— Сегодня мушу з якогось турка здерти постоли, бо ось мої вже їсти просять, рот роззявляють.
— А я мушу вбратися,—промовив Голота,— я вночі так змерз, не дай боже! Кожушини нема...
— А де ж ти дів ті шати, що на татарині здобув? — спитався Безушко, відновлюючи давній жарт.
— Е! вже давно в шинкарки.
— Мабуть, і кварти горівки не дала за ті шати? Голота не відповів нічого.
— Чуєте, братчики,— озвався Микула,— коли б так сегодня ми випали в поле, хто з вас пійде зі мною в той бік, де ясир? Я вам сего не забуду: усе добро, що маю, дам вам.
— Яке там у тебе добро? — закпив собі Муха.— Коли пійдем, то і так пійдем. Тілько ж нам не дорога в ясир; тим. з лівого крила, зручніше.
— Ясир відбивати треба б окремо, поночі, або як, а не тепер.
— Він уже думає про свою жінку, так як паш Таран про свою дівчину,— впік Безушко.
Микула замовк, але старий Пугач, що мовчки набивав сим часом свою люльку, узяв його в оборону і сказав коротко:
— Я пійду з тобою.
— І я! — додав Таран, наймолодший у гурті.
— А що! не казав я? — почав знову Безушко.— І тому, і сему жінота в голові.
— Стривай, товаришу! — відповів Пугач поважно.— Ти сего не розумієш. Жінки ти не мав, діток не мав, живеш отак собі! А я дома жінку і діти покинув, двох синів, як соколів,— колись козаки будуть.
— Воно-то так,— сказав задумано Муха і урвав. Микула набрав відваги і озвався знову:
— Тут-бо не тілько жінка, але й мати, і синок, жалко всіх... Розігнали нас, як пташки з гнізда.
— Не наше діло коло спідниці стрибати; наше діло козацьке є — конем по степу гуляти! — говорив Безушко своє.
— Та тебе б і так жодна не схотіла! Ти каліка, уха не маєш,— зажартував Муха.
— Що там ухо! Не велика біда,— відповів Безушко.
— Причепиш собі свиняче і гай на зальоти,— озвався Череватий, що вже упорався з постолом.
Козаки засміялися.
Тим часом Пугач викресав огню до люльки і закурив.
— Чуєш, Пугачу, іди собі набік, не воняй люлькою! Памороки нам заб'єш! Дивись, Таран уже ув'яв.
Пугач справді усів собі по другім боці рова.
— Ти, Мухо, ще пе звик? — спитав його спокійно.
— Та як можна звикнути до сего чортівського зілля? Десь перше не було того видко, а тепер уже і в нас Туреччина заводиться. Встромить собі патик в зуби і смокче.
— От і Сагайдачний курить,— сказав Пугач на те, сплюнув поза рів і знову встромив у рот короткий цибух.
— Тобі також кого забрали? — питався тим часом Микула Тарана.
Таран засоромився і тихцем відповів:
— Ні! я їм розказував раз, що в мене була дів-чина-суджена, а вони й досі допікають мені нею. Держись нашого гурту, то, може, як тобі порадимо.
Сонце вже зійшло, і околиця розвиднілася. Заносилося на ясний, погідний день, бо мраки піднімалися всюди угору і щезали у просторах. Темні ліси мов виринали з води; червоні огнища зникли, тілько легкі дими піднімалися ще тут і там із землі.
Козаки виглянули з окопів у поле.
— Ов! — скрикнув Голота.— Там турків, як мурашок!
— Страшно тобі? — спитався Муха.— Але справді скілько їх там висипалося!
— Як чорна хмара, сунуться.
Дійсно, тепер, коли сонце засвітило, поля перед козаками почорніли. То були звичайно сірі, тепер же немов великаиська чорна плахта окрила їх, а на тій плахті виблискувалася то зброя, то різнобарвні шлики турецькі цвіли, як квітки.
— Не виходити з окопів! — приказував Дорошенко, що над'їхав, щоб оглянути, чи все в ладі.— Припустити їх під саме дуло! Разом стрілити! Потім випасти в поле. Тілько недалеко! Зараз вернутися!
— Уже ми й самі 8наємо, що робити,— відворк-нув Муха.— Усе навчаі і навчав, як школярів. Чого ж ті турки стоять?
З боку турків справді не було видко ніякого руху. Коли чують: там, у нижчім обозі турецькім, на правім крилі, загриміло. Не минула хвилина — і на лівій лінії турецькій повздовж спершу закурилося від диму, блиснули огні, як блискавки, а там по хвилині ревнуло відразу кількадесят пушок, аж земля застогнала. В козацькім обозі — недалеко Микули — сполошилися коні і щось гримнуло на землю.
— Кінь упав! — сказав Муха.— Куди ж ті кулі летять?
Всі мимохіть оглянулися поза себе.
— В Дністер! О, бачиш, як плеснуло аж по тім боці ріки! — відповів Пугач, що тілько тепер піднявся з місця, витряс люльку, сховав у черес і приступив до своєї гаківниці, що була в його опіці.
— Ховайся, Хведоре, дивись, яка "ворона" летить! — сказав Голота, залазячи ще більше під віз.
Пугач оглянувся, але вже куля лежала на землі між возами, не побачив "ворони". Потім спокійно розіклав малий огник в рові, наклав соломи і патиків і приготовив собі валізну ключку. Віп запалював порох у своїй гаківниці, як у пушці; багато було клопоту із сею зброєю, вате заряд із сіканців ішов широко і ранив відразу багато людей. Усе те робив він розважно, помалу, начеб у себе в хаті.
Ще не піднявся дим угору 8а першим вистрілом, коли пушки ревнули вдруге, і густий їдкий дим вастелив знову поле. Видко було, що турки стояли на вищих місцях, на могилках по полі та під лісом, а в долину всувалася помалу ота чорна хмара війська, що стояла якийсь час непорушно. Турецькі пушкарі міряли досі зле: всі ядра перелітали окопи, робили шкоду в обозі, а найбільше залітали аж у Дністер. Але за третім разом хоч отсей пушкар, що був против Микули й його товаришів, поправився: ядро злетіло згори просто на віз, надломило драбину і впало в рів коло Пугача. З воза посипалося трохи землі у рів. Усі, як на один знак, обернулися з цікавості.
— Та й здоровенна ж галушка! — промовив Пугач, нахилившися над ядром, і трутив її постолом.
— З'їж її, Хведорс, поки гаряча! — сказав Муха.
— Що ж там? пора вже? — спитався Пугач.
— Ще ні, але вже йдуть.
Нараз із козацького боку ревнули гармати і дим постелився по землі попри окопи.
— Коли б хоч вітру трохи, щоб дим змітав з поля, а то нічого не видко,— нарікав Череватий.
Дим справді закривав широкими смугами увесь вид. Тілько там, куди та смуга ие засягла або розірвалася, видко було, як посувалося турецьке військо з гомоном, який щораз дужчав. Під ослоною пушок, що мали здержати козаків від випаду і знищити їх таки в окопах, ішло воно в димі чимраз ближче, з рушницями в руках, готовими до ви-стрілу. Старшина на конях виринала то тут, то там з диму і покрикувала.