Ясні зорі

Драма на п'ять дій

Моїй дорогій Марусі

Діється в турецькому місті Азові року 167...

ПЕРША ДІЯ
Великий панський сад. Посередині водограй, коло його квітник, змережаний стежками. Ззаду, крізь дерева й понад деревами, видко палац турецький.
ВИХІД І
Невільники-вкраїнці, чоловіка з десять, старших і молодших. Чорна, драна, полатана одежа, хто босий, а хто в постолах. Потомлені бліді обличчя, неголені бороди. В руках лопати. Серед гурту висока постать — сивий, кремезний дід Панас.
Вони робили тут у саду: але доглядач кудись пішов, то тепер, самі собі зоставшися, почали співати, свою неволю згадуючи.
Невільники
(співають)
В Цареграді на риночку
Ой п'є Байда мед-горілочку.
Прийшов до нього цар турецький:
"Здоров, здоров, Байдо молодецький!
Покинь, Байдо, байдувати,
Бери мою дочку та йди царювати!"
— Твоя дочка поганая,
Гей, а твоя віра, віра проклятая! —
Ой як крикне цар турецький
Та на свої слуги, слуги молодецькі:
"Візьміть Байду, із'яжіте
Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!"
Взяли Байду...1
ВИХІД ІI
Доглядач
(гукає спершу здалека, а потім увіходить).
А, ви ізнов пісні!.. От я вам дам!..
Я вас навчу цим канчуком, трекляті!
(Увіходить, за ним слуга веде невільника Дмитра.)
Ідіть сюди ви всі!.. До Панаса. А ти не йди,
Зостанься тут!.. Тобі, старий собако,
Ще пса привів,— новенького купив
Сьогодні я... Дак ти йому що треба
Робити тут,— усе і покажи.
Панас
Лопата ж де? Тут зайвої нема.
Доглядач
Лопата — ось!
(Слуга дає Дмитрові лопату.)
Ну, чуєш ти, роби,
Та не лінуйсь, гляди, бо буде лихо!
А ви сюди за мною йдіть усі!
Виходить, за ним слуга й невільники всі опріче Панаса й Дмитpa.
ВИХІД ІII
Панас
Ну вже й народ! Нема йому того,
Щоб як сказать по-людському до тебе,-
Ні, він "старий собако" зараз каже!
Не вилає тебе, то й не дихне! Людці!..
А ти, козаче, звідки взявся?
Дмитро
З базару взявсь.
Панас
А звідки на базар?
Дмитро
З турецької тюрми.
Панас
А в тій тюрязі?
Дмитро
Та й у тюрму з базару привели.
Хіба ще де взялась би товарина?
Ми ж тут товар: ми — коні, чи воли!
Панас
Ох, правда це!.. Впеклась мені неволя!..
А я її вже вдруге зазнаю!..
Я вперше втік,— тепер же утікати,
Постарівшись, не здужаю ніяк...
Скажи, а ти давно, козаче, з дому?
Дмитро
Вже рік минув.
Панас
Що ж діялося там
У нас тоді? Чи й досі на Вкраїні
Той Іванець,2 гидка підлиза та,
Чи він іще і досі гетьманує?
Дмитро
Не стерпівши, давно вже розірвав
Його народ за зрадництво погане.
Панас
Туди к чортам! Добувсь таки свого!..
Хто ж гетьманом тепера? Дорошенко?3
Дмитро
На лихо все ще двоє гетьманів:
По наш бік, тут — ще Дорошенко й досі,
По той бік, там — Демко.
Панас
Який Демко? Дмитро
Не знаєте? Та — Многогрішний.4
Панас
Он хто!
Дмитро
Колотиться увесь безщасний край:
Нема ладу, бо голови немає...
І голова б Петро, та ба!..
Доглядачів голос
(іздалека)
Гей ви!..
Нероби ви, собаки, джаври кляті!
Вже й кинули робити? Я вам дам!..
Панас
Берись, а то ще прибіжить і бити!
Роблять удвох
Уже пішов. Ти тихше гомони.
Воно й робить, і розмовляти можна.
Та як же звуть тебе?
Дмитро
Дмитром. А вас?
Панас
Як був малий — Панасом мати звала,
Січовики ж товариші мене
Ще й Вершглягом прозвали, бо у мене
Такий кулак ще замолоду був,
Що як піду я навкулачки биться,
Та вдарю раз, то тут тобі і смерть.
А ти здобувсь там прізвища якого?
Дмитро
Та Квіткою прозвали козаки.
Панас
Туди к чортам!.. Козак, а зветься Квітка!.
За віщо ж це тобі таке мення?
Хіба за те, що вдався уродливий?..
А як же ти в неволю вскочив? га?
Дмитро
Та як дурний!.. На мене серед степу
Наскочила хижацька татарва...
Додому я вертавсь!.. У мене дома
Дружина й син манюсінький... Чогось
Мені тоді додому заманулось...
Поїхав сам із Січі, їхав так
Безпечно все, і не було і в гадці,
Що лихо жде... Кругом широкий степ,
Співочії пташки, високе небо
Блакитнеє та сонце золоте...
Ту бачивши красу, про все забувся
І думав я про Грецію, про Рим...
Панас
Про що?
Дмитро
Про Рим, про Грецію,— держави
Були такі... І думав я собі:
Як гарно їх описують поети,
Що добре там, що там краса яка!..
А в нас хіба чи не краса, не пишна —
В степах, гаях, на небі й на землі?
Чому ж ніхто і нашої не спише?
Якби списав,— ще ліпше це було б,
Ніж у того Вергілія, чи в кого...
Та тільки що нема кому списать…
Панас
Мабуть, учивсь ти по великих школах?
Дмитро
Еге, я вчивсь у Києві... Ото ж
І їхав так, про ворогів забувши,
Аж гульк — ураз набігла татарва!
Я до пуття не встиг і боронитись:
Передньому із однії зробив
Дві голові, а далі вже й несила:
Як облягло дряпіжне вороння,
То й не рухнеш рукою... Збили зараз
Мене з коня, зв'язали й потягли...
Вночі втекти хотів,— не пощастило.
Панас
Ну, вже й козак! Замисливсь про пташки
І вскочив сам у пута!.. От роззява!..
Ну, далі що? Розказуй по ряду!
Дмитро
Дак потягли мене у кляту Кафу,
Ненаситну ту прірву, що жере
Невільників безщасних тисячами,
І мов вола якого продали.
Отам було мені погано дуже:
Вночі сиди у тій гнилій тюрмі,
А вдень роби їм на важкій роботі.
Цвілий сухарь, нечистая вода —
Ото і ввесь невільницький пожиток,-
На закуску — турецькі нагаї.
Панас
Тут краще нам: годують трохи ліпше,
Робота вся в саду, то й волі більш.
А ти давно вже козакуєш, хлопче?
Дмитро
Ні, в Січі раз недовго я побув,
Тоді вернувсь та одружився дома,
А далі знов до Січі потягло,-
Воно бо Січ така принадна з дому!..
А як побув,— домівка у думках...
В один похід пішов та ще у другий,
А там уже й скортіло до своїх.
и з їми ще коли побачусь я —
З Оленою-голубкою та з сином?
Ой, Боже мій!..
Панас
А козакові так
Журитися не личить! Ще й до того
За бабою!.. Я вік увесь прожив.
А не женивсь і за бабами зроду
Я не журивсь,— це не козацька річ.
Дмитро
Того ж ви так і кажете: ніколи
Не знали ви — що в світі та краса,
Не відали — що в світі є кохання.
А я це знав!.. Я мав!.. І тяжко те
Утратити, що мав!.. Моя Олена —
Це не така, як іншії жінки:
Мов січовик,сміла, і розумна,
Письменна ще, бо батько піп навчив
Її письма, як дома ще жила...
ВИХІД ІV
Алі-Баша з Аміною йдуть дуже тихо, за їми трохи позаду, служебка Фатима.
Баша
Як гарно тут!.. Тобі, мій райський квіте,
Я се зробив. Ти, гуріє моя,
У захистку сама схотіла жити —
І маєш сей палац і пишний сад.
Чи ж догодив тобі я цим хоч трохи?
Аміна
Так, догодив.,. Спасибі.., гарно тут...
Баша
То радий я, душі моєї світе,
Що догодив. Я сам іду сюди
Як у Едем, щоб раювать з тобою,
О квіточко найкраща у саду Аллаховім!
Ти — пахощі солодкі Всіх дум моїх...
Найбільша втіха се —
Схилитися до пишних уст рожевих,..
Проходять усі троє.
ВИХІД V
Дмитро
Хто це пішов?
Панас
А це наш пан, баша Із жінкою...
Це, кажть, найлюбіша,
Така, що він їй стежку проміта...
Дак у гурті із іншими жінками
Не хоче жить, то він їй цей палац
Побудував... А ті — по той бік саду...
Подейкують, немов би ця з Волині,
Та за оці розкоші продалась,
Потурчилась, стоптала хрест під ноги...
Ненавидна!..
ВИХІД VI
Доглядач
(увіходить)
Агов, ідіте, джаври,
Сюди мерщій! Підняти поможіть!
Усі виходять.
ВИХІД VII
Аміна з Фатимою вертаються.
Аміна
От саме як чіпляється до мене,-
Такий гидкий мені тоді стає!
(Сідає на ослінчику, біля стежки.)
Фатима
А ти ж колись його таки любила.
Аміна
Любила? Ні! Здавалось тільки так...
То був туман... А справді, то нікого
Ніколи я ще не кохала... ні!..
Так як могло це статися в нудному,
В огидному гаремі, в цій тюрмі?
Як з іншими жила укупі,— сварки
Та заздрощі та брехні повсякчас –
Аж гидко все те згадувати!.. Правда,
Тепер уже впокійно, та за те
І нудно так: вставати та лягати,
Дивитися на мертві мури, сад...
Щодня одно, щодня без переміни,
Аж сон бере!..
Фатима
Чого ж тобі іще?
В розкошах ти втопаєш: що схотіла,-
Все зараз є, велике і мале.
Аміна
І все мені докучило без міри!
Навіщо все воно мені здалось,
Коли його так легко добувати?
Так нудно це!.. (Змовка.) Хоч би уже гроза
Ударила отут та запалила!..
То все було б хоч подивиться що!
Фатима
Хіба ж отак годиться говорити?
Вигадуєш ти щось таке страшне.
Аміна
А що мені до того, чи годиться,
Коли мене нудьга бере, нудьга?!
Коли я ще ніколи не кохала!..
А хочеться кохати... Боже мій!
Як хочеться кохати-раювати!..
Уся душа до того лине, рветься,
Що в світі цім найкраще за усе,
До одного, що можна звати щастям
Єдиним тут, до раю на землі
Оцій нудній без міри,— до кохання!
Скажи мені, зазнала ти цього?
Фатима
Хто, я? Чого?
Аміна
І мріється, неначе...
Вітає мов тут коло мене хтось...
То любий, він, він, дорогий, коханий!..
Фатима
Хто — він?
Аміна
Хто він? Коханий мій.
Фатима
Який?
Аміна
А той, кого я маю покохати.
Фатима
А що сказав би нам про це баша?
Аміна
Хай каже він, що хоче! Що до того?
І що б же він сказати міг мені?
Не може він однять кохання в мене.
Фатима
Але життя відняти може він.
Аміна
Життя? То що? Це річ така, кохання,
Що дати варт за його і життя.
Фатима
Коли тобі не страшно, то я знаю
Такого тут, що за тобою він
Уже давно з кохання пропадає: Халіль-ага...
Аміна
Що? Геть із ним, гидка,
Коли мене не хочеш ти гнівити?
(Встає і йде ближче до квітника.)
Чому отут не саджено квіток?
Фатима
Посаджено ж...
Аміна
Отут, кажу, ще хочу!..
Невільників гукни!
Фатима
А ось ідуть.
Скажи сама, де хочеш посадити.
ВИХІД VIII
Дмитро з Панасом вертаються.
Аміна
(До Дмитра.)
Чому отут не саджено квіток?
Тут посадить пахущих, пишних треба!
Дмитро мовчки стоїть, не зводячи з неї очей.
Чого ж стоїш та дивишся, глухий?
(До Фатими.)
Ти стала знов? Та ну, ходім же далі!
Чи думаєш до ночі бути тут?
Фатима
Та ти скажи, яких квіток садити,
А то ізнов тобі не догодять.
Аміна
А що мені? Хай садить сам, що хоче,
А хоч нехай і зовсім він не садить!..
Ходімо ж бо!.. Чого спинилась знов?
ВИХІД IX
Панас
(беручись за лопату)
От вигадки!.. Дивись!.. якісь квітки!
Які і де у чорта їх садити?
Чи чуєш бо?.. Ти остовпів, чи що?
Дмитро
Яка краса!.. такої зроду я
Не бачив ще, та і ніхто запевне...
Ані у нас, ані в землі чужій
Пишнішої за цю немає квітки!
Панас
Туди к чортам!.. Дивись, як ізрадів,
Мов батька стрів! А що тобі до неї?
Дмитро
До неї?.. Ні!.. Але вона — краса.
Панас
Дак що тобі?
Дмитро
Бо на світі утіха Великая — краса.
Панас
Яка краса?
Дмитро
Усякая: краса в блакитнім небі,
В зірках ясних, у запашних квітках,
пташиному в садочку щебетанні,
У личеньку дівочому, в піснях,
В степах-полях і вільних, і широких,
У Дніпрових безоднях у глибоких,
В порогах тих, що, наче звір неситий,
Ревуть і б'ють байдак ще недобитий.
Куди ні глянь,— усюди та краса,
Все повила — і землю й небеса.
Панас
А гарно, глянь!.. Оце ти розказав,
То бачу й я, що правда, бо краса
Є і в тому. Роздумавшись отак,
Побачиш ти, що Бог таки на світі
Все не на зле — на добре сотворив,
Не на лихо,— на втіху; то вже люди
І добре все на зле переведуть.
Дмитро
Так, бачите і ви красу природню...
І шанувать нам треба ту красу,
Хоч би в якій там постаті ні стала...
Чи піснею промовила до нас,
Чи квіткою, чи пишною блакиттю,
Чи вродою жіночою,— однак
її ми скрізь повинні шанувати.
Панас
Цього вже я не втямлю: небеса
Рівняєш ти до людської уроди.
З великої науки мабуть ти
У голову оце заходиш, хлопче?
Дмитро
Ні, шкоди тут з науки не було...
Бо до людей я не рівняю неба
Того, де Бог живе, а тільки ту
Блакить,що там сія вгорі над нами...
Панас
Не розберу тебе: раз кажеш ти,-
Неначе так, що й правда, подивиться,
А вдруге знов, то щось уже не те...
Ця панія таки собі вродлива,
Та нам же що до неї, як вона
Нам панія, ще й клята бусурменка,
Ще й зрадниця?.. Он знов ідуть сюди...
Дочисть отут, а я піду здобуду
Гострішої лопати, ніж оця.
А то таку чорти дали копистку,
Що не вшкрябнеш нічого, хоч покинь!
Виходячи, зустрівається з Халілем і нехотя штовхає його.
ВИХІД X
Xаліль увіходе.
Xаліль
Як смієш ти штовхать, гидотний псе?
Дивись, хто йде, джавуре кривовірний!..
Оце ж тобі! (Б’є.)
Панас
А щоб ти був пропав!
Дмитро
За віщо б'єш старого? Він не винен.
Хіба тебе штовхнути він хотів?
Xаліль
А, так!.. То на й тобі!
(Заміряється вдарити Дмитра, але той хапа його за руку.)
Дмитро
Стривай бо трохи!
Xаліль
Ти смієш так?
(Вирива руку й вихоплює кинджала.)
ВИХІД XI
Аміна з Фатимою ввіходять.
Аміна
Це що? В моїм саду
І ти людей наважився вбивати?
Xаліль
(спускає руку)
Він смів не дать ударити себе.
Аміна
А ти? ти смів отут буяти в мене?
Не смієш ти і увійти сюди!..
Віддай мені кинджал!
Тим часом Панас одводе Дмитра далі; спершу вони тихо проміж себе розмовляють, а наприкінці сцени з Халілем Панас виходе.
Xаліль
Навіщо?
Аміна
Дай же,
Коли кажу!
Xаліль
Моїй цариці я
Усе віддам... Віддає. Не слухатись не можу
Тебе…
(Аміна кидає кинджал у кущі.)
Чого ж ти кидаєш його?
Аміна
Бо щоб його закинуть тільки й здатний,
Коли в таких, як ось твої, руках.
Xаліль
Не будь така до мене неласкава!
Я випадку того давно шукав,
Щоб слово те сказать тобі, що зараз
Наважився промовити... Одна
Моїй душі утіха ти й кохання...
Аміна
Нікчемний, геть! Ще слово хоч одно,-
І знатиме баша, що ти промовив!
Xаліль
Ну, я мовчу... Але, Аміно, знай:
Колись таки мене ти будеш слухать,-
Тоді усе, що хочу, я скажу...
(Виходить.)
ВИХІД XII
Аміна
Нікчемний!.. Він до мене про кохання
Насмілився казати!.. О, гидкий!..
Фатима
Та заспокойсь! Що ж він зробив такого?
Аміна
Мовчи! Я вже тобі казала й знов
Ще раз скажу, але уже востаннє:
Не згадуй більш про його ти мені,
Коли мою ти хочеш ласку мати!
Фатима
Не буду вже...
Не гнівайсь тільки так!
Аміна
І як він смів звести на мене очі?!
(Обурена ходить який час по стежці туди й сюди, а тоді відразу повертається, підходить до Дмитра й стає перед їм.)
Невільнику! тебе я першу тут
Не бачила: ти мабуть тут недавно?
Дмитро
Ще й дня нема.
Аміна
А, так... нема і дня...
Тим я тебе й не помічала перше...
А звідки ж ти? з якої ти землі?
Дмитро
З козацької землі... З землі тієї,
Де через вас багато сліз лилось.
Аміна
Лилося сліз багато через мене?
Дмитро
Ба ні, не так!.. Лилося через тих,
Що ордами на край наш набігають,
Плюндруючи, у бран людей беруть,
Та через тих, що в їх людей купують
І на рабів їх повертають тут.
Аміна
Хіба рабів не можна купувати?
Дмитро
А що ж у нас є ліпшого на світі
За ту святу, над все найкращу волю?
Хто відніма добро це у людей,-
Найбільший той єсть лиходій, злочинець.
Аміна
Чи ба, який!.. Якби оце баша Почув, то він...
Дмитро
То що? Нехай карає!
А правда все ж у мене, а не в його.
Коли ж і ти так думаєш, як він,
То хоч краса і пишная у тебе,
Та з правдою вона не поєдналась.
Аміна
Невільнику! не забувай, що я...
Що кажеш ти... до панії своєї...
Дмитро
То краще я мовчатиму тепер
(Починає робити.)
Фатима
Його словам ти не дивуйся, пані,
Бо в тій землі козацькій всі такі:
Ані раба, ні пана в їх немає;
Це чула я багато вже разів,
Як з бранками-козачками чимало
І часто я балакала… від їх
І мову їх навчилась розуміти.
Аміна
(До Дмитра.)
Скажи мені, чи є сади у вас?
Дмитро
Колись наш край увесь як сад той цвів,
Як пишний сад великий та багатий,
І дивною красою всіх тоді,
Мов чарами, приваблював до себе,
І раєм був, чи міг би бути він.
Та іншиї часи прийшли до його,
Зустрілася його недоля зла,
Тяжке-важке на його лихо впало,-
І пишний сад посохнув та зів'яв,
Долина сліз із райської долини
Зробилася,— такий мій рідний край!..
Але садів таких, як цей, чимало
Зосталося в моїй землі й тепер,
І так, як цей, чи краще, процвітають.
Аміна
А в тебе був у ріднім краї сад?
Чи вмієш сам ти саду доглядати?
Дмитро
Любив сади я змалку і умів
Кохати їх і добре доглядати.
Аміна
Коли це так, то я тебе звелю
Настановить доглядачем над садом
Оцим моїм,— його ти доглядай.
Чи догодиш мені ти їм,— побачу.
Дмитро
Похилий раб повинен догожать.
Аміна
Не через те... а просто так... я хочу...
Дмитро
Так через те хіба, що ти — краса?
Аміна
Зухвальний раб! З таким, як ти, не можна
І розмовлять! Фатимо, ну ходім!
(Повертається і хоче йти.)
ВИХІД XIII
Доглядач
(надходячи здалека)
Чи чуєш! гей! Чи вам позакладало?
Іди сюди! Каміння тут носи!
От, клятий рід!..
Фатима
Іди, гука доглядач! Чого ж стоїш?..
Щоб лиха не було!
Дмитро
Та ось же йду!.. Зробитися з людини
Твариною!.. Треклятеє життя!..
(Виходить.)
ВИХІД XIV
Аміна
Як сміє він так говорить зо мною!
Фатима
То що хіба? Але ж бо він тобі
Негарного тут не сказав нічого.
То він красу твою так похвалив.
Не дурень він, то й розбира, де гарне.
До того ще й з обличчя — бач, який:
Хоч у латках, змарнілий у неволі.
А тільки глянь, то зараз так і вздриш,
Що красень він. А очі так і сяють —
От як зірки ясні на небесах,
Та так собі і зазирають в душу!
Аміна
Ти хвалиш так його, немов би ти
У його вже і закохалась палко.
Фатима
Хто — я?.. Авжеж!.. Минулося давно!..
А що таки його кохати можна,
То правда це.
Аміна
Його кохати? Ні!
Фатима
А чом же ні? Що раб він, те байдуже:
Чи раб, чи пан,— коханню те дарма.
І він ось раб, а завтра викуп прийде
За його звідки, з їхньої землі,
І буде він не раб, а вільний знову.
Аміна
Хіба вже йде за його викуп? Де
Ти чула це? І скоро має бути?
Фатима
Hi, це я так...
Аміна
А, так...
Фатима
Я про кохання...
Аміна
Обридла ти мені з оцим своїм
Коханням! Все одно й одно торочить!..
Така нудьга!
Фатима
Дак що ж робити нам?
Давай співать, чи грати, чи купаться...
Аміна
А хай йому!..
Фатима
Ходімо до ставка!
Аміна
А правду ти казала: в його очі
Такі ясні!.. палкі!.. Як гляне він,
То так немов... О, як мені увіривсь
Оцей Алі!.. Як докуча!..
Фатима
Аллах!..
Та не кричи! Тут люди скрізь,— почують.
Аміна
Геть одчепись! Хоч буду вже клясти,
Коли нічим запомогти не можу!
Фатима
Та скільки хоч кляни і все роби
Що хочеш ти, та тільки стиха, нишком.
Так, щоб ніхто й подумати не міг.
Аміна
І буду я робити — от побачиш!
Ой, Боже мій! яка нудьга безмірна!
Так хочеться чогось мені... кудись!..
Якби були у мене дужі крила,-
Ох, як би я полинула!.. туди,
Де вільно всім що схочуть, те робити,
Де ні рабів немає, ні рабинь…
З-за дерев чути, як співає Дмитро:
Стоїть явір над водою,
В воду похилився;
На козака пригодонька,-
Козак зажурився.
Не хилися, явороньку,-
Ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку,-
Ще ти молоденький!
Не рад явір хилитися,-
Вода корінь миє;
Не рад козак журитися,
Та серденько ниє.
Ой поїхав на чужину
Козак молоденький;
Оріхове сіделечко
Кінь вороненький.
Ой поїхав на чужину
Та там і загинув,
Свою рідну Україну
Навіки покинув...
Аміна
(прислухалася, а потім):
Хто це співа?
Фатима
З невільників якийсь…
(Розхиляє кущі і дивиться.)
Та цей новий...
Аміна
(мов до себе)
Давно уже не чула
Своїх пісень!.. Усе чужі навкруг...
Чужі пісні, чужії люди... Боже!
Чого ж вона, ця пісня, серце рве?
Малою ще... я чула там її...
Серед садків... де батько й ненька рідні...
Забула їх... цуралася...
Фатима
Кого
Цуралася? Що ти таке говориш?
Не розберу...
Аміна
(так саме)
Ні, не цуралась, ні!..
А тільки так... Як серце заболіло!..
Фатима
Та що тобі? чого ти так...
Аміна
Нічого!..
Ой, Боже мій! навіщо він співа!
Навіщо він нагадує минуле!..
(Виходить.)
ВИХІД XV
Фатима
(сама)
Щось їй таке подіялось... А ну,-
Чи не його накинула ти оком?..
Так я зведу докупи вас,— тоді,
Що схочу вже, то те й зроблю з тобою:
І золото, й дарунки — буде все!
Я знаю це,— вже ти мені не перша...
От тільки те, що страшно тут баші...
Ну, та дарма!.. Я бачила й страшніше!..
(Виходить.)
ВИХІД XVI
Дмитро й Панас приходять і починають робити; ще кілька невільників стають до роботи віддалік окремою купкою.
Панас
Коли б уже обід той швидше був,
То б одпочив!
Невільник
А що, втомились, діду?
Панас
Таки втомивсь!.. Сіпака-бусурмен
Усячину вигадує на втіху
Собі, а ги — роби! От і тепер:
Ще тут квітки садити загадала!
Невільник 1
Сама взяла б та й посадила їх,
Коли вже їй так дуже заманулось.
Невільник 2
Це панія? Ну, ця посадить!., так!..
Дмитро
Та де і нам ще невелике діло.
Панас
Ото ж хоч це мале та й зробить хай!
А то все нам на їх, чортів, робити!
Дмитро
Чи тут вона давно... в цього баші?
Панас
А враг те зна!.. Мені про це байдуже!
Дмитро
Щасливий він!
Панас
Таке!.. Чого це так?
Дмитро
Того, що є така краса у його.
Панас
Ну, хлопче, ти й охочий до жінок!..
А що — тебе киями товариство
Не парило, як ти у Січі був,
За те, що ти скакав моторно в гречку?
Дмитро
(сміючись)
Не парило, бо й ні за що було.
А що це вам таке здалося, діду?
Панас
Та бач... як тут послухати тебе,
То чоловік подумає, що в Січі
Продражнено тебе вже бабієм.
Дмитро
Ну, хай би хто посмів!.. Про цю ж туркеню
Я тим кажу, що це краса така,
Що, мабуть, світ такої ще не бачив...
Панас
Туди к чортам!.. Ти щось таке верзеш,
Що вже воно і купи не держиться…
Та хай їй цур!..
Доглядач надходить і, побачивши, що двоє з тії купки невільників стоять і не роблять, кидається до їх і б'є канчуком.
Доглядач
А знаєш ти, робити?..
А знаєш ти, треклята псино, га?..
І ти за їм?.. На ж і тобі такого!
(Б'є й другого, ті кидаються робити.)
Глядіть мені, робіть, бо як вернусь
Та буде тут не зроблено, то... знаєш!..
(Іде.)
ВИХІД XVII
Спершу Невільники мовчать, поки доглядача видко, а як він покрився поміж деревами, тоді знімається гомін:
Невільник 1
Треклятий кат!
Невільник 2
Все тільки биться й зна!
Хвилиночки немає відпочину!
Так і уздрить!
Невільник З
Не дурно зрадник! Всі
Ці зрадники такі: за турків гірші.
Невільник 4
От, ідольський!.. бодай ти луснув був!
Невільник 5
Ще ж, братчики, сьогодні і неділя!
Невільник 1
Та ну? невже?
Невільник 2
Неділя! так і є!
Невільник З
Ой проклята неволя бусурменська!
В неділю — й то роби на їх, як віл!
Панас
А що, гаразд туркеня гарна б'ється?
Дмитро
Та що це ви туркенею мені
Взялися вже і очі вибивати?
Облиште це!.. А думати про те
Давайте ми, щоб утікати звідси!
Невільник 1
Втечеш!.. Атож!..
Невільник 2
Така і варта в нас!
Дмитро
До втеку ніч.
Невільник З
Такі вночі кайдани,
Щоб утекти!
Дмитро
Кували люди їх,
То і розбить подужають їх люди.
Панас
Хоч сміливий, та молодий ще ти:
Хоч би з тюрми і викрались ми нишком,
То далі що? Куди і як тікать?
Дмитро
Куди тікать? Хіба вам степу мало?
Невільник 4
Та звідси як нам вирватись — скажи!
Невільник 5
Цього навчи!
Дмитро
Я й сам іще не знаю.
Але коли кайдани і тюрма,
Доглядачів батіг, його знущання
Докучили вже нам, товариші,
Як хочемо побачити ми кревних,
Як хочемо побачить рідний край
І волі знов козацької зазнати,
То знайдемо, як можна це зробить!
Невільники
— А правда! так!
— Саме покаже діло!
— Аби схотів!
— І Бог поможе нам!
Усі разом
Навчай же нас!.. Ми за тобою всі!
Дмитро
Коли ви так,— то будемо на волі!
ЗавісаДРУГА ДІЯ
Альтана в саду гарно вбрана, з канапою. Одні двері проти глядачів, другі — праворуч од їх.
ВИХІД I
Аміна, схилившись на канапі, в руках гитара; вона іноді перебирає на їй струни. Фатима стоїть, прихилившися до вікна.
Фатима
Ти як мала дитина нетерпляча.
Аміна
Та годі вже!.. Мій Боже!.. чула все!..
Сама ж мене до того нахиляла.
Фатима
Оттак!.. Коли ж я це робила? га?
Аміна
Сама ж мені казала, що кохання
Рабів не зна!..
Фатима
Казала,— ну, дак що?
Але коли його кохати хочеш,
То треба так робити, щоб ніхто
Про це не міг довідатись ніколи.
А ти того не знаєш: дай та й дай!
Аміна
Жалю нема у тебе!.. Не кохала
Нікого ти ніколи, мабуть,— тим
Не відаєш того, яка це мука,
Кохаючи, і дожидать отак!
Ти ж зрозумій: все думати про його
І ні про що вже більше не могти,
І знать, що він тут близько є, і знати,
Що бачитись я все ж не можу з ним,
Не можу з ним, з коханим, розмовляти!..
Вночі і вдень, щомиті — все один
Огонь в душі і тілі почувати
ї не могти огонь той погасить
В коханого в обіймах,— мука це!
Фатима
Та ось баша уже ж поїде скоро,-
Тоді Дмитра й покличу я тобі.
Аміна
Не хочу ждать! Бо на світі коханням
Упитися — то тільки й щастя є.
Нема цього, то і життя немає,
І мертві дні минають без пуття.
Не хочу так!..
Фатима
Так страшно ж, небезпечно!
Аміна
Чи варт про це і думати? Забудь!
Страшнішого над смерть страшну немає,
А як нема кохання,— смерть — життя.
Фатима
Атож! Мені життя й без того любе.
А як баша дізнавсь,— нам смерть обом.
Ти за своє кохання вмреш,— як знаєш!
А защо ж я вмирати буду? Ні!
Перечасуй: баша поїде скоро...
Аміна
Ой, Боже мій, ізнову той баша!
Та не кажи про його, не нагадуй!
Я те усе вже чула, знаю все,
Але ні знать, ні чуть його не хочу!
(Мовчанка. Далі Аміна відразу підводиться й каже благаючи):
Поклич його!., послухайся, поклич!..
Прошу тебе, Фатимо люба! добра!..
Я дам тобі за це що схочеш, все!
Вподобала ти з золотом намисто,-
Візьми його!.. Що хочеш, те й візьми
З окрас моїх, з одежі, та послухай!..
Та тут нема й страшного, бо баша
Аж на тому дворі й не прийде скоро,
Бо, мабуть, спить.
Фатима
Ой-ой, боюся дуже!
Та вже піду,— немає що робить!
Аміна
(схоплюється й кидається обнімати Фатиму)
Фатимочко моя! яка ти добра!..
Іди ж! не гайсь!
Фатима
Та вже ж іду!
Аміна
А як
Ти думаєш: чи схоче він прийти?
Я ж так із ним ще мало розмовляла...
Фатима
Та ви ж в саду стрівалися частенько...
Аміна
Та ніяк все було й поговорить...
Раз тільки ми розмовилися більше:
Як звать його сказав і звідки він...
Та так почав мою красу хвалити!..
А я: забув, що ти невільник тут,
Що пані — я!.. А він мені на те:
Забути все, тебе уздрівши, можна...
Фатима
Ну й прийде він,— хіба ж і так не видно?
Аміна
Ну йди ж бо! йди, Фатимочко!..
Фатима
Та йду ж! Виходе.
ВИХІД II
Аміна
(падає на канапу)
Ох, голова у мене туманіє…
(Затуляє очі руками.)
Чи прийде він?.. Він прийде!.. прийде!.. так!..
ВИХІД III
Халіль увіходе. Аміна відразу підводиться й стає.
Xаліль
Аллах послав мені своєї ласки,
Що я здолав побачити тебе.
Я кілька день уже того пильную
І ось тепер...
Аміна
Як смів ти цей поріг
Переступить?
Xаліль
Ще й на страшніше діло
Нам смілості кохання додає.
Аміна
Я слухати тебе не хочу зовсім.
Xаліль
Не будь така і вислухай мої
Благання ті, що рвуться в мене з серця.
Аміна
І бачити тебе не хочу я,
Не смієш ти зо мною й говорити.
Xаліль
О, вислухай, як мучиться душа!
Твоя краса мене опанувала,-
І ночі й дні спокою все нема...
Все ти в думках... Зласкався бо, Аміно!
Коли твої уста до уст моїх
Не схилиш ти, жорстокая, то з муки
Загину я.
Аміна
А що мені? Загинь!
Xаліль
За віщо ти ненавидиш мене?..
Аміна
Ненавиджу?.. Тобою я гордую!
Xаліль
Та за що ж це?
Аміна
Бо ти мені гидкий.
Скажу баші, що ти у мене був,
Занапащу тебе єдиним словом...
Але того не хочу — геть іди!
Xаліль
Дак я ж тебе коритися навчу,
І будеш ти моєю по неволі!..
Кидається до неї. Але Аміна в ту мить вихоплює кинджал і б'є Халіля та він затуляється рукою, і вона його ранить у руку. Він одскакує.
Аміна
Гидотний, геть!.. а то умреш ти тут!
Xаліль
Ти дряпаєш, мов тая дика кішка.
Та не тобі подужати мене,
І я тобі ще кігті повтинаю!..
(Виходе.)
ВИХІД IV
Аміна
(сама)
О, Господи! які тяжкі образи
Терплю я тут!.. Сказати все баші?..
Так гидко це!., і він його замучить,
А крові я не хочу... Хай живе!
(Кидає кинджал і падає на канапу.)
ВИХІД V
Дмитро тихо ввіходе й спиняється біля порогу.
Дмитро
Звеліла ти, щоб я прийшов до тебе...
Аміна
(стрепенувшись, підводиться)
Це ти... еге... казала, щоб прийшов...
Дмитро
Я слухаю, що пані загадає.
Аміна
Ні не на те... покликала... я хочу
Щось розпитать...
Дмитро
Питайсь, ласкава пані.
Аміна
Чи тут тобі погано жити в нас?
Дмитро
В неволі скрізь погано. Чи буває
Кому у їй та гарно? Я не чув.
Бо воля є найбільше в світі щастя,
І в кого скарб однято цей,— тому
Безщасному і сонце пригасає.
Аміна
Що воля скарб великий, щастя — так,
Та єсть іще одно найбільше щастя.
Дмитро
Не відаю яке,— скажи мені.
Аміна
Кохаючи, всю душу віддавати.
І в кого є це щастя,— забува
Той про усе, і навіть про неволю.
Дмитро
Неволю? Ні!
Аміна
Серед кохання втіх...
Дмитро
Ні, він щодня про те все думать буде,
Що він є раб, купований, як віл,
Що мусить він робить, як товарина;
Коли ж йому судилось на віку
Ззирнутися з коханими очима,-
Так прийде пан і навіть не спита,
Що дума раб, що може почувати,
А на базар його звелить вести
З налигачем на шиї, щоб продати
І розрізнить з коханням тим навік.
Аміна
Це правда все. Але бува кохання,
Що гинуть всі кайдани перед їм:
Так, ніби є вони про людське око,
А справді їх, тих пут, уже нема...
Мовчанка.
Чому ж мовчиш? хіба не хочеш ти
Відмовити, зо мною розмовляти?
Бо я тобі турецька пані зла!..
Не думай так: таке ж у мене серце
У грудях цих, як у твоїх — твоє,
І можу я те горе зрозуміти,
Що в серці ти своєму заховав.
Дмитро
Що в серці я сховав? А що до серця
Мого тобі? Навіщо буду я
Казати те тобі, чого нікому
Не хочу я казати й не скажу?
Аміна
На те скажи, щоб з рідною душею
Сумна душа ділитися могла
Своїм жалем, надіями, чи сумом.
Коли бува, що нікому звіряти
Свої думки: нема навкруг людей,
Чи хоч і є, та рідної такої
Нема душі, щоб лихом і добром
Могла душа із нею поділятись,
Тоді свої жалі людина та
Звіря якій тварині безсловесній,
Чи навіть і ростині неживій...
А ти мені не хочеш те сказати,
Що я, тебе жаліючи, прошу.
Дмитро
Та що ж тобі я ще казати мушу?
Аміна
Скажи мені, чи міг би ти коли,
Невільником зоставшись, покохати?
Дмитро
Навіщо ти питаєшся про це?
Аміна
Бо хочу знать. Коли б оце до тебе
Жіночії озвались очі й ти
Уздрів би в їх своєму серцю рідне,-
Невже й тоді твої палкі уста
Не випили б кохання з уст солодких
Мовчиш ти знов... Чи, може, в цій землі
Не міг би ти знайти такої вроди,
Щоб покохать?.. Тут, може, всі бридкі?
Дмитро
Бридкі? О, ні!..
Аміна
Зустрів і тут вродливу?
Дмитро
А може, й так…
Аміна
А де? коли ти бачив?
Яка вона?.. Кажи ж бо ти!
Дмитро
Така,
Що мов зоря засяє, як погляне,
світ увесь поліпшає немов,
І всі квітки найкращі, найпишніші
Схиляються покірно їй до ніг,
І певно, що на всім широкім світі
Їй рівної уже нема ніде...
Аміна
О, мабуть, то краса велика дуже!
Щаслива ж та, що славиш так її.
Скажи ж мені, де стрів її, де бачив
Оту красу, такую осяйну?
Дмитро
Невільник я, то я мовчати буду.
Аміна
Облиш! Забудь невільництво гидке!
Хто та краса — я хочу, хочу знати!
Дмитро
Ота краса — це ти!
Аміна
(затуля очі рукою й падає на канапу)
Що ж ти сказав!..
ВИХІД VI
Фатима
(вбігає перелякана)
Ой лихо!, пан іде!., баша іде!..
От я ж тобі казала,— буде лихо,-
Оце воно і сталося!.. Аллах!
Аміна
Чого ти так кричиш? Чи він далеко?
Фатима
Ось-ось уже... на стежці... зараз тут...
Аміна
Якими він дверима йде?
Фатима
(показує ті, що їми ввійшла)
Сюдою...
Аллах! Що ж ми робитимем тепер?
Аміна
Та цить бо ти! чого кричиш без діла?..
(До Дмитра, відчиняючи ті двері, що збоку.)
Іди сюди! Ти пройдеш у квітник —
Тут поблизу... Зостаньсь там і з квітками
Ти щось роби,-— мов звелено тобі...
І дожидайсь, що я тебе покличу!
Дмитро виходить. Аміна зачинає за ним двері, а тоді сідає на тую ж канапу.
ВИХІД VIІ
Баша ввіходить і махає рукою на Фатиму; та виходе.
Баша
Зорю мого і розуму й душі.
Знайшов в її гніздечку запашному.
Сідає біля Аміни,
Аллах мужам на втіху дав жінок,
На те, щоб муж од праці, від турботи,
Од клопоту тяжкого на війні —
Розважити себе міг дома любо,
Втішаючись з жіночої краси.
Як серед трав, дерев квітки пахущі,
Так між людьми і чепурні жінки:
Сотворено ростини ті на діло,
Квітки ж Аллах на втіху сотворив.
Аміна
На втіху? так? Та й годі, господарю?
Сказав би так жіночий розум мій,
Шануючи твоє високе слово:
Ми знаємо ще і таких жінок,
Що втіхою були і діло знали:
От Солиман Хуррем-султаншу мав,5
Удвох із ним вона в нас царювала.
Баша
Моїх очей найкращая зоря
Про Россу6 ту нехай мені не каже,
Бо тільки зло робила в нас вона.
Ні, не на те жінки, щоб власним робом
І розумом своїм діла робить,
Але на те, щоб мужові коритись,
Йому за втіху бути і не більш.
На це вони повинні положити
Свою красу і розум, і життя.
Аллах це так звелів, так мусить бути.
Аміна
А чоловік — чим мусить бути він?
Баша
Аллах звелів, щоб він був жінці паном,
Та й добрим ще, бо скоро хоче він,
Щоб квіточка його цвіла на втіху
Йому в житті, то вже ж повинен він
Доглянути її І так зробити,
Щоб у добрі вона жила й могла
Свою красу викохувать. Оттак-о
Сю квіточку мою (пригорта її) і я силкуюсь
У щасті тут викохувати. Так?
Адже це так?
Аміна
Так, господарю, правда.
Ти тут зробив мені маленький рай,
І зовсім би було гаразд у ньому,
Та ще одна тут недогода є.
Баша
Яка? Скажи,— її не буде зараз.
Аміна
Доглядач сей — не знає саду він,
Не знає, як його кохати треба:
Що зроблено було до нього ще,
То те і є,— нічого сам не вміє.
Баша
Моторний же та працьовитий він.
Аміна
Та клопітний: все клопоту такого
Наробить він, ладу ж рабам не дасть
Без діла все тут робиться у нього.
Я не люблю його, поганий він!..
Не хочу в сад ходити через нього!
Баша
Я б іншого сюди настановив,
Та тільки щось нема такого в мене.
Аміна
Та в тебе ж слуг багато всяких є.
Баша
А щоб і сад він знав,— того й немає.
Аміна
Ти пригадай гарненько,— може, й є.
Баша
Я згадую, та ні — нема та й годі.
Аміна
He хочеш ти зробити, як прошу,
То й кажеш так. Але ж мені Фатима
Казала вже, що є такий один.
Баша
А хто ж то є? Його не знаю,— певне
Побріхує твоя Фатима.
Аміна
Ні,
Та тільки я забулася, про кого
Вона мені казала... От... Стривай…
Подумаю... А так, уже згадала:
Є в нас такий невільник, що його
Приведено недавно?
Баша
Є, Аміно.
Аміна
Так він, чи що,— Фатима каже,— був
Неначе десь раніше садівничим.
Баша
Ну, знаю я його. Та він джавур.
Аміна
Хіба джавур? Ну, я цього не знала.
Але ж і цей доглядач, що тепер,
І він джавур.
Баша
Такий він був, тепер же
Він молиться пророкові, як ми.
Джавури ці, як стануть правовірні,
То робиться народ путящий з них,
А поки він у кривовірстві ходить,-
Це гадина, і треба берегтись,
Пильнуючи, щоб не вкусила часом.
Та я уже сказав тобі: зроблю.
Коли нема тут іншого такого,-
Довідаюсь, чи діло тямить цей,
Тоді його настановлю: а може,
Як він уздрить, що так зробили з ним,
То саме це й прихилить до пророка
Його тоді. Тепер піду.
Аміна
Куди?
Баша
Та прибули сьогодні з Лехистану,
Із польської землі, до нас посли...
Аміна
А з дому ти вже не поїдеш? ні?
Баша
Ні, мушу я поїхати на місяць,
Та не тепер, а тижнів так за два,
Чи, може, й більш... Тобі це сумно буде.
Та що робить!.. Повинність!.. Ну, піду.
Здорова будь, моя трояндо пишна,
Та не сумуй без мене тут сама.
(Цілує її й виходе.)
ВИХІД VIІІ
Фатима
(ввіходе)
Уже пішов?
Аміна
Скажи мені, Фатимо,
Тебе давно вже з рідної землі
Взяли?
Фатима
Давно! Дитиною малою Год десятьох...
Аміна
До всього звикла ти.
А я... ще так недавно інші думи
У голові були... цвіли в душі,
Пишалися надії інші... Боже!
П'ять років ще не проминуло... так..
Я згадую... я пам'ятаю,— мати
В нас батькові дружиною була,
Порадниця у хаті,— не рабиня,
Не забавка... гаремів там нема,
Там вільні всі у нас жінки й дівчата,
Там вільною і я була... і я!..
Я іншою була... Страшне нещастя
Мене сюди перенесло, і я
Так мучилась була з початку, далі ж
Звикати вже потроху почала...
І все воно перемінилось якось...
І страшно так змінилося... Чогось
Відміна ця мені страшною стала
Здаватися...
Фатима
Та ти про віщо це
Говориш так? Щось я не розбираю.
Кажи простіш!
Аміна
Встає у серці знов...
Фатима
Та що встає?
Аміна
Те чуття, що я
Не забавка якась, що я людина,
Що хочу я так жити, як і всі:
по-людському, своїм життям щоб жити.
Фатима
Та і на це є способи у нас,
Бо не на все і в чоловіка очі:
Уміючи, одуримо й його.
Аміна
Дурити — от!.. Це — красти право жити!
Оце і є те саме, що мене
Обурює та гнітить нестерпуче!
Повинна я була сьогодні тут
Лукавити, брехати, хитрувати,
Мов ще люблю його, щоб він Дмитра
Настановив тут саду доглядати,
Бо так вільніш кохаться буде нам...
О, як мені це гидко все!
Фатима
Байдуже!
Вже так воно ведеться завсігди,
Що як собі кого наглядить жінка
Любішого, то нищечком грішить
І мусить же дурити чоловіка.
Аміна
Облиш, мене не розумієш ти!..
Ой, Боже мій! Як тяжко-важко жити
Серед людей, що простих слів твоїх,
Що дум твоїх найкращих, найсвятіших,
Тих, що без них нема тобі й життя,
Вони цілком не розуміють, зовсім!
Як страшно це: живеш як у пустині,
А люди скрізь... Ой Боже, правий мій!
Душа вмира, проймає серце холод…
(Сідає, зіпершись на лікоть, і змовкає. Потім, одразу стрепенувшись)
А все ж його кохати буду я!
А все ж його не можу не кохати!..
Поклич мерщій, Фатимо! клич його!
(Фатима виходе в двері збоку.)
ВИХІД ІX
Дмитро
(ввіходить)
Аміна
Ізнов удвох ми можем розмовляти.
Іди ж сюди! Зневисний пішов.
Невже мене не зрозумів ти досі?
Невже того не бачиш ти, що є?