Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврінові в груди. Він вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собі виліз на частокіл, правою ногою вперся в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по чорній, круто зігнутій спині турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальців і, блиснувши на сонці, полетіла в рів. Турок позадкував по драбині, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився світ, відтак і сам крутнувся й шугнув головою вниз.
Несамовита відвага охопила Лавріна. Минуло заціпеніння й зійшло на душу озоріння, що страх минув і він уже нічого не боїться й не боятиметься ніколи. Він цього не думав — думати не було коли, тільки почував у душі відвагу, пив її, як повітря; страх смерті розвіявся, йому здавалося, буцім витає в бою, понад боєм. Відвага засвітила йому лице й налила силою м'язи. Бердиш свистів у руках, як хворостина. Лавріна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, він би і його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лавріна біля вуха, він оглянувся й враз відчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокіл, але зірвався з драбини. Метнулася кудись убік земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усередині й розсипалось на червоні та сині скалки. Ще раз сяйнуло й затріщало в голові. Цей тріск — останнє, що пам'ятав.
Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, — тільки чомусь не пам'ятав падіння, — страх обсипав холодом тіло. "Турки. Полон". Розплющив очі й побачив над собою закіптюжене, від того ще грізніше, ніж завжди, обличчя Кайдана.
— Живий! — не стільки почув (у голові стояв дзвін), як відгадав з поруху губів Кайдана Лаврін. Він ще раз заплющив і розплющив очі, сів.
— Неначе живий.
— Турки тобі підмостили постіль, — повів рукою Кайдан. Тільки тепер Лаврін побачив, що лежить на купі гною. Поруч нього з-під уламків воза стриміли ноги в м'яких шкіряних чоботях — то обвис мертвий турок, а далі трупи чорніли купами.
— Одбилися ми, — підвів голову Кайдан. — Ти рачкувати зможеш? Ціле все? — Й, не чекаючи відповіді, смикнув Лавріна спочатку за одну, а далі за другу ногу:— Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не мені, а туркам! Тобі таки просто по-диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав... Мабуть, змалку виливки пив... Бачиш оту драбину? Біжи до неї собачою риссю і вмах — на вал. Поки її наші не скинули й поки турки не очухалися.
Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам ліз по драбині, як ведмідь.
— Нехай турки надивляються на онеє місце, — сказав, коли Лаврін спробував поквапити. — Може, подумають, що і в нас є гармати.
Марко обійняв Лавріна й одвернувся, аби ніхто не побачив сліз, що набігли в кутики очей. Але на них ніхто й не дивився. Всі погляди були звернені на бойовище.
Поле перед валом, де ладижинці тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупів, козаки й турки — впереміж. Турків кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком під чиїмось новісіньким — ще не прив'яла лоза — тином. Там уже голосили жінки — впізнавали своїх чоловіків. І не вгавав на соборній церкві дзвін, бив і бив на сполох. Врешті Анастасу Дмитрієву урвався терпець, і він підкликав козака з міського ополчення та наказав:
— Скажи дзвонареві, нехай перестане бемкать. Не додає він бойного духу, а одбирає.
Незабаром церковні дзвони замовкли.
А в турецькому таборі вчинилася метушня — до спагіїв [6] під'їхали вищі воєначальники, а може, й сам візир — довга варяниця вершників на білих конях прозміїла через табір, покрутилась на одному місці і вже тіснішим гуртом од'їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не підводили голів на свист ядер. Та й не всі вони долітали до валу. А тоді гармати враз умовкли, й проти північно-східного рогу фортеці турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом підійшла ціла валка сурмачів і тимпанників з велетенськими, мов казан, тимпанами, сурмачі засурмили, довбиші вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потім з ліска вийшло дві шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблі. Дрібно, з короткими перервами загуркотіли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Одні казали — поставлять на поміст велику, ще ніколи не бачену гармату, інші — промовлятиме звідти якийсь паша, а може, й сам султан.
І враз тимпани замовкли, четверо турків у зелених— ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на поміст двох зв'язаних спи ною до спини дідів у білих сорочках. Тоді звідкілясь узявся голий до половини, підперезаний червоним поясом турок, скочив на поміст, щось закричав і, махнувши в повітрі величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дідам. Турки закричали, заревіли в захваті, знову загуркотіли тимпани, і четверо катових поплічників витягли на поміст хлопця та дівчину. На валу зашепотіли, що то брат і сестра. Дівчина голосила, рвалася з рук турчинів, а парубок дивився на вал і щось гукав. Але за лементом турків козаки не могли розібрати його слів, одначе було видно — кликав не до покори.
Знову голий до пояса містр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспішливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усім тілом, й кат вдарив удруге. Дівчина знепритомніла, кат відтинав їй голову на помості. Він зіпхнув униз тіла, й тоді яничари, що до цього стояли чіткими шеренгами, повихоплювали шаблі й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й люті, закривавлені шаблі миготіли на сонці, то вже були не вояки, а тічка сп'янілих од крові звірів.
Турки хотіли зрубати відвагу захисників фортеці, намагалися залякати їх. Й справді, жахними були їхні діяння. Коли катові помічники заволокли на поміст ще двох хлопчиків і двоє дівчаток і кат, не поспішаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвін. І тільки важке, з дна душі, зітхання та болісний стогін порушували її. Й вже невідомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шаблі, старий січовик похилив голову, ще хтось прикрив очі рукою.