Нетерпляче підірвав Володимир коня поводами.
— Так знай,— гукнув,— що Мирослава буде мені потіхою після походу, мені, а не комусь іншому! А що я з нею зроблю, не твоє діло, а моя княжа воля. Першої днини після повороту бажаю бачити її на Берестовому. Вона подасть мені хліб, сіль та мед і напоїть мені коня!
Боярин побілів як крейда, але похилився покірно до стремена князя.
— Воля твоя, княже, мені законом! — повторив.
А Володимир видобув із-за пояса золотом та шовком шиту хустину й подав її Романові.
— Молодче! Вертайся в город і передай цю хустину Мирославі. Не гадаю, щоб хто поважився зачепити дівчину, пов’язану хустиною Володимира.
— Пробі, що ні! — в один голос відповіли дружинники.
З гамором та брязкотом зброї почвалали гридні дорогою, яка вела у Родню та Витечів, а Роман завернув коня до Києва.
Дружина була невеличка, всього яких тридцять мужів та молодців на баских конях, у кольчугах, з мечами, списами, луками та топорами при сідлах. Кінчасті шоломи блищали яскраво в сяйві пополудневого сонця, а коні весело побрязкували бляшками при упряжі та іржали на добру ворожбу. При князеві їхав старий Добриня, який раз у раз поглядав на молодого князя із-під густих сивих брів і крутив головою. Видко, не розумів дечого у володаря.
— На Велеса, батька хитрощів,— сказав пошепки до Мстислава Воєславича, який проводив гриднями,— іноді князь вигадує таке, що я сам, хоча виховував його, не розумію ні цілі, ні приводу. Буде тому з десять днів, як Роман розказував князеві про ворогування Козняка на Олешичів, з якими давніше в’язала його дружба. Два дні пізніше Мощанин з наказу розслідив справу, а князь розкричався на плітки та бабські язики, як, може, ніколи, а ось сьогодні маєш і вислід.
У цю мить обернувся князь у сідлі.
— Дядьку! — сказав.— Увесь торішній мед із тогобічних медуш треба перевести на Берестове, якщо я до зими не вернуся. Путята та Ярослав Гречник нехай за цей час виміняють усі куни та білки на срібло. Можна брати і золото, та мені більш треба срібла. Чуєш?
— Чую, ваша великокняжа милосте! Чую, хоч не розумію.
Легкий усміх промайнув по лиці князя.
— Відколи це, дядечку, я став для тебе великокняжою милістю? — спитав.
— Відтоді, коли показуєш твоєму слузі замість цілого звіра тільки кінчик хвостика. Даєш накази, а не подаєш причин.
— Ха, ха! — засміявся Володимир щиро та голосно, аж проясніли від цієї веселості лиця найближчих.— Невже проворний, славний із хитрощів Добриня став на старості літ такий недогадливий?
— Догадуватись-то я догадуюся не одно, одначе деколи сам перелякаєшся здогаду...
— Не лякайтеся, дядечку! Володимир завсіди тричі передумає слово, яке піддасть йому Добриня. Ти залишишся у Києві на моєму місці як правитель держави, то і приготуєш як слід грунт під новий посів...
— Невже ж! — спалахнув Добриня, який аж тепер збагнув, куди прямує князь.
Повагом кивнув Володимир головою і говорив далі спокійним діловим тоном:
— Отець Євзевій — наш чоловік, хоч усі вважають його греком. У нього чимало однодумців по всіх городах нашої землі. Мудріші з них знаються між собою, а то й письменні бувають, як грецькі ченці. Вони читають і пишуть книги своєї віри у слов’янській мові, яку розуміє кожний. Під час моєї неприявності вони ось підіймуть голову, а ти, Добрине, не станеш їх спинювати, якби волхви підбурили народ...
Князь урвав і задумався.
— Тоді,— підхопив живо воєвода,— оповіщу твоїм ім’ям, що віра премудрої Ольги не може бути богопротивна, а князь мечем та шибеницею покарає того, хто обкине її пам’ять нечистю.
— Ба, а тих двох варягів-християн, що згинули недавно за мого відома? — нагадав собі князь.
— Ах, це були варяги латинської віри, чужинці. Будь вони з наших, ледве чи зважилася б юрба на убивство. Всякому у землі Володимира вільно вірити, як хоче і в що хоче, а хіба кожний волітиме клястися богам князя, ніж яким іншим. Ось таке оповіщу скрізь, а опірних покараю нарівні, чи наших, чи християн.
— А не забудь додати,— пригадав князь воєводі,— що віра одна у всіх, чи ідол її з Візантії, чи з руки київських майстрів, чи називаються так, чи сяк, це неважно!
— Пробі! — спротивився Добриня.— Це викличе ворогування волхва Перуна та ворожбитів, а що тоді?
— Саме про те йде річ! — усміхнувся князь.— Якщо вони зворохобляться, то скажеш їм: "Я маю накази й їх сповняю, а рішення ждіть аж до приходу самого князя!" Мине місяць-два, і народ заспокоїться, зживеться з гадкою, що християни те саме, що й інші. Блиск вінка та княгині довершать переміни.
— Отже, ти таки рішився?
— Так, але це таємниця тільки для вас!
Добриня кивнув головою.
— Поки що я бажав би тільки дізнатися, чи маю їхати у Візантію, чи залишатися тут,— усміхнувся Мстислав.
— А ти як волів би? — спитав князь і допитливим зором глянув у вічі тисяцькому Залісецької волості.
— Гей, я волів би йти на Білий Берег, згадати старовину та тризною пом’янути на порогах пам’ять великого Святослава. Але ось пригадую собі, як ти, милостивий, одержував з рук батька Новгородську волость. Тоді казав Путяті Святослав, вказуючи на тебе, отрока: "Ось цей довершить усього, чого не успів довершити я!" Чи тямиш це, князю Володимире? І я гадаю собі: "Як так, то, може, більше потрібний буде Мстислав у Заліссі, ніж у Корсуні або у Царгороді".
— Твоя правда, Мстиславе! — зрадів князь.— Саме це я мав на гадці. Путята правитиме Києвом, ти стерегтимеш західних земель, Святополк Збранич Карпат, а Добриня заступить мене у раді. Радні бояри знають про це рішення.
Тупіт копит перепинив розмову. На запіненому коні надбіг молодий Олешич і вмішався між гриднів.
— Ти чого збентежений та роздратований, як підліток, коли від старшої дівчини спіймає облизня? — спитав князь.
— Бо... бо саме я й спіймав облизня від Мирослави.
— Ха, ха, ха! А це чому?
— Бо вона каже, що не хоче такого любка, що під княжою хустиною шукає собі жінки.
— А хустину взяла?
— Взяла і сховала, бо саме надійшла княгиня.
— Ага, а що ж на це княгиня? Бачила все?
— Бачила і сказала: "Хустиною можна мерцеві закрити очі, відстрашити здичілу коняку, можна прив’язати і дівчину до чужої одрини! Але тільки норни знають, котра із цих трьох можливостей здійсниться, та чи самому князеві не придасться ще хустина!"