Сумніви гризли і ятрили його серце, він аж був упав у відчай і страждав страшенно. Він би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи ні. Ті сумніви несамохіть потвердив сам Митрофан. Першої миті, побачивши на Січі Ждана, він розгнівався, навіть розлютувався, а тоді потягнув у шинок, і напував горілкою, і торохтів, торохтів, розпитував про гетьманський двір, а найдужче — про нього самого. Він боявся, він вивідував, чи Ждан не дознав чого, а також хотів знати Жданові наміри, Жданів стрій душі, чи не донесе, чи не виляпає чого. Ждан тоді зрозумів: не треба нічого казати, не треба впевняти Митрофана, що нікому не викаже своїх здогадів, він уже не довіряв Митрофанові зовсім і боявся його й через те вдав, буцім нічого не знає, вдав, і показав це в розмові, й геть розвіяв Митрофанові сумніви, і той заспокоївся й очужів зовсім, ще й натякнув, щоб Ждан до нього за допомогою не звертався. А Ждан і не збирався звертатися, він сумно й гірко дивився на брата, йому аж не вірилося, що це його брат, шукав у серці якоїсь краплини, якоїсь бруньочки,. котра б розкрилася братерською любов'ю, й не знаходив. Він зовсім не знав, що воно таке, братерська любов, як і всяка інша, крім хіба любові до Парасочки, так у ту мить і вона здалася йому несправжньою.
Їм обом щастило: В куточку, де вони сиділи, панував смерк, і не треба було дивитися один одному в очі. Він здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак-чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усі чорні душі ненавидять душі світлі вже за одне те, що вони світлі, а він ще ж не послухався братових намовлянь, побриду-вав ними, а відтак і ним самим. Гіркою була горілка, гіркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гірке. Отак вони розійшлися, а за кілька днів Митрофан відбув з якимось посольством на Дон і мав лишитися там аж до осені. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що треба йому було об'явитися з усім перед Митрофаном, і просити, і молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Він не вірив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втішався тільки тим, що Митрофан поїхав і вся ця справа, вся розмова відкладалася до осені.
Біля Жданових ніг терся курінний кіт Прибиш. Він теж не наближався до казана. Той кіт і спав бічя Ждана, й лише його та кухаря Панька зустрічав далеченько на стежці до куреня. Котів і собак притягує до Ждана якась магічна сила, вони ходять за ним, неначе приворожені. Прибиш — старий і вреднючий кіт. Запорожці заводять котів тільки мужської статі, проте ті не дотримуються суворого січового закону, точніше, не дотримуються його кицьки, зваблені великою кількістю нешлюбної котячої паруботи, вони іноді прибиваються на Січ, й тоді попід січовими куренями лунає закличне м'явчання та несамовите шкварчання.
Не поспішав Ждан до дармового борщу — аби не думали, що голодний. Вправно шмагали ополониками короткочубі, стрижені високо, по-дядьківському, кухарчуки, — кожен курінь стрижеться по-іншому, вправо краяли статечні запорожці хліб, і все ж січове лицарство за такою справою без білої челяді накликало трохи на кпин, а трохи на співчуття. Ждан хоч сам не одружений, проте звик бачити біля полумисків і казанків чепурних молодиць та бабусь у фартушках і чути співуче, ласкаве жіноче слово. Вже ніби звик, а ніби й не звик до січових звичаїв. Жіночим духом тут і не пахло, про жінок тут не говорили, й не заведено було про них говорити, здавалося, запорожці склали на це особливу обітницю, і оця їхня суворість викликала повагу, а водночас співчуття.
Горілки Ждан випив чверть кварти, — чверть кварти оддав козакові Чайці, який найчастіше кидав за нього на тацю шеляга, — але навіть від тої мізерії сп'янів, а сп'янівши, раптом поклав собі найнятися завтра до рибальського отамана.
Та думка засіла міцно, та й вдачу Ждан мав таку — сповнювати усе, що задумав. Отож завтра він піде до шинку, де наймаються голоколінчики.
Отак подумав, несучи в черепочку борщ і розмочений хліб Шайтанові, який уже не міг, бо постарів, кутуляти м'ясо і майже не вилазив з буди. Шайтан його упізнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.
Шинок, наче підпилий дід, що вийшов на перехрестя, обіперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч і згорбилася, й осіла стара будівля, одначе ще міцна, з доброго дуба. Вікна, котрими витріщилася на майдан, завішені од мух розхвойданими мочулами [30], вітер ворушив їх, і від того здавалося, що то велика голова либає повіками. Під шинком — три великі липові колоди, покладені тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомоніти, а тоді котромусь і закортить закропити балачку або запити якийсь дрібний гендель, чи й просто нашкрябають із глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту-другу.
На гребені разочок голубів, поправляють пір'ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками — на вишмульганих до гарячого блиску колодах — голоколінчики. А ще чимало їх пооблягалися на свіжому, після другого обкосу, моріжку. Ще одна колода — зоддалік, на ній статечно сиділи козаки, але не голоколінчики, просто бідаки. Біля них місця не було.
Ждан обвів поглядом голоколінчиків, і йому аж у горлі зашкрябало. Лише кілька чоловік зі всієї збірні не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякі були навіть при шаблях. На решті ж — тільки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такі, котрі прикривали стид рушником або якоюсь мішковиною, обіп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мідні або олов'яні хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкареві, декотрі примудрялися заставити чоботи та жупани по кілька разів — випросить, буцім сходити до церкви, й заставить в іншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколінчиків — лежали рядочком біля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однією рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всілякі молодці: козаки і аргатали, колишні посполиті і старшини, колишній підпаламар і навіть колишній студент всіляких вольних наук із Києва, єдиною ознакою вченості котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володіє латинським і грецьким діалектами, ніхто не вірив. При Ждановій з'яві голоколінчики заворушилися, забликали на нього лінивими, неприязними очима. Ждан вже збирався вшитись звідси, як раптом на колоді посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистім, хоч і не дорогім тузинковім жупані й сказав: