Лаврін доп'яз собі кількох недругів, і Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого-небудь гніву. Перехрест має заступництво, а він тільки дублену шкуру.
Доля несподівано розіслала перед Лавріном білий сувій, а Марко залишився на чорному тирлі. Й було йому сумно та скрушно. Й хотілося зробити щось таке... Чимось здивувати всіх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нічого не придумувалося. Марко давно знає, що світ — він недобрий і хитрий, що люди не такі, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога більше куделі, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусіда. виплести мережу, якою впіймати все, що трапиться. Неждано-негадано Лаврінові, який нічим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цілу крайку, Марко ж залишився з порожніми руками. Марко відчув: з тої хвилини, як він дізнався про Лаврінове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим і дратівливим, все біле й зелене в серці перецвілося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насміх, захоплення — в заздрість, заздрість — в обмову. Це помічав сам і не міг нічого з собою вдіяти. Бажання похизуватися, здивувати інших жило в ньому й далі, але й воно одмінилося в барві. Проте нині степ, далека мандрівка і якесь неясне відчуття, якесь сподівання навіяли йому в груди колишньої легкості та веселості.
— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести коші. — Вона була завбільшки з коня. Як побігла, аж земля задвигтіла. Під'їхали, а там двадцятеро яєць. І кожне завбільшки з цебер...
— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.
— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не віриш. Він ще сказав: от би підсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому — давай підсиплемо.
— Ну? — недовірливо закопилив губи Кайдан. — Під кого б то?..
— Так само й Мжичка засумнівався. А я йому: під Кайдана Кирила. Спить він без просипу, може, й висидить.
Козаки реготіли, Кайдан також.
Обідали в Рубановій залозі. Всі на Січі знають: смачнішої, як з криниці Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем і дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбі. Залога вельми вкгрунтована, хоч і невелика — сажнів по двадцять у кожен бік. Але рів глибокий, і високий вал, і палісад міцний, дубовий, о дев'яти гарматках і тридцяти бійницях, і ворота подвійні, оббиті залізом. Біля валу — височенна "фігура", а на вершечку вплетений лозовий кіш, з якого зорить у степ козак. Кілька роз'їздів пильнують понад Сірим і Мрячним байраками. Всього в залозі стоять постоєм сімдесят два козаки. Залога затісна для такої кількості людей, — частина з них ночує на другому поверсі куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), —через те в стіні валу викопано дві чималі землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Січі постій), тут раді новій людині, дозорці довго не хотіли відпускати пана Амбросія з козаками, частували холодною юшкою з карасів, студеною водою з криниці, аж поки Амбросій рішуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сідлати коні. Незабаром залога і "фігура" згинули в сірому мареві. Й знову не тронутий череслом степ обліг з усіх боків. Тут буяли бур'яни і трави, падали й ізтлівали, а по них спиналися нові, і так рік у рік — століття, віки. Той самий жовтий буркун і шорстка тирса, немов вони й не вмирали ніколи, немов цвіли й гойдалися од тих днів, як почало світити сонце. І той самий каня висів над степом, і той самий байбак свистів біля нори.
Нудно козакові в степу. Майнув на обрії табунець сайгаків і розтанув у травах. Віковічні трави котили вдалеч віковічні хвилі, й пахло од них старими медами. Вітер піднімав хмари жовто-зеленого пилку, й тоді затуманювалося сонце, а коні пирхали й збивалися з кроку. Доцвітали дрок, горицвіт, дев'ясил, буркун і медунка, всі вони пахли медами й цвіли жовто—Майже всі квіти в степу величаються тою барвою, тільки катран та га'лючник додають білої, а шавлія — синьо-фіолетової. І від того і в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.
На обрії стояли високі, схожі на козацькі шапки, хмари, ще й кучеряво-білі, козаки їхали на захід, хмари-шапки пливли на схід. Козаки проводжали їх очима.
Любить козак степ! Він і сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квітнуть у його серці воронець і грицики, й ширяють там підорлики, і чаєчка в'ється в мислях, спогадає він їх і осягне до кінця свою любов, коли ляже на смертному одрі десь у далекому селі чи слободі (рідко кому з них таке випадає), і затужить його душа, й рвонеться — вже вільна, без тіла — понад долинами і вибалками, квітами і травами, і оселиться десь на високій могилі. Зустрічатиме й проводжатиме козацькі чати, але вже мовчки.
Повернуло на вечір, прогірклий до дна полинами день спадав на землю жовто-сірою імлою. Двоє підорликів по крутій дузі бралися у ще не вичахле небо — облітали перед сном свої володіння.
Ночували козаки в неглибокій балці біля криниці. Примітне, знане місце. Цього літа вони ночували тут, либонь, перші: вода в криниці була чорна, застояна, нежива. Лаврін розсідлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, —к інь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по-собачому підібгавши ноги. Так качався тільки він; Султан — важко перекидався з боку на бік, збиваючи копитами під корінь трави, а потім ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи ні, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврінові коні йдуть до рук. Навіть чужі. Є серед них такі, що нікого, крім господаря, до себе не підпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврін легко укоськував найхарапудистішого румака. Козаки казали, що Лаврін знає таке слово, й він того не заперечував, бо почував у своїх руках, v собі самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненість, якій легко, хоч і з дрожем, корилися коні.
Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пішов попаски до табуна, а Лаврін, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свіжої. На тріскучому, з кураю, вогнищі гуртом варили куліш й одразу ж по вечері вкладалися спати, аби засвіт продовжити путь.