Роман задумався.
— Знаєш, щоб Володимир убив Рогніду — у це я не вірю, коли він не вбив її досі...
— Але ти не знаєш княгині: вона сама так його роздратує, що він втратить рівновагу. Ти не знаєш, на що може зважитися жінка, коли любить...
— Невже ж вона любить його? — скрикнув Роман здивовано.
— А ти гадав, що ні?
— Я гадав, що вона його ненавидить.
— Любов не кінчається ненавистю. Сьогодні, коли я натякнула їй на ненависть, вона засміялася і каже: "Ах, ти дурненька, якби я була за нелюбим мужем, і він мене покидав, то я раділа б, що дав мені свободу. Не ненависть, а байдужість — це гріб кохання". Романе, залишися!
Ніжно пригорнув Роман дівчину і довгу хвилину мовчав.
— Що ж, хоч я гадаю, що моя приявність тут зайва, я залишуся на один день.
— Рука вірного слуги не раз уже врятувала життя невинному.
— Ох, Миро, наш князь християнин, який не скривдить і ворога, не то жінку... Він же ж і Свена не карав, а про Мощанина і твого батька і не згадає. Рогніда, яку Володимир, може, тільки єдину любив, мала б бути у небезпеці? Ні, це неможливе!
— Саме тому в небезпеці! — живо заперечила дівчина.— У його серці огірчення, у неї гнів і жаль, і ось вони зустрінуться...
— Князь не жінка, Мирославо... Цить, князь іде!..
Роман дав знак чурі, щоб відвів коня до стайні, і ввійшов разом з Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули розмови князя з Рогнідою.
Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемності прозвучали без відгомону.
— Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?
— Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?
— А чим же я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!
— Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся моя покута, якою я бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах. Не життя мого бажала ти, а смерті! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу затроїла трійлом ненависті до батька...
— Невже ж ти осуджуєш мене за це?
— Не мені тебе судити, бо я сам винен усьому: і ненависті, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч в частині те, що взяв від тебе. Даю тобі Полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди враз із половчанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не спитається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!
Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.
— Ти плачеш? — м’яко спитав Володимир..— Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та, виплакавшись, вибач мені злочин, яким я прогрішився, незрячий!
— Ох, я не плачу! — відповів різко голос княгині.— Мої сльози — не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе друга...
— Рогнідо! — скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль.— Даремне ти завертаєш споминами до давніх днів і до незагоєних ран. Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї весни? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!
— Чому? — різко залунав запит. .
— Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!
— Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.
Рогніда встала й поступила крок до Володимира.
— Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! — відповів князь.— Усе довкола тебе змінилося і дозріває вже до вищого розуміння життя та обов’язку, а ти все ще живеш варязькими маревами. Держава від Волги до Тиси — це не човен, а я не варяг!
— Говориш про державу, як грек!
— Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.
Настала мовчанка, і Мирослава почула, як князь наливав собі чарку меду чи вина у срібну чарку.
— Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого,— сказав шепотом Роман,— хоч би тепер навіть у її руці був ніж — Володимир не покарав би її. Він зводить з нею порахунки, як зі Свеном, і вони обоє щезають з його життя...
— Ходімо звідсіля! — відповіла дівчина.— Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було б соромно перед власною совістю.
XXX. Під Корсунем
У березні 988 р. прибув до Києва логофет Скіллос і привіз з собою кількадесят духовників, переважно болгар і полян, які довгий час пробували, а то й народилися у Болгарі ї, Корсуні чи Візантії. Вони мали зі собою церковну утвар, книги, писарів і іконописців та безліч ікон, зібраних грецьким духовенством для покорення порфірородними лютого племені тавроскітів, яких володарі бажали навернути на Христову віру. Володимир прийняв ласкаво дарунки порфірородних, а вказавши на християнську обстанову двора та на хрест на Берестовому, сказав:
— Усі умови, поставлені мені імператорами, виконані. Варда Фока побитий, силу моєї держави збільшили шість тисяч варягів, я сам, моя дружина і велика частина моїх земель поклонилася святому хресту. Чому ж імператори не прислали мені моєї невісти? Невже вони не шанують свого слова?
— Ніколи порфірородні не ламають слова. На царівну Анну теж вступила благодать господня, і вона будує біля Влахерну монастир, куди бажає вступити восени. Супроти волі бога людські умови безсильні.
Скіллос побожно схилив голову, а Володимир з усміхом подивляв спокій, з яким він передавав свідому брехню. Роман Олешич, який стояв біля князя, аж почервонів з досади. Анастас потягнув його за рукав. Прибічники князя дивувалися, з яким м’яким серцем їх володар приймав гарбуза від імператорів.
Скіллос умовлявся з князем щодо дорічної торговельної виміни і повідомляв, що на передмісті св. Маманта відкрито дві нові господи для руських купців.
— Я вельми вдячний порфірородним,— відповів князь,— за їх опіку над новонаверненим племенем! На другий рік я радо скористаю з ваших господ. Та в цьому році я загадав викорінити поганих зі степів нашого моря, тим-то й не пущу на весну човнів у Царгород. Вони не вернулись би до осені. Тим-то поїдуть тільки у Корсунь. Туди хай переїдуть царгородські купці у другій половині травня на торг.