сухі, руки свої спрацьовані.
— Досить розводити антимонію! — не втерпів-таки й скрикнув, перебиваючи мене, опер Ступа. — Ми знаємо, що ви красноуст, але я не дозволю... не дозволю отут у клубі морочити людям голови розглагольщиною про церковну красу. Факт залишається фактом: до школи ви принесли культову річ... і вчили наших дітей їй поклонятися. Хіба не так?
Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку, принісши до класу розп'яття? Бог із ним, із тим невідомим стражденним майстром, що жив двісті років тому. Кому нині треба знати про його пориви й про його страждання?
А чому б і не знати?
— Я вчив дітей поклонятися талантам... а ще я вчив, що нічого на світі не пропадає: ні зло, ні добро, ні краса, — відповів я спокійно. Розгуба моя минулася, я вже в нічому не каявся.
— Ми знаємо вашу проповідь добра, — погрозив мені Ступа пальцем. — Хіба не ви, Гайдаш, заманюєте до своєї хати дітей і даєте їм читати книжки, що видрукувані бозна-якими видавництвами й бозна-які у цих книжках закладені ідеї. — Оперуповноважений Ступа нападав на мене, як шуліка, зверху, зі сцени, котроїсь хвилини мені здалося, що він не втримається, злетить і сяде мені на плечі, зігне в каблук і вдарить виблищеними чобітьми попід ребра.
Я мовчав; що я мав казати в обороні своїх книжок, до яких допускав кращих учнів... допускав і вчив книжки любити. Сказати йому. Ступі, що нема в мене жодної ворожої книжки, що це принаймні несерйозно вважати шкідливими деякі книжки тільки тому, що їх видали не радянські видавництва. Невже шкідливий також Апостол першодрукаря Івана Федорова, бо видрукувано його чотириста років тому?
Але я продовжував мовчати.
Я зрозумів, що і розп'яття, і мої книжки — це тільки привід; оперуповноваженому забаглося потоптати мене перед людьми, принизити, а може, підготувати грунт до чогось страшнішого... до того, щоб позбутися мене з села?
— І ще які я маю гріхи супроти Горопах і супроти радянської влади? — врешті спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь проріс бадилиною на полях попід Любліном... і згадав його червоні праведні прапори; ці прапори благословенні овіювали мене не вельми чистим вітром.
— Розкажіть ще селові, як ви їздили в район в енкаведе, де, піддавшись намові бандерівської вовчиці, а може, бандери вас купили, і ви, куплені, продані, випрошували трупи синів тієї вовчиці, щоб могла їх поховати нібито по-християнському, по-людському, начебто вони чогось людського заслужили, окрім презирства. Я маю на увазі Софію Корчувату. Що, може, неправда? Може, й тут будете відпекуватися, що керувалися проповіддю добра і краси? Хіба усе разом, докупи взяте... і ще багато інших ваших дєлішек, про які я знаю, не дає мені права трактувати це як ворожу діяльність?
Оперуповноважений походжав по сцені розпалений і дуже собою задоволений; він нарешті розчавив мене, знищив, я йому заважав у селі, дотепер мусив на мене зважати, остерігатися, він пам'ятав, що я міг дійти, шукаючи справедливості і милосердя, не лише до району, а й до самої Москви.
Який він сліпий і жалюгідний. Що з того, що в нього розстебнута кобура пістолета, що кулемет стоїть на червоному столі, що з того, що, по суті, він виголосив мені вирок! За мною стоять Горопахи, учні сьогоднішні, вчорашні й позавчорашні, я понад тридцять років учу їх добра, вони знають кожен мій крок, я не таївся перед ними нічим, і вони теж не таїлися переді мною.