Ласо облизувався Власт, мріючи про царгородські гаразди, і не звертав уваги на крики своїх посіпак, які веселилися при варті. Не бачив він, як через якийсь час прийшов до себе Рогдай і, постогнуючи та покашлюючи, піднявся і сів у куті хати. На його витріщені очі падав блиск вогню. Цими світячими очима слідкував він за кожним рухом боярина, що порався в хаті. Крізь голову пробігали блискавкою думки.
Що робити? Як утекти з цієї хати? Ба, втекти не штука, Власт навіть не помітить, що хтось рипнув дверми. Але що далі? Власні ізгої та раби покинули старого. Вони його не любили, бо й за що? Він увесь вік давив їх щосили і видавлював з них, що лише далося: гривни на переднівку за крихітку борошна, шкіри, мед, збіжжя: робив ними, як волами, коли мусили шукати у нього заробітку, а як хто завинив йому гроші, то обдирав довжника з шкіри. Усіх, хто не сплатив боргу, продавав безпощадно у Царгород… Тікати самому через ліс… А гроші, доробок усього життя, кров крові, життя життя його має пропасти у руках опришка-злодія? А притому там у лісі темно, страшно. Там ніччю ходять понад багном блудні огники — це духи потоплених, що разом з чортами сидять у болоті, втягають у чорну вонючу глибину необережного самітника. Там мавки гріються до місяця на галявинах та манять за собою мандрівника у воду або залоскочують до смерті. Там лісові біси лякають прохожого вигуками та страшними тварюками, а Блуд водить його у безвісті. Там Див…
Старий затрясся усім тілом.
Ні! Він не піде сам-один звідсіля. Він вп’ялить очі у блискуче срібло та золото, які вкрав у нього названий зять… Ха, ха, ха! Його лютий ворог, гадина, вигріта на його грудях, якій він ввірив, віддав у його руки себе, свою долю, життя, ба й більше ще, ніж життя — гроші! Нехай же ж бере одно і друге!
Ледве, однак, майнула ця думка крізь голову! Рогдая, коли раптом якийсь холод почав підступати від ніг по хребту аж до голови. Якийсь безмежний звірячий страх охоплював все його єство, страх перед смертю, перед костром, могилою, тризною, хробаками, довічною пітьмою. Десь зникла віра у Вирай, у якому батьки веселяться віки-вічні на зеленій леваді Дажбога, а залишився лише страх перед тими останніми хвилинами, коли холодіє тіло, гаснуть очі, тратять владу руки й ноги, мовкнуть уста, а страшна Смерть-Морана давить кістлявою рукою горло… Брр! У душі старого обізвався голос протесту… Бороніть мене добрі, ясні боги, борони мене, Калино! Не віддавайся цьому злодієві, що взяв мій гріш! Мстиславе!.. І нагло, наче привид-опир, що з’являється на поклик чародія, у вікні зачорніла постать…
Яскравий блиск упав на її лице, і Рогдай пізнає Мстислава. Чи це він, чи не він? Рогдай питає себе, щоб переконатися, чи він спить, чи ні, витріщає очі, вдивляється у постать за вікном і очам не вірить. Аж ось Мстислав всуває передню частину тіла крізь вікно і зачіпає вершком шолома об низеньку оправу. У цій хвилині відвертається Власт і кам’яніє у зігненій поставі, як стояв над купою грошей, — око в око з Мстиславом.
Голосний крик вирвався з уст Власта, крик переляку, злоби, а слідом за цим кинувся боярин до вікна, щоб напасти на ворога, поки той протиснеться крізь вузеньке вікно хати. І хто знає, що було б сталося, коли б раптом не отямився Рогдай і, наче той казковий Кощій, з витягненими руками кинувся на Власта. Ведений інстинктом, не нападав, однак, на нього просто, бо Власт держав уже у руках меч і був би ударом позбувся напасника. Вів вхопив Власта за ногу, а коли цей кидався до вікна, потягнув за неї з усієї сили. Боярин упав, а поки звільнив ногу з рук Рогдая, Мстислав стояв уже в кімнаті, й обидва противники зміряли себе очима.
— Приходжу до тебе, Власте, у посольстві від Калини. Вона каже тобі ось що: "Якщо не підеш собі негайно з усіма посіпаками і не віддаси її батька, то не жити тобі на білому світі!"
— Як-то, Мстиславе, сину мій! — залебедів Рогдай, який по хвилинній напрузі всіх своїх старечих сил знову охлялий сидів на долівці,— а моя кров, мої гроші? Невже ж ви з Калиною віддасте мої скарби цьому злодієві?
— Твій гріш залишиться при тобі! — відповів Мстислав. — А ти, Власте, збирайся у Город!
— Га! — заверещав тоді Власт, якого охопила злоба. — То ти, собако, не здох на Дунаї разом з твоїм князем? То зажди, ось тут на батьківщині постигне тебе твоя доля!
І кинувся на Мстислава, стукнули мечі…
Але недовго боролися противники. За другим чи третім ударом ліве плече Власта забагрилося кров’ю. У нього не було щита, а Мстислав не міг свого перетягнути крізь вузеньке вікно. Боярин уступав та вів нападаючого за собою до дверей. Він, бач, задумував ненароком вискочити надвір та покликати своїх посіпак. І вже двері ось-ось… Вже плечі Власта оперлися об одвірок, коли раптом громом залунав дружний оклик за вікном:
— Бий собачу віру!
Рев переляканих та покалічених городян відповів на цей оклик, свист мечів, брязк зброї та стук щитів почувся через хвилину, потім замовкло все.
Тимчасом і в хаті скінчилося усе. Почувши вереск за дверми, завагався Власт на хвилину, не знаючи, що йому робити. Та в цю мить меч Мстислава впав, хоч, на щастя, лиш плазом, на його лице. Мов колода, повалився Власт на долівку, а наступної хвилини відчинилися двері, і Лют запитав:
— А що там? Рогдай є?
— Є! — відповів Мстислав.
— А Власт?
— Є також.
Лют увійшов у світлицю.
— А де ж вони?
— А ось!
І молодець вказав на Рогдая, який з гарячковим поспіхом згортав з столу гроші у мішки та скрині і забув навіть про подяку за врятування життя та майна. Біля цього лежав на долівці Власт з посинілим опухлим лицем.
Лют засміявся і обтер меч об одяг лежачого боярина.
— Поспішай, старий скряго, — сказав весело, — бо пора нам усім у Калинин двір.
Старий не відповів, а Мстиславове серце у грудях стрепенулося при згадці про Калину,
XVIII. ПРО КНЯЗЯ, ЩО ЧУЖОЇ ЗЕМЛІ ШУКАЮЧИ, СТВОЮ ВТРАТИВ
Перемога була повна. З парубків Власта не залишився у живих ні один, а городські ізгої навіть рук не звели на захист свого пана і лише просили дозволу повернутися додому. Ранком посідали на коней і поїхали у ліси, а Рогдай, Лют і Мстислав звеліли поставити перед собою Власта, якого наніч зв’язаним кинули у хлівець. Великим було здивування усіх, коли сторожа повідомила, що Власта нема. Виламана стіна та сліди у болоті вказували, що боярин тікав крізь багно навперейми.