— Не на Іванця, а на Хмеля, — з серцем мовив Черняченко.
— Ну, сягнув високо...
— Чому високо? Ти ж і проти нього вар'ював.
— Вар'ював трохи, але тому гетьманові всі інші і в пояс не сягають.
— І Дорошенко?
— А чого це ти про нього запитуєш?
— Бо він тобі ми піший од лівобічного гетьмана.
Сірко враз одмінився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серці, як осмута оповила душу.
— В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, і не було після Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, і почав він його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.
— Й робить далі.
— Правда.
— Але не ми загнали, сам заліз.
— Прецінь відаєш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш.
— Хитрун Дорошенко і слововідступник.
— Нужда закон змінює, — похмуро кинув Сірко. — І хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегів Дніпра, вибраний по честі і в славі. Але ж не хотів признати статті, які Іванцьо Брюховгцький уклав... Дуже то були лихі статті. А тут ще Андрусівське перемир'я підоспіло... А він же хотів, щоб обидва береги були вкупі.
— Хотіти — то мало, — невизначено протягнув Заволока. Зблимував, цідив у кутку на лежанці густе, жовте світло олійний ліхтар, вплелася в козацьку мову цвіркунова пісня і замовкала на голосній балачці.
— Авжеж, — погодився Сірко. — Городив він тинок на перехресті трьох доріг, сподівався одгородитися... Ляхів потяв, татар потяв...
— А тепер сам татарам служить.
— Істинно так, — сумно погодився кошовий. — Самойлович і Ромодановський щороку до нього приступають, а він у своєму Чигирині — наче дужий звір у клітці: і взяти не візьмеш, і з клітки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злість зганяє. А це вже ні к лихій матері. Гадка така в нас є — саме він на Січ турок нацькував.
І в цю мить подумав, що треба покласти край людському розорові через Дорошенка. Ще сам не відав, як це зроб'ити, ще не було жодного замислу, тільки десь там, глибоко в грудях, визріло несхитне й важке переконання: все, що нині робить правобічний гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, — на пагубу вітчизні.
— В розмирі ми з ним. Ви це знаєте, — тільки й сказав.
— То не він наслав на різдво на вас турків і татар? — запитав Черняченко, і в його витрішкуватих очах світилося лукавство.
— Гадка є така, але... Н-не він, — мовив Смолка.
— Наробили хрусту. — На великій, вологій губі гетьманського посланця грали відсвіти від грубки, й через те здавалося, що вона сміється. А може, Черняченко сміявся насправді, тільки глибоко ховав сміх.
— Ми їх скурали, а не вони нас, — твердо сказав Сірко. — Хоч потуга була велика.
— А якби стояла на Січі гетьманська залога, обійшлося б без потуги.
Сірко глибоко втягнув у себе повітря.
— Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
Всі сполошилися, найдужче Верещака і Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах і був не гожий до втечі. Панічно лапав руками довкола себе, намагався підвестися.
— Не тут запахло, в Батурині, — заспокоїв їх Сірко. Кайдан засміявся, за ним запирхав, неначе кіт, Заволока, а Верещака аж похлинався радісним реготом і верещав на всю горницю, наче сиво-ракша. Через такий сміх до нього прилипло прізвисько Верещака.
Колись уже ставила на Січі свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.
— То ти нас із ляхами рівняєш, — закричав Черняченко, в такий спосіб виливаючи свій недавній страх, а також злість за провал перетрактацій, за марність далекої подорожі й за майбутню нагінку од гетьмана. Його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щілини, а її не було.
— Ви самі порівнялися з ними панством. Такі самі порядки заводите, як і шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похід на Крим...
— Купно! Під чиєю хоругвою?
— Під двома.
"А ось тобі", — проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.
— Що ж, приневолити вас не можу, — зітхнув Сірко. — Знову підемо з донцями.
— Цар указав...
Та що ви всі під царя лізете, — сплюнув на долівку кошовий, — цар та цар. А донцям, братнім людям, не одписали жодного разу. Не там спілки шукаєте.
Черняченко Сірка вже не слухав. Бачив, що всі повіддя обірвано, усі сильця розплутано, залишилося одне. Запорожців — троє, а сердюків — десятеро. Він аж затремтів од тієї думки, й дрож почав його бити такий, що того не міг приховати. А що, як привезти вар'ята в мішку — і всій справі кінець? Або й... По дорозі можна той мішок загубити в глибоких снігах. Посольська душа тріпотіла, Черняченко аж упрів, у куточках міцно стулених губів виступила піна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. І той зрозумів усе. Підвівся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помітив ті позирки.
— Ану, осавуле, сядь на ослінець, — неголосно мовив і враз гримнув:— Та не так, мурлом до стіни. Кириле, одстебни пістолі і шаблю.
Кайдан перевальця підійшов до осавула, але одстібати зброю полінувався, вийняв ножа й обрізав шабельтас й обидві кобури. Оська Заволока з переляку поліз під лаву — ніж у Кайдана був у долоню завширшки.
— Виглянь у сіни, — тихо наказав Кайданові Сірко. Повільно, мармулувато Кайдан посунув до дверей і враз рвучко прочинив їх. За мить він затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комір.
— Принюхувалося.
— Лізь під лаву, — наказав Сірко. Той шпарко порачкував під лаву.
— Сваволиш, пане кошовий, — сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Відав: цими словами порятується в Батурині. Адже сказав їх, є свідки.
— Двічі в одну пастку не лазять, — пояснив Сірко. — А тобі... Шкода, що ти лежачий. А то докінчили б цю балачку на шаблях. — І застеріг тих, що сиділи в кутку та під лавою: — Якщо хтось рипнеться за двері, порубаємо.
Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечі Він навіть забув про третій, обов'язковий, пункт своєї місії — подати кошу списки втікачів, аби їх спізнали й повернули в кайданах у маєтки. Кіш, звичайно, на ті реляції не зважав, одначе кожна така відмова свідчила б проти нього і особливо проти кошового. Про це Самойлович доповідав у Москву. Списки лишилися в шкіряній скриньці під лавою. Сірко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся, не сходилися гаплики на кожусі, й довго не міг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу Сірко чекав спокійно.