— До зрізів зі шкурами, цигане, йди ти під три чорти!
Хтось із козаків порвався почаркувати з Сірком, але кошовий махнув рукою, і козак сів. Запорожці не мали звичаю набиватися будь-кому в дружбу своїми персонами, навіть кошовому, та й вміли шанувати горе.
Вже ніхто не заважав їм із Сироваткою ділити навпіл мовчанку. Важчий і крутіший її шмат припадав Сироватці, менший, хоч теж не малий, — Сіркові. Але, либонь, Мокій не хотів і тієї дільби. Може, що всією мізерією завжди володів сам, що за все життя ніхто з ним нічим не поділився, то й він не волів нічого ділити, навіть горе. Воно його, тільки його. Мине час, і Січ забуде молодого джуру. А йому в серці рана — довіку. І нема на що сподіватися. Лишилися невиказані слова, важкі, як свинець, і думки, думки. А попереду — сіра старість у якомусь монастирі, може, й не зовсім старцівська, бо має трохи грошей, закопаних над Скарбною. Призначалися вони на половії воли та на рублену хату, на намисто для невістки та медяники для онуків. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяників.
Хіба може він розказати все це кошовому?
Тихо, хоч і на самих басах, жебоніла десь у кутку кобза. Кобзарі — люди проникливі, тонкі, ще й безжальні. Все вони знають, про все здогадуються, лізуть у душу, коли їх і не просять.
Ой умирав козак та козаченько
Край дунайської води,
Ой його стріла
Та з коня зняла.
Ой стріла ж, стріла
Розпроклятої орди.
Ой біля нього та кінь його,
Та старий його слуга
Та прощається,
Та й питається
У хазяїна-друга:
"Ой куди ж мені
Та мій хазяю,
Без тебе вдаваться?
Чи в край рідний,
У степ вільний,
Чи з кручі вбиваться?.."
Удавали, що нічого не чують.
Вони навіть не наблизилися по-справжньому розмовою до того, що Лаврін був Сироватчиним сином. Сироватці чомусь здавалося: кошовий не запитує про це, бо не хоче мислити Лавріна його сином. У тому почував якусь образу для себе. Саме образу, а не ревнощі — їх забрала смерть разом з Лавріном.
Либонь, він і справді був близько до розгаду. Сірко, звичайно, не осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синові, й співчував йому, проте він переживав Лаврінову смерть інакше. З Лавріновою смертю в ньому мовби вмерла якась найясніша частка душі, невиразні надії, помисли. Все те потвердила сама смерть — звитяжна, більша за Лаврінове життя, бо було воно коротке, не звершене надіями. Але ж ті надії могли б звершитися! І не круторогими половими, не світлицею на три сволоки (він уповні вгадував Сироватчині мрії), а чимось значно більшим, ваговитішим, що хотів передати з власних рук. А вони, ці надії, ось так, одна по одній, лягають під косу. Скільки їх уже впало? Чи не найстрашніше в їхньому житті й борні те, що гинуть нерозквітлі надії? Не встигають вирости, вибуяти.
Сіркові на мить стало ніби соромно такої холодності своєї думки, такого житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лавріна не серцем, а надіями? Але, подумав по хвилі, й то не зле, бо що в нього лишилося, окрім надій? Просто так уже йому ведеться, що в хвилю мислить тільки серцем, а по хвилі виважує все на терезах думки. То вже звичка, вироблена довголітньою відповідальністю перед товариством. У найбільшій ярості йому світилося: не тільки не втратити честі, а й не стоптати вигод і потреб товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
Але ж любив він Лавріна й просто так, гарячою любов'ю. Ота чубата голова, ота непогамована жага світлого й гарного в очах, ота звичка стріпувати чубом і по-хлопчачому сурмонити брови... Отой щирий сміх і дитячий захват в очах... Як же гарно він сміявся. Як гарно бігав по лузі... А за ним бігав гнідий звіздочолий лошак, намагаючись вхопити його зубами за кунтуш. Лоша Лаврін випоїв з корця. Кобилу Пишну загризли вовки. Це була громадська кобила, якою підвозили од крам-базару до пристані припаси. Вона і ще двоє коней завжди паслися на лузі, одразу за передмістям. Пишна боронила лоша до останку, вовки загризли її, а воно забігло в очерети. Було зовсім мале, Лаврін усовував йому в рота пальці, й воно цмулило з корця молоко. Ходило за Лавріном, як курча за квочкою. Задибувало в їхній із джурою прикомірок або ставало навпроти дверей січової канцелярії й чекало, поки звідти вийде Лаврін. Й іржало дзвінко, тривожно. Сірко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести лоша на конюшню. Лаврін одводив, а воно прибігало знову.
Зате як же гарно вони гасали удвох по лузі! Лоша задирало хвостика й мчало, виполохуючи з трави чайок і жайворонків, і весело іржало на весь Великий Луг. А може, й на всю Україну. Воно хапало зубами Лавріна за кунтуш, а тоді втікало, високо вгору підкидаючи копитця. А Лаврін намагався вхопити його за шию і повалити в траву. А то, бувало, ховався в кущі. Лоша спантеличено зупинялося, піднімало вгору маленьку мордочку й сурмило вже по-іншому — тонко та жалібно. Усе воно, тоненьке й ніжне, тремтіло атласною шкіркою. Хіба можна таке поховати?!
Друге, що стояло між Сірком і Сироваткою, але й єднало їх, — обоє почувалися трохи винуватими в Лавріновій смерті. Сироватка — що полишив Лавріна, Сірко — що одпустив його. Сироватку вже не раз душило гливке запитання: чому Сірко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде. Й почував неправомірність таких претензій. Ну, а коли б Лаврін сказав, куди їде, чи зміг би, чи став би Сірко затримувати його? Просто життя для Сироватки втрачало всі барви, й тепер, мабуть, назавжди. Він уже не знав, для чого живе, для чого сидить тут, п'є горілку й що робитиме завтра. Він боявся про це думати і думав. Життя його минуло у кліп ока. Що минуло, осягнув у ці дні. І прожив його не так, як би хотів. Не ладнала його доля до зброї, а наладнали до неї лихі люди. Вона вказувала йому на борозну, як і батькові його Іванові, чоловікові лагідному, покірному всім, який увесь вік тихо та сумирно скородив чуже поле, не зобидив мухи, плакав, коли старець співав жалісливим голосом псальму, не вступив ніколи в розмир з жодним сусідом, мав душу м'яку та добру, трохи задивлену кудись, а куди, Мокій не знає. В бджолу вглядався батько Іван, у призахідне сонце й окутаний срібним серпанком ліс на овиді. Щось він увесь вік думав, тяжко думав, іноді випадав тією замрією з розсохлого селянського колеса, хтось тоді до нього приходив, може, якийсь святий, а може, товариш юності, і гомонів з ним про справи далекі, красиві, чисті. З тим строєм душі мав би прожити довгий вік, але випила з тіла силу праця і зсушила серце, і став він усміхатися тільки журно, й рідко обзивався на людський голос, а невдовзі й погинув. Передав йому в спадок тихий голос, трохи замрії, прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди заховатися од людей. У батька була стара хата, а в Мокія нема нічого.