Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, які лишилися на острові. Решта ж ще з ночі попливли на лиман.
Тільки раз і випало Жданові вставати по сходу сонця. Бо далі закрутився, як судак у верші.
Пізнього ранку вернулися з лиманів забродчики. Поки вони катранили дьогтем сіті, поки розвішували їх на підтиках та вибирали зілля. Ждан і решта рибалок носили величезними кошами під повітку рибу. Четверо різчиків хапали великі, ще живі, рибини, кидали на стіл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрізували, обтрушували у дерев'яних ваганах сіллю і кидали в інші коші. Ждан і ще п'ятеро носіїв пірили корзини до велетенських зрізів-солил і вкидали рибу в їдкий саламур, а самі притьма бігли до човна. Й далі чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посередині кола й скіском карбував на ліщиновій лозині кількість корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий і сонний Жмурко, який наймав їх біля корчми. Отаманів голос гримів владно, правиця стискалася у важкий кулак, і той кулак один раз вже черконув лінивого рибалку Спудія, колишнього бурсака з Києва. Погукував і кармаш, погукували й солільники, та й сам Ждан розумів: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна.
Рибалки кружляли по березі, а над водою кружляли, вихрили чайки і білі крячки, вони хапали риб'ячі нутрощі й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, заґавився, і кармаш штурхонув його межи плечі. В обід передихнули — кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомиків, з судака та лящів. Ждан настільки втомився, що аж перехотілося їсти. До вечора ледве впоралися, сідали до столу по заході сонця, й отаман знову виставив сулію з горілкою, одначе цього разу голоколінчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечері. Лаштуючись на нічліг, він сказав Кирилові, що вдосвіта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями — то вража справа, доводиться й у воду забредати, і вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити.
— Не подавай голосу, поки тобі не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тій матулі з її лямами, — так скінчив своє повчання Кирило.
Щерба, яку двічі на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба — смачна, одначе на четвертий день голоколінчики відмовилися її їсти — отаман не поставив горілки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кілька рибалок.
— Домова була справляти могорич після кожної тоні, — кричали голоколінчики. — Гаруємо день, а душу закропити нічим.
— Де це бачено — кожного дня могоричі, — відбивався отаман. — А тоді спите на веслах. Охрім учора у воду впав.
Його підтримали непитущі козаки, а також ті, хто пив у міру — на свята та з якоїсь нагоди.
— Така була домова. Так ведеться скрізь, — не вгавали голоколінчики. (Одні вар'ювали за горілкою, інші — од утоми).
— Горілка — що, — сказав козак Кочерга. — Он м'ясо гниле... Ледве вдалося Жмуркові вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропотити душі — голоколінчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, і поколінкував по траві, завиваючи:
— Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його. Голоколінчики попідхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалів, розводив руками:
— Та хіба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила.
Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурніло, сова пугала на дощ — і нахмарило на душах у голоколінчиків, важке безпохмілля бродило їм у головах, смоктало в грудях, і готові були на найнсрозважливіші вчинки. Колобродилися довго, гомоніли, радилися, що робити. Одні раяли сісти в човна й вернутися на Січ, інші — послати туди отамана з двома веслярами і нехай не вертається без барила з оковитою. Так ні до чого й не домовилися.
Удосвіта на лимани не плавали — спали. Розбудив усіх криком кармаш — бігав по острову й лементував:
— Убили, убили, нехристи, — що ж тепер буде, божечки! Убили! Заспані, розкучмані, стовпилися рибалки біля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило й ще двоє козаків. Жмурко лежав на примос-тці з вибалушеними очима, одежа йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стриміли з шиї. Таке бузувірське вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлі, знічені, поопускавши долу очі. Декотрі кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа:
— Не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
Пилип мовчав, мовчали й інші рибалки. Бо ж і справді не знали, хто вбив отамана. Об тім вчинить дознания січовий суддя. Одначе нікому не хотілося чекати дознания, ставати перед судом навіть свідками. Та й спробуй доведи, що ти не винуватий. Всі були на острові, всі спали, й хтось один не спав. А що, коли судді та підсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всі авулом або й хтось один зі згоди ватаги.
Звичайно, суддя зажадає присяги на хресті та євангелії. Перед присягою на животворнім хресті не встоїть найбільший злочинець. Проте могло статися й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човні і вбили. В таке йметься мало віри, а проте... Тоді суддя вирішить, що рибальська ватага в змові.
Рибалки розбилися на гурти, гомоніли. Декотрі переходили від одного гурту до іншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
Й таки намовили. В підполудні повантажили в байдак сітки, всю, яка була, сіль і весь харчовий припас і відіпхнулися од берега. Вони пливли в Прогної, до моря — на Кінбурзьку косу. Там улестять якогось агу, він дасть їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах-лиманах, якщо татарські ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до слобідського берега та продадуть човна і увесь рибальський риштунок. Ждан підслухав — таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на Кальміус, до донців.