Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кільки разів пробувала стати в моїй обороні, але Хмура Настя на нікого не зважала, так було завжди, так діялося й тепер, і моя Ольга знічено, покірливо відступила; я розумів, що Ольга й у гіршій ситуації, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру.
"Ленін... Ленін, якщо й вітав буржуазну республіку, "зунру", то виходив з конкретного політичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Іллічем не прикривайся... ти паплюжиш народ, який у твоєму віршику виходить з пітьми й у пітьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? — примружила очі Хмура Настя. Зморшки попід її очима були, мов дрібно плетені півколами павучачі сітки. Ольга поглядом благала мене змовчати, і я, врешті-решт, її послухав, спало мені на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мій вірш і про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощі, зайві балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тільки-но починаю педагогічну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем історії. Тому я викручувався, як міг, і відповів тещі, що ідея вірша не лежить очевидячки на поверхні, суть її, ідеї, в тому, що потрібно просвічувати народ, виховувати, викорінювати політичну сліпоту, індиферентність; байдужий чоловік, скажімо, в колгоспі й золоте яєчко не підніме з-під ніг, а то й розчавить його чоботом. А якже сліпим і глухим будувати комунізм, Анастасіє Степанівно?
Вона глянула запитально й трохи здивовано мені в очі; на її язиці, мов на пательні, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вміла обпікати ненавистю, але на цей раз змовчала, моє трактування ідеї вірша дещо, певно, її спантеличило. "Ой, Ольго, Ольго, — буркнула доньці, — набідуєшся ти, небого, зі своїм нещасним поетом". Ольга винувато посміхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.
2
Ліниво позіхав похмурий ранок пізньої осені. Небо й земля розчинилися в сірій мряці, між ними розмилися кордони. Дерева стриміли чорні, роздягнені, немов приречені на смерть; садами блукав, як забрьоханий п'яниця, сонний вітер. Село по вуха потонуло в грязюці, перемеленій на вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися поміж хатами. В передчутті тривоги й непевності, немов важкий дзвін на мотузку, що має ось-ось обірватися, висіла на високих грушах і ясенах заніміла й оглухла тиша. Зрідка, як постріли, несподівано й різко вигулькували з туману воронячі крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старці на ярмарок. У тісній учительській кімнаті педагогічна братія позіхала, ліниво перелопачуючи сільські новини; шелестіли учнівські зошити з домашніми завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очі, що поміж нами літають зелені мотилі з шелестливими крильцями; котроїсь хвилини я уявив, що й моя теща, яка сиділа в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловічків, зеленава їх випуклість, яблука, що начебто були вилиті з льоду безпристрасно й бездумно поглинали нас, усіх присутніх у вчительській кімнаті. Я подумав, що Хмура Настя не тільки мене особисто, але й усіх своїх колег, з якими попрацювала, мабуть, зо двадцять років, не те, що не любить, нема тут про любов ніякої мови, змушена нас терпіти, з нами розмовляти, інколи подавати руку, сидіти з нами на різних зборах і нарадах... так, змушена нас терпіти й воднораз була відчуженою, далекою, ніби загубленою в космосі... але й у космосі будучи, цілилася тобі в душу поглядом, немов готовим до стрілу карабіном.
Ось-ось карабін той вистрелить, ти будеш скошений її затаєною люттю, а вона обмине твій труп, гейби його й не помітивши, й піде далі... й піде далі стріляти.
І так ціле життя.
Власне цього похмурого ранку пізньої осені, коли я мимоволі ковзнув поглядом по своїй дорогій тещі й поранився, немов наступив босою ногою на уламок пивної пляшки, її сліпою ворожістю, чи не вперше ворухнувся в мені черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помічати, або ж на її затаєну ворожість відповідати своєю ворожістю, або ж сприймав її як стихійне лихо, або ж... Я винаходив багато способів, щоб мирно співіснувати, адже ми жили в одній хаті, але ж я ніколи не замислювався, що вона по суті глибоко нещасна жінка, що її треба жаліти. І тільки ось цього ранку ворухнувся в мені жаль; це було нечекане, несподіване почуття, схоже, може, на воронячий скрик посеред густої мряки; я ловив вороння за крила, клав на свій стіл під електричну лампу й розглядав пильно: жаль був чистий, як перший сніг.
Справді ж, як не пожаліти жінку, яка не вміє або ж не хоче посміхнутися, котра запідозрює в тобі ворога і для котрої ціле життя схоже на сьогоднішній, заснований нудьгою ранок. Так велося їй у дитинстві; безбарвне проминули студентські її роки; у жіночу зрілість увійшовши, народила Ольгу, певне, не з любові, а лише з жіночого обов'язку, з фізіологічної потреби продовжувати рід. Господи! Й так далі день за днем, рік за роком, цілі десятиліття? За що ж така кара... кара ненавистю? Питання мої, Майстре, цілком риторичні, бо Черчен пам'ятає її батька Степана Чепрагу — статного, красивого ґазду, який сіяв жито на своїх п'яти моргах, здавав законопослушно "контигент" німцям, а хлібопоставку — совітам. У сорок четвертому влітку совіти взяли його до війська, воював "на Чехах". Вдома по війні не пхався в ніяку "політику", жив, як усі в ті роки: вночі приходили хлопці з лісу — давав їм їсти, давав пити, давав рублі "на Україну". Вдень же приїжджали з Рогача різні уповноважені в оточенні озброєних до зубів енкаведистів, які будували "новую зажіточную жизнь" і, будуючи її, звісно, хотіли їсти, а ще більше пити й пити, і їх знову припроваджували з сільради до Степана, бо нібито на сьогодні випала його черга давати обідати цілій зграї.
Він покірливо годував перших і других, першим і другим наливав сивої, як дим, самогонки, першим і другим кивав згідливо головою, бо хотів жити, бо боявся Сибіру, бо мав жінку й доньку-одиначку, пестунку Настку.