Живі покинули мертвих, вони запрягли у мажі воли, осідлали коні і втекли в степи. Поїхали на свіжі води, в чисті, не обціловані чумою землі. Запорозький кіш пустив їх на свої займища.
Знову, як і два роки тому, туляється по Січі гетьманське посольство. Домагається свого, торгується за кожну дрібку, а найпаче чинить пильний вивід про силу козацького війська та його наміри.
Нині посли сиділи у військовій канцелярії, слухали реляцію коша. Списаний рукою Яковлева лист — схожий на покручений вихором город. Карлючки й закарлючки, баранці та кілечка — підписар підніматиме, розкручуватиме по одному й переноситиме на чистий папір. А зараз Яковлев читав листа, кидав слова, ніби важкі підкови. Йому, як і кошовому, осмалив душу гетьманів ординанс, в котрому той уразився на козаків за те, що пустили татар на чисті луки та свіжі води, суплікував на них богові й накликав усілякі кари.
"Коли б і чорт, пане гетьмане, — вичитував Яковлев у відповідь Самойловичу, а зиркав на гетьманського посла Василя Романовського, котрий сидів у кутку під образами, — допомагав людям у крайній їхній нужді, то гребувати тим не годиться, бо кажуть люди: нужда й закон змінює. А коли ми, живучи з татарами по-сусідськи, допоможемо одне одному, то таке розумному нітрохи не дивно. А те нам тільки дивно, що ти, пане гетьмане, багато біля нас херхелуєш, мов твій покійний батько на хавтурах з парафіянами..."
— Прецінь, — перепинив Романовський, і його важке брезкле обличчя збуряковіло чи з досади, чи з гніву. — Гетьман справедливо каже: такого не бувало, коб християни порятували поган. — Він подивився на Сірка, котрий стояв, прихилившись спиною до груби, мить подумав, немов щось виважуючи, й додав:— Немудро й погано ви вчинили на свої та й на наші голови.
Злість спалахнула Сіркові в грудях і погасла, лишилися гіркота, прикрість, вони стояли під горлом чавким клубком, не давали говорити. Нелегко йому прийшов той рішенець на дозвіл прикордонним запорозьким комісарам пропустити татарські коші, мусив за те сповідатися трохи не перед кожним козаком у Січі, переболів душею, але ж вчинити інакше не міг. Того не хотіла збагнути тільки тупа глупота або підступність. Для чого ж тоді хоче гетьман ославити його і весь кіш перед рідним краєм і Москвою?
— Там мруть жінки й діти. Повзають у степу, як щенята, й гинуть. Будьмо людьми, пане осавуле. Будьмо людьми, гетьмане! — кинув з серцем через його голову. — Будьмо людьми, царю!
Відтак обома руками одштовхнувся од стіни, підійшов до столу, мовив гетьманському послові просто в обличчя:
— Ази ж я не знаю: вибити з гетьманського серця милість — що видавити воду з каменя.
— Гетьманові болять державні потреби й користі, — відсунувся трохи далі Романовський. — Ними клопочеться. Про отчий край дбає. Ви ж ведете перетрактації і з татарами, і з цісарем, і з поляками.
— Твоя правда, пане Василю, — напрочуд спокійно мовив Сірко. — Вже третій місяць сидить на Січі ротмістр його королівської мосці Яна Собеського. А он, — показав рукою за вікно, — стоять шкути долматинська та грецька. Всі просять до своєї спілки запорожців. Тільки ж ми ні перед ким барви не схиляємо, з венетійцями й греками торгуємо — люди ми вольнії, польському послу надії не даємо, а зоримо лишень у бік опівнічний. Бо ж мусимо бути всі яко єдине тіло. Хочемо, аби щезли чвари між християнськими народами, бо ж шкода од того всім, аби поважали один одного в рівності. Одного ми бога творіння, треба жити, аби було богу гідно й людям хвально...
— Гарно, пане отамане, куєш слова, а чи ж так чиниш? — знову заперечив Василь Романовський, уникаючи Сіркового погляду. — Гетьман мружить око, бо ж ви й з Дорошенком вели перемови...
Сірко похилився грудьми на стіл, уперся гострим поглядом в обличчя Самойловичевого посла, й той не одважився казати далі...
— Гетьман жмурить око, а ми свої очі видивилися, чекаючи вашої допомоги. Хіба то погано, що Дорошенка одкинули од татар, — сказав кошовий. — Самойловичу кортить Дорошенкова булава, її треба здобути на чесних виборах у Січі, як здобув свою батько Хміль. Поки ж лежатиме в запорозькій скрині. А гетьману перекажи, нехай кипить гнівом не проти нас, а проти ворога. Небавом буде трафунок, де тому гніву пролитися. — Він підвівся з лави й пішов навкіс по світлиці. Десь на середині її відстала половиця й порипувала, коли ступав на неї. Кошовий до того скрипу звик, а Василь Романовський щораз здригав, кліпав важкими повіками. — Те, що ми пустили на свої землі присиваських татар — абищиця. Який же ми приклад подаємо іншим народам, прирікаючи найближчих сусідів на смерть, хто б вони не були. А ті важкі утарчки, котрі вели з татарами та турками минулої зими та влітку, — теж не останнє лихо. Сила басурманська множиться й впаде на нас знову. Польський король у своєму листі пише, що й вони, і німці, й інші європейські народи чекають в страхові, що азіатичні варвари ось-ось переступлять свої межі. Перспективою розуму ми побачили це здалеку. Й писали про те його мосці. Одначе не знайшли відгуку в серці гетьмана. Сподіваємось, що знайдемо нарешті. Коли ж і далі будемо натирати одне одного — погинемо всі. Якщо ж станемо єдинокупно — жодна ворожа нога не ступить на Україну. Мусимо, хочемо того чи не хочемо, прийти до згоди. Щодо нас, то ми — готові давно.
Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зів'яла. Вона рвонулася, аби розтермосити, розворушити, щоби він, коли повернеться в Батурин, гаряче виповів гетьманові все, збив його з холодної й хитрої обережності. Так бувало завжди: розмовляючи зі співбесідником, Сірко повертав його собі або на спільника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотілося зараз мати Романовського за спільника. Але бачив і розумів — то неможливо. Романовський не дав пробитися до душі жодному слову. Й не дасть. Свою поведенцію, свої вчинки і слова він розмислив наперед, він знає, що йому вигідно, а що — ні, й нічого іншого знати не хоче. Такий він чоловік, між такими зріс і тим тримається на посольстві. Його душа давно всохла, ще й прицвіла, як житній сухар, жодне живе слово не проб'ється до нього. Державні посли здебільшого такі всі. Вони не мають власної думки, а пропихають ту, яку їм вклали в голову їхні повелителі. Й душа там як пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем'я, катівська служба! Сірко розуміє те, знає давно, але серцем не може примиритися. Бодай їх... Але то хоч посли одного народу до іншого. А це — одноземець, свій собака! І всі інші попихачі ори гетьманському дворі зараз такі. Після сильного волею Хмельницького і могутніх соратників його, після авантюрних Виговських та Брюховецьких надійшов час розважливих, поміркованих Многогрішних та Самойловичів. Тепер на вищі сходинки перлася сірість, а часом — міцно прихована підступність та хижа хитрість, вони єдино могли доскочити влади та втриматися при ній. Вони привчилися жити чужою волею та чужим розумом, віддалися в повну покору тим, хто сидів ще вище. Щирість та бистрий розум і не могли доскочити тих щаблів. Щирість не могла миритися з неправдою, не вміла прикриватися й падала з найнижчих приступців. Гострий розум теж викликав підозру, та й не мав на чому гостритися, бо мимоволі випирав, накликаючи на себе біду. Тепер цінувалися тихість, безвідмовність, терплячість, тільки терплячим виконанням волі вищих можна було видертися з натовпу подібних собі. З іншого боку, те, що кожному з них був відкритий шлях нагору, й змушувало їх служити вірно. А те, що не всім випадало стати значними урядовцями, — на те вже божа воля. На старість немало їх ставало бубніями, злостивцями, але тоді вже не мали чим вкусити, в них випадали зуби, вони сиділи по хуторах, кутулялн пеньками дині дубівки і згонили злість на челяді. В часи війни Хмельницького і кривавого розору та братовбивчої різанини по тому нагору вискакувало теж немало людей лукавих, підступних, проте сміливих, сильних, вони не вміли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад, їх одтирали й тримали під зірким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обраної дороги. Про це свідчила його поведенція, його обличчя, а найбільше — очі, їх нетекучнй погляд, і самі вони мовби олов'яні, не пропускають углиб світла й чужої думки.