Тим часом опришки у печері радилися між собою.
— Що ж? Приймем його?
— Чому б пе прийняти? Здається, чоловік годний. А сплач! Таких пам треба! Нам нічого боятися.
Микула вернувся до громади. Поклався на траву під печерою і збирався спати. Але він тілько очі замкнув — не до сну було йому. Уже лежачи, спитався опришків:
— Ви сегодня вибираєтеся куди?
— Ні! Інші ходили над Дністер; ми стережемо броду.
— Ну то я просплюся трохи; уже давно не спав. І Микула лежав спокійно, мовби спав. Інші
опришки також поклалися — і так діла не було ніякого.
"Що ж діяти тепер? — думав собі Микула.— Не дай боже, коли відбили його родину від польської чати і продали туркам, то вже не побачить її ніколи. А коли не відбили, то польська чата повела її, певно, під Хотин. Сяк чи так, до Хотина треба добутися, бо звідтам найлегше можпа буде шукати родину. Там десь збираються всі — і турки, і ляхи; кажуть, що і козаки прийдуть,— там і невільники будуть. Ой боже, бсже, чого я дочекався! Адже й я у неволі! Як мені передовсім видобутися! Сю ніч треба з ними перебути, щоб не підозрівали, а завтра побачу".
Микула перевернувся на другий бік і, щоби вдавати далі із себе веселого товариша, промовив до опришків:
— Гей, хлопці, а не маєте ви там якої перини, бо страшно твердо лежати на землі, аж кості болять!
— Поклади собі камінь, буде тобі м'яко,— відповів йому один з опришків.
— Коли у вас таке панське життя, то я довго у вас не побуду. Так собі лише погуляю з вами, бо звірилося дома сидіти,— відповів Микула жартом.
Хоч постеля була тверда, проте помічав він, що сон його морить. Він думав ще над тим, чи ліпше тепер переспатися, чи відкласти се до ночі — се, нарешті, однаково тут небезпечно. Коли б опришки хотіли його вбити, могли би се вчинити хоч тепер, хоч уночі — против стілько людей не оборонив би себе. Ліпше тепер переспатися; уночі, може, буде нагода втечи. І Микула оперпувся на той бік, де у поясі мав гроші, нідложив кулак під голову і заснув.
Збудили його уже під вечір і казали збиратися в дорогу. Микула вже гадав, що поведуть його продати туркам, але опришків вибиралося з двадцять; стілько на одного чей не було потрібно.
— Що нового? — спитався він у опришків.
— Польська чата надходить; у Молдову ходила, ми вже три дні ждемо на ню.
— Ся, що вчера?
— Ні, інша, далеко більша; буде їх з тисячка.
— Що ж ми з нею зробимо? Нас же так мало!
— Нічого! Нам їх не потрібно. Л так, коли ведуть худобу, то ми легенько деякого вола і стягнемо до себе. Ходи!
Микула узяв свій самопал і пішов з товаришами.
Всі йшли пішки. Зайшли зовсім недалеко і засіли в лісі над яром. Недалеко від них сиділа вже між корчами інша ватага опришків; сам Бернав-ський мав бути у ній. Микула сперся сидячи плечима об дерево і думав, що сказати ватажкові, коли з ним стрінеться. Очевидно, треба буде здорово збрехати.
— Тихо! йдуть! — кликнув хтось із ватаги Бер-навського.
З горба було справді видко, як стала у яр спускатися кіннота.
— О! Копачовський передом,— шепнув опришок,— а коло нього сей панок — то Бичок із Су-чави.
— Ти звідки їх знаєш? — спитався Микула, що чув і в Сереті про Бичка і про Копачовського. бо се мали бути прихильники Петрашка Могили.
— Нам перше показували, коли вони їхали в Молдову.
— А чого ж вони за турків перебрані, з завоями на головах?
— Щоб їх у Молдові не пізнали. Шкода, що нема більшої сили турків близько; ми б їх були не пустили так гладко.
Багато з тої кінноти, що з'їздили тепер у яр, мали па собі турецьку одежу. Микула не міг начудуватися.
— А ви з ким тримаєте: з ляхами чи з турками?
— Кого більше, з тим тримаємо. Тепер з турками,— відповів опришок.— Цікавий я знати, чи ватажко скаже напасти, чи ні?
Чата ішла другим боком яру: одні вже були на броді, другі тілько з'їздили у яр. Усі опришки сиділи тихо, поки останній кінний не спустився в яр. Ждали ще хвилину, чи не веде чата якої худоби з собою; тим часом за чатою уже ніхто не йшов.
— Ідем чи ні? — спитався хтось у сусідній ватазі.
— Сидіть! шкода заходу! — сказав хтось там рішучим голосом, очевидно, сам ватажко.
— Та хоч якого коня смикнемо!
— Почекай, не спішися! Побачимо.
Чата переходила брід нескоро, бо годі було всім нараз іти у воду. Плитшого місця у Пруті було небагато, а по тім боці коні мусили частину ріки перепливати. Уже зовсім стемніло, як чата в більшій частині була вже за рікою. Деякі опришки не втерпіли і збігли у яр. Мпкулі прийшло на думку, чи не кинутися би й йому за чатою на те, щоб таки з нею пійти; коли саме у ту хвилину надійшов Бернавський.
— Маємо пового товариша,— доповіли йому.
— Прийміть мене! — сказав Микула.— Я придамся. Сили у мене багато.
— БоЬгге, аоЬгге!1 — сказав Бернавський по-польськи.
1 Добре, добре! (По.и)
Минула пс міг добре оглянути лице ватажка; бачив тілько, що се був дужий чорний з лиця мужчина, одітий по-шляхетськи.
Більше розмови з ним не вів і був рад із того, хоч на випадок придумав уже собі казку, як під Хотином в однім місці буде можна легко сховатися і виходити відтам на добичу.
Над рікою зчипився крик: опришки таки захопили, видко, якогось кінного. Розлягся вистріл, і небавом усе затихло. Тілько по тім боці шуміли лози, розтручувані кіннотою.
Сеї ночі опришки не виходили вже нікуди. Розставили вартових і поклалися спатп.
Досвіта став падати дощ, і ті, що спали надворі, прийшли у печеру. Тут стало тісиійше. Микула вийшов з печери і усів собі з краю єї. Перед печерою сидів також вартовий. З ним і почав Микула розмову. Говорили обидва про самі байдужі речі, поки зійшла бесіда па те, що Минулі було потрібне. Вій хотів довідатися, чи не переловили они від польської чати ного родину; очевидно, говорив тілько подалеки. Вартовий казав, що відбили якихось людей, але де вони є, не може сказати, бо тим порядкує Бернавський.
— А де ж їх переховують до часу? — питав Микула.
— Тих, що вчора зловили, тут уже нема. їх відвели зараз на Радавець та Липкаии. Та й уже, певно, продали або там заховали, ближче до турків. Ми і там маємо своїх.
— Пііідсм, може, ще раз під Хотин?
— Тепер ледви! Починає бути занадто гаряче. Військо стягується з різних сторін.