Лиця їх помертвіли, поблідли. Вони, бач, налякалися, що князь побачив їх дволичіну гру і добре розумів, що Калокир був лише куклою царгородського кесаря — а між тим вони вірили у його легковірність.
"Він сміється з нас, — погадали, — а за хвилину велить посадити на паль або виколоти очі. Бережіть нас, спасе, і ти, пречиста!"
Але так не було, і посли швидко заспокоїлися, коли князь заговорив далі.
— Боїтеся Циміскія? Ну добре, але я його не боюся. Якщо доставите мені усе те, що обіцяли, то маленький херсонезець сяде таки в золотій палаті кесарів на великому престолі. Тому можете сміло ступити знов на той бік кімнати, де бряжчить зброя моєї дружини та де сидить на маленькому престолі великий князь, що страхів не боїться.
Партеній полегшено зітхнув, і скісний погляд його очей упав із-під повік на гурток княжих дружинників, між якими визначався дорідний, білявий муж з рум’яним лицем та великими круглими очима — Фарлаф.
Мстислав побіг зором за поглядом грека і побачив, як варяг тріпнув зневажливо пальцями.
— Князю, — відповів посол, — господин мій, патрицій Калокир, недарма славить під небеса розум твоєї достойності. Ти зразу помітив, що ми не прийшли сюди з цим, з чим приходили колись. Іван Циміскій вернувся побідником, а з ним стотисячне військо. Усі наші прихильники покинули нас, багато грошей, які попливли в їх мішки з Херсонезу та Доростолу, пропало. Кесар велів задушити сина й осліпити зятя патриція Калокира, а сам збирається іти війною на Болгарію. Ось чому приїхали ми, князю, остерегти тебе і навколишніх благати:
"Іди, князю, з Болгарії, вертайся на Русь та жди пригідної хвилини. Поки що не благословить бог нашому господинові на престол, ні тобі на болгарські волості. Заждім, а за кілька літ, певно, знову прийде нагода відбити втрачене! На доказ вічної дружби та щирої любові посилає тобі ось ці дари!"
Святослав навіть не глянув на скарби, які зложено у його стіл, і на які ласим оком дивилися Фарлаф та варяги. Його лице поблідло, а на чоло виступила кривава, аж синя жила, ознака гніву.
— То так? — почав тихим, хрипким голосом. — Такої співаєте тепер, коли дружинники мої стоять за Дунаєм під брамами Румелії? Ну, гаразд! Я не тягну Калокира за бороду. Хоче… то нехай, про мене, сидить у Доростолі та перебирає чотки або їде цілувати коліна кесаря і заплатить за нужденне життя носом та вухами, язиком або очима. Я обійдуся без нього та поїду сам добувати нев’янучої слави або смерті і сяду на престолі сам або погибну! Краще самому, опершись об дерево, боронити життя, чим повірити його охорону трусові!
Голос Святослава кріпшав в міру того, як говорив. При словах "я обійдуся без нього" встав і випрямив свої могутні груди, іначе наставляючи їх ворогові.
Хитрий грек зігнувся ще нижче.
— Великий князю! — відповів. — Калокир не думає навіть покинути рядів дружини твоєї достойності і за себе не боїться. Він дрижить лише за життя твоє і твоєї дружини. Тому благає тебе як иайвірніший друг, щоб ти не кидав свого безцінного життя у страшні небезпеки нерівного бою. Друга нагода може лучитися, але друге життя ніколи. Коли згинете, ти і дружина, хто ж оборонить Калокира?
З зачудуванням глянув Святослав на грекаи в сумніві, чи не скривдив його підозрінням трусості, де промовляла тільки дружба. Тому сказав вже лагідніше:
— Вертай у Доростол і скажи, що я іду туди з дружиною. Калокир нехай не боїться за мене. Коли сам готовий гинути, ну, то згинемо обидва — буде веселіше. А якщо побідимо, чого надіюся, то посміємося з його обави. Скажи йому, що як нема в світі скарбів, якими можна би мене купити, так нема на світі небезпеки, яка здержала б мене від наміреного та вирішеного походу.
Низенько поклонилися посли і вийшли. Князь сів знову на стільці і задумався, перебираючи пальцями темний чуб на вершку голови. Всі мовчали і перешіптувалися нишком. Лишень Фарлаф покинув своє місце при князеві і за плечима всіх прямував до дверей за грецькими послами. За ним збирався до відходу і Мстислав, бо надіявся, що стрінеться з Партенієм, — коли раптом почувся голос князя:
— Не відходи ще, Фарлафе, послухаємо, що скажуть наші земські бояри та огнищани!
Лице Фарлафа почервоніло, наче у хлопця, якого зловлять у чужому саду. Він вернувся на своє місце, а Мстислав скористався із руху, який виник між зібраними, і став недалеко дверей, щоб вийти ще перед іншими. Між тим з-поміж бояр виступив старий Путята з Києва, низький, з кривим носом, що, мов клюв хижої птиці, стирчав з сухорлявого, опаленого вітрами лиця.
— Князю Святославе, — начав. — Мене вибрали земські громади бесідником, щоб я поклав тобі на серце бажання полянських громад.
Святослав стягнув брови грізно, але відповів спокійно:
— Не громади мене поставили князем, не вони дають мені дань на харчі для моєї дружини, тож і не можуть вимагати, щоб я був їм на вислуги.
— Це правда, княже, — сказав на те Путята, — Князь Ігор ходив на полюддя і збирав борошно, шкіри, віск та мед. Тому і любив його народ, а погані печеніги не забігали до нас рік у рік. Ігор пильнував землі батьків, і земля…
— Покрила його, вбитого деревлянами, — докінчив за Путяту князь.
— Не земля його вбила, а його власна несить, — відповів боярин.
— Пусте городиш, ПутятоІ — кликнув князь. — Ігор пильнував вас, і ви вбили його, а за рік-два скажете ще, що і могли його вбити без суду, бо ж його, як раба, годували. Я не раб, мене годувати не будете, я сам годуватиму себе і дружину ось чим!
Тут князь ударив рукою по рукояті меча.
— Княже! — зауважив старий Путята поважно. — Знаю, що ти нас, мирних землян, не любиш і не слухаєш — добре! Але сивий волос шанувати є повинністю усіх, це закон прадідів, тому повинен і ти вислухати, що тобі говорять старці твого народу!
Княжі дружинники глянули на Святослава, бо сподівалися одного з цих вибухів дикого гніву, перед якими так усі дрижали, але о диво! Князь опустив голову, потер чоло рукою і замовк.
— Правда твоя, батьку, — сказав по хвилині,— говори, що знаєш, слухаю!
— Слухай, князю! У тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька їдь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина, це, по найбільшій часті, таки наші діти та внуки. Це дає нам право бажати собі, щоб вони гинули для добра руської землі, а не для твоєї лише слави. Ти на полюддя не ходиш, нам ніякого діла до тебе, але наші діти гинуть з тобою, а їх вигодували ми. Не купили ми тебе, не купив ти їх. У тебе твоє право, у нас наше. Ось бачиш, — доки сидів у Ітилі хозарський загін, зрідка показувалися лишень печеніги у наших степах. Розлетілися хозарські пастухи по східних пустинях, вигинули хлібороби та купці, остався степ, а по тих степах гуляє орда. Ти сам, княже, не раз і не два побідив їх, та що з того? Той самий грім, що розбив Хозарську державу, отворив їм також ворота на Русь. Збагни, отже, своїм розумом, Святославе, що тобі робити. Не до князя оце кажу, лише до русина-полянина з Києва.