Бліда, як полотно, встала з лави Мирослава, та ні хвилини не завагалася з відповіддю:
— Недавно, на тому самому місці, ти почув від мене слово, якого я досі не взяла назад. А ось поглянь, що ти накоїв за час своєї влади у городі! Ти не послухав мене, а до давніх ран додав тільки нові.
Глум засвітився в очах варяга.
— Ха, ха! Чи це тоді, коли ми говорили про заслугу та нагороду! Я, конунг Свен, сам вибираю собі заслужену нагороду, бо мені належиться любов кожної жінки, по яку посягну, а моя воля — закон!
— Отже, насила? — холодно спитала дівчина.
— Ха, ха, ха! Хто ж, дитино, називає насилою сватання конунга? Чи треба аж насили, щоб ти пішла за мною?
— Забагато слів, конунгу! — промовив Галляр.— Баби язиком не подужаєш.
Та тут устав старий Козняк.
— Стій! — гукнув.— Чи Свен справді князем Києва, чи ні, це знає тільки Велес у своїй премудрості. Та ти, Галляре, не пара йому і не тобі підіймати руку на його невісту! А ти, конунгу, теж не подумав про те, що володар у першій мірі мусить шанувати закон, який мають шанувати його піддані. Закон каже, що без весільної пісні та жертви богам нема весілля. Отак на скору руку бере собі князь не жінку...
— На Оді на, боярине, на меч і щит, єдиною княгинею Києва буде твоя дочка! — закликав Свен і поклав руку на ручку меча.
Мовчанка залягла кімнату після цих слів. Вони звучали як присяга. Була це порука мужа, сильніша від самої смерті. Похилив голову Галляр, занімів боярин, тільки Мирослава спаленіла й, піднявши гордо голову, спитала:
— Чи ту саму присягу зложив ти й Рогніді?
Слова ці подіяли на Свена, наче удар у лице. Він подався мимохіть назад і відповів не зразу:
— Не мішай, дівчино, державних діл до любові!
У словах варяга звучала скрита погроза, та Мирослава гляділа спокійно у розблислі зіниці Свена.
— А ти, Свене, не мішай любові до державних діл!
— Слово боярина — не дим! Боярин віддав дочку женихові, і цей бере її!
Сказавши це, Свен поступив уперед і простяг руку до Мирослави.
У цей мент у дверях, які вели в комору, показалася струнка постать молодця.
— Не твоє добро, варяже, не руш!
І не швидше вдаряє на чаплю сокіл, як Станко кинувся на Свена. Закітлувалося в сутіні кімнати, блиски мечів, наче лискавки, замиготіли у сяйві огнища. Я голосним прокльоном кинувся Галляр помагати конунгові, та ось з-поза нього якийсь голос крикнув:
— Моя стріла, Галляре, вимірена просто на тебе!
У дверях за Станком появився Грач із натягненим луком. Спинився Галляр, старий Козняк кинувся доставати зі стіни списа, коли нагло надворі почувся гомін, крик, метушня, брязкіт зброї. Прожогом метнувся Галляр до виходу, та в цей мент, ранений стрілою, захитався і впав. Рівночасно двері до сіней упали, виламані напором людей, і юрба ввалилася у кімнату. Двоє гриднів Свена завзято відбивалося від людей Володимирової дружини. Їх ставало щораз більше, аж ось ускочив між перших величний витязь у золотистому шоломі та з грецьким, міддю кованим щитом у руці.
— Роман, ладо моє! — сплеснула руками Мирослава.
Та чи це справді був її Роман, той колись спокійний, тихий, ніжний молодик, якому навіть на ловах жаль було розлитої крові? Ох, ні! Він ось і оком не кинув на неї, тільки сам наступив на обох гриднів, які у тісноті кімнати ставляли опір юрбі гриднів і не допускали її до місця, де Свен і Станко зводили смертний двобій. Він щитом відбив удар одного з гриднів, рівночасно повернувшись у другий бік, поразив мечем другого противника. Від напору щораз нових вояків юрба придавила в куті Станка зі Свеном і розділила їх.
Меч варяга шалів між гриднями. Хто наблизився на його віддаль, гинув, як від грому. Я острахом дивились на нього Козняк і Мирослава, повилазивши на лаву в куті. Роман пробився насилу поміж гриднів.
— Гетьте звідсіля! — гукнув.
— Свене! Невірний боярине! Піддайся княжому воєводі.
Наче тигр, скочив Свен на нього і зі страшенним розмахом ударив його мечем. Одначе удар зісовгнувся по підставленому щиту, а варяг аж похилився від розмаху. Цю хвилину використав Роман і звалив Свена з ніг.
— Беріть його! — гукнув.
Все, що жило, кинулося на переможеного. Наче мурав’ї на гадюку, яку збиточні хлопці кинуть у мурашник, налягли на Свена гридні і швидко зв’язали його, мов дитину. Роман поставив біля нього сторожу, а щойно тоді привітався зі Станком. Бажав було привітатися і з Козняком та Мирославою, але на відгуки страшної боротьби у місті тільки усміхнувся до своєї дівчини. Мирослава тільки вибігла за ним і проводила його очима далеко, заслухана у звуки, які долітали до неї аж сюди.
Над Новим містом стояла заграва. Жахливо рвалися у нічній темряві крики скажених борців та зойки людей, які гинули в безнадійному бою.
XXVI. Передсмертне признання
Простора світлиця дворища виглядала на побоєвище. Посередині валявся розбитий стіл та поламані стільці, порвана скатерть, потовчений та потоптаний посуд, що попадав із мисників. Валявся на землі і золочений божник, сухе зілля та золочені ідоли, під якими стояв Свен, коли боронився. Я долівки челядь зібрала вже трупи гриднів та варягів, тільки чорніли ще калюжі крові. В куті лежав Свен, сповитий мотуззям. Його лице було біле, як стіна, та скривлене у маску болю. Проте ні один стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важкоранений, кров’ю залитий Галляр, а над ним блідий, мов стіна, видко, до краю виснажений клячав на кривавій долівці Станко.
Мирослава підійшла до Свена і, поклавши йому руку на плече, сказала:
— Свене! Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душогубство. Востаннє взиваю тебе, дай свідоцтво правді, вкажи убийника, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!
Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою гляділи на гру лиця зв’язаного героя. Та ні один м’язень не рушився на його стиснених устах.
— Воєводо! — заговорила знову Мирослава.— Не бути нам зі собою у парі, та я завсіди з подивом гляділа на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убійником її брата?
Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли, мов у вовкулаки.