— Та як? — зацікавилися козаки.
— Якийсь його приятель з Польщі прислав у Царгород свого слугу — грека. Той грек тілько роботи мав, що щодня приносив Корецькому та передавав через сторожу то їду, то вино, що таки уже мав. Сторожа спершу придивлялася, чи нема якого підступу, а там помалу й привикла, що грек невинний чоловік. А він давай раз приносить пляшку вина, а в тім вині пильник. Ніхто й не помітив. А там потім помалу передав так Корецькому і мотузи. Корецький перепилив грати, спустився мотузами в море і втік.
— Ото! Хитро! — здивувалися козаки.
— Що ж з того,— оддав Семен Ярошенко,— коли торік під Цецорою його знову зловили і повели в Царгород.
— Знову зловили? Шкода! — жалкував парубок.— А я й не знав.
— Слухай, парубче, а не знав ти Ілаша Ярошенка, що був також у війську Корецького?
— Та як пе "знав"?! Ми ж собі були приятелі. Нас вели разом у Царгород.
— То він не погиб під Яссами?! — крикнув радісно Ярошенко.— А я за нього уже й поминки справляв. Се ж мій син!
— Ні! не погиб.
— І живий він ще й досі? — спитався Микула.
— От сего вже вам не знаю сказати. Нас розвезли світами.
— Як же ти втік?
— Та от як: Муха вам оповість. Трохи не вбив мене.
— Хто ж міг знати, що ти нашої віри? Подивіться лиш на нього: чи не татарин? Ти, певно, вже в Туреччині або в Криму покинув з двадцять жінок?
— Ані одної не мав. Се ж я наймитом був і тут свому баші служив. Притаївся, що вже зовсім потурчився, вибіг у поле против вас, думаю собі: нехай мене спіймають.
Тут перебив його мову Яцько Муха:
— Дивлюся: біжить просто на мене, як навіже-ний. "Спасайте!" — кричить. Я й не зачув у галасі. Тілько я розмахнувся, а він: "Я християнин!" Так-таки мені гукнув над ухом. А, ну коли ти християнин, так шкода тебе, ходи до наших! І завів його сюди.
— Щоб нам кашу поїдав,— доповів козак Голота жартом.— Ну, годі балакати, ідім в окопи виручати товаришів, а то й вони голодні.
Гурток козаків з Ярошенками і кобзарем перенісся в окопи. Тут Голота не міг собі найти місця, бо в рові лежали два вбиті турки. Він викинув їх мовчки за окіп і сів собі на беріг рову.
— Який Голота відважний! — закпив собі Муха.— Двох турків отак тілько через окіп кинув: за ногу — та й гоп!
Голота не відповів нічого, тілько ладнав лук. За-
ложив стрілку і ждав мовчки. На полі відбувався герць. Декотрий турок з криком прискакував на коні до окопів так близько, що можна було його засягнути хоч з лука, хоч з рушпиці, але козаки не дуже квапилися зачіпатися. Шкода, мовляв, заходу.
— Аиу, Голото, чи возьмеш котрого? — дражнили його товариші.
Голота мовчав, дожидав доброї хвилини. А там потім — ніхто й не помітив — пустив стрілку, і на полі один турок ухопився за шию та звалився з коня.
— Козак Голота! В саму шию поцілив! — похвалили його товариші.
Голота радий, присунувся ближче до товаришів.
— Ви з мене смієтеся,— почав він,— але я раз на полі Килиїмськім убив такого башу-татарина, що ви й не бачили такого. їду я собі раз, а той татарин — против мене. Кінь під ним вороний, зброя ясна, а сам такий одягнений: жупан довгий, шлик бархатний... їде і вихваляється. "Я тебе,— каже,— хочу живцем у руки взяти та в город Килию запродати, перед великими панами-башами вихвалятися та много червоних і дорогії сукна за тебе брати".
— Було з кого! — сказав помаленьки Череватий.
— Чому ж ні! — обурився Голота.— Чи я не козак?
— Козак душа правдивая, сорочки не має,— докинув Панько Безушко.
Голота оповідав далі:
— А я відбиваюся карбачем та кажу: "Татарине! Татарине! На віщо ж ти важиш: чи на свою зброю, чи на свого коня?.."
— Стривай, Голото, ти по-татарськи знаєш? — перебив його Муха.
Але Голота тілько подивився на нього спідлоба і говорив далі:
5 О. Макоией
129
— На віщо ти, кажу, важиш? Ще ти козака в руки не взяв, а вже за його гроші пощитав.
— Вони не билися, тілько балакали собі,— впік Безушко.
— Е, ні, билися таки дуже.
— Карбачем чи руками? — спитався Муха.
— Я потім з татарина стягнув усю одежу: як убрався, зовсім баша турецький!
— А де ж ти подів ті шати дорогії? — спитався Муха.
— А от же є на нім! — відповів кобзар, що цілий час придивлявся Голоті уважно та посмішковував-ся.— Шапка-бирка, зверху дирка, травою пошита, а вітром підбита: куди віє, туди й повіває, козака молодого прохолоджає.
— А ще й семиряга дорога, семилатна, тілько поли чорт має,— додав Муха.
— Смійтеся, смійтеся! — боронився Голота.— Я ще не так приберуся!
Голота оповідав свою пригоду так поважно, як би все було найчистішою правдою.
— Ні, єй-богу! — сміявся Муха.— Се вже ти, Голото, чорт знає що придумав! І наш старий Кіндрат, хоч який на видумки багатий, не придумав би такого.
— Пощо й придумувати? — відповів кобзар.— Та се, що Голота казав, хоч зараз у думу складай.
— Зложи, старий, зложи! Нехай не пропадає слава про такого козака.
— І зложу! — сказав кобзар та почав мовчки перебирати по струнах кобзи, мабуть, складав собі вже у голові думу про козака Голоту.
До громади підійшов Грицько Таран, цілком молодий ще козак, гарно та чисто одягнений, і старий Хведір Пугач.
— Що ж се ви так дозволяєте туркам, щоб вам під носом гарцювали? — спитався Пугач у гуртка.
— А, нехай собі граються! — відповів Муха.— Чи мало ж їх сегодня траву пасе?
Ярошенки присіли ближче до Кракалії. щоб вивідатися від нього дещо більше про Ілаша. Крака-лія знав тілько те оповісти, що діялося з ним і з Ілашем, поки в Царгород прийшли; що потім з ним склалося — не знав. Семен Ярошенко зітхнув важко: Ілаш усе одно що помер. Може, й живе де, та в неволі, не вернеться.
Зійшла бесіда на Бородавку. Одні його боронили, другі нарікали; одні бачили, що у нього великий розум і хитрість; другі казали, що у нього глуздів нема, що більше пошкодив козакам, як поміг.
З полудня надійшло військо королевича, зложене в більшій часті з німців. Сі німці зайняли місця в найближчім сусідстві козаків з правого боку. Дехто з козаків забігав туди подивитися і оповідав потім, що німота дуже збіджепа та схорована, від вітру паде.
Так минувся козакам час до вечора. Ще перед заходом сонця багато сміху наробили польські чури. Велика громада їх з колами в руках кинулася зганяти турків з поля. І справді, повелося їм се, бо турків на герцю було небагато. З того мали велику потіху всі ті, що дивилися з окопів. Битва сходила на іграшку. Однак уже вечером розійшлася чутка по обозі, що турки приготовляють на завтра страшну битву. Зловлені яничари принесли сю вістку —і козакам велено мати себе па осторозі.