Петрашко Могила зліз із коня, віддав його чурі і почав шукати Дзерона і Ярошенків. Вони стояли недалеко.
— Що ж там. Дзероне? — почав Могила.— Добре на війні?
— Було би добре, коли би скінчилося добре і для мене, і для вашої милості,— відповів Дзерон поважно.
— Тепер трудніша справа, як перше.
— А то чому?
— Уже Томша господарем.
— Що? вже Олександра нема? — здивувався і Дзерон, і Ярошенко.
— Скинули.
— У Молдові скидають турки господарів, як одежу,— замітив старий Ярошенко.
Могила видивився на нього.
— Не гнівайся, ваша милость! Ви знаєте, що я служив вашій родині вірно; служив би і вам, коли б міг, та тілько здається мені: шкода такого гарного роду на такий непевний престіл.
— Чому непевний? — перебив хритрий вірменин скоро.— Треба тілько ліпше заплатити туркам, як платить Томша; треба мати всюди своїх людей... Господарем оплатиться бути; гроші вертаються вдесятеро. А честь яка!
Ярошенко вже не перебивав купецького діла; Дзерон вигодив йому остатніми часами так, що без нього був би погиб. Вірменин, очевидно, брав усе з купецького боку.
— Все, розуміється, залежить від того, як війна скінчиться,— говорив Могила.
— "Розуміється", "розуміється"...
— Але я б хотів на всякий випадок приготовити собі людей в Сучаві, в Яссах...
— Напишіть лише в Сучаву! Там є наші люди.
От шкода, що я тут... Але я мушу вернутися сими днями.
— Ей! де вам се вдасться. Я маю інших післан-ців... Ходіть. Дзероне, зі мною у намет. Подумаємо, до кого би післати листи.
Всі чотири пішли в обоз.
— Сагайдачний їде! — озвався Микула.
— До королевича з поклоном,— замітив Могила.— Треба йому сказати, що королевич хорий, нехай йому дасть спокій.
Сагайдачний їхав тілько з двома старшими. Довідавшися, що Владислав хорий, він зараз завернувся. Попрощався з Могилою і промовив до Микули:
— Що ж там чувати доброго?
— Батька найшов уже. Отеє мій батько.
— Слава богу і за те! А інші де?
— В неволі у турків,— відповів старий Ярошенко.— От чого я на старість дочекався.
— Не журися, старий! Бог милостивий! Порятував мене твій син у біді, то бог і його порятує. От добре, що находжу тебе, Микуло. Адже ти з батьком не маєш тут із чого жити. Возьми отеє від мене!
Сагайдачний вийняв гаманець із кишені та подав Микулі.
— Ні, я не прийму нічого; маю ще свої гроші.
— Чим же я тобі, сину, віддячуся?
— Не треба нічого.
— Ну, воля твоя. Бувай же здоров! Мені ніколи...
— Ходім у козацький обоз! — сказав Микула до батька.— От Дзерон уже пійшов з Петрашком. Що ми Могилі порадимо?.. Я вам покажу Дорошенків полк, що мене приймив.
Старий згодився зараз пійти.
— А рука його все ще болить! Ви бачили, тату?
— Бачив.
— Дав би бог, щоби загоїлася!
Вони йшли вслід за Сагайдачним попри хащі і слабо обсаджені окопи, призначені для війська королевича. Сама середина окопів була найслаб-ша; турки, коли б се були знали, могли були вдертися туди найлегше в обоз.
З польського обозу зайшли в козацький.
— А отеє вже Дорошенків полк. Сагайдачний поїхав дальше, а батько з сином
лишилися в полку Дорошенка.
— Бачите, як там турки полем снуються?
— Ов, та й багато ж їх!
Попри окопи сиділи і лежали козаки з самопалами і не спускали турків з очей. Чекали тихо і спокійно, так що ся мовчанка тисячок людей могла вразити хоч кого. Тілько тут і там ще поправляли і підсипували насипи; а в однім вищім місці уставляли дві малі пушки, обгородивши їх кошем.
— Не в добру пору ми прийшли! — промовив старий.— Краще було під замком лишитися.
— Однаково. Ми і тут найдем собі сховок. Ходім туди, у долину.
Обидва пішли уличками поміж вози у яр, над потік, де горіли огні і поралися кухарі коло великих казанів. Чури одні пасли коні на траві, другі водили їх до Дністра поїти, інші верталися звідтам; ще інша челядь пильнувала возів.
В однім місці під грубезним буком громадка людей обступила когось і слухала його крику, який доходив і до Ярошенків. Вони підійшли до громади.
— Се хто там? — спиталися вони в людей.
— Бородавка.
— Сам?
— Е, ні! під сторожею.
— Чого ж він так кричить?
— Послухай сам!
Ярошенки запхалися у громаду і побачили Бородавку. Він сидів під деревом незв'язаний, але під доглядом кількох узброєних козаків.
— Вступіться, люди! — казали сі козаки.— Нем? чого слухати.
— Нема чого?— кричав Бородавка.— Но-но! ідіті помагайте ляхам! Побачите, як вас лишать на поталу туркам. Я вже знаю.
— Слухай, Яцьку! — розсердився один із сторожі.— Доки ти був гетьманом, то я тебе слухав; тепер послухай ти мене, коли я тобі кажу: мовчи!
— Нехай говорить! Він правду каже! — промовив хтось із гурту.
— Я не хотів іти під Хотин, і за те мені тепер кара!
— Брешеш, Яцьку! — замітив один козак,— Перше з ляхами ти тяг в один гуж, а тепер ось якої заводиш! Що ж! чи нам з турком іти?
— Авжеж! ліпше вийшли б на тім, як з ляхами,
— Ей, що з п'яного дуру верзеш! — махнув козак рукою.—Коли надумався?! А в Сухій Діброві що казав?
— Добре, що такого недотепу скинули з гетьманства, а то був би нас завів у ліс на підпеньки.
— Но-но! — говорив Бородавка ображено.— Вважайте тепер лише, як вам ляхи будуть помагати. Вони змовилися з турками, щоб вас у спілку вирізати.
— І то може бути! Ой-йой, чому ні! — говорили люди в гурті, підхоплюючи і розводячи ширше думки Бородавки.
Сторожа порадила собі так, що забрала Бородавку і повела його в намет. Громада стала розходитися та розносити далі сумніви, які так легко западали в душі людей, здавна кривджених і обра-жуваних ляхами. Краще було тепер пійти на Чорне море погуляти, ніж отут помагати свому ворогові — от сего бажав собі тепер дехто, та вже було запізно.
Ярошенки підійшли до іншої купки людей, що стояла коло вогню. Тут козаки виливали кулі з олова, що топилося у великім глинянім горшку на огні. Розтоплене олово вливали варихою у форми, студили у воді і кидали на землю.
Вже ціла купа сего олов'яного бобу лежала тут, і один старий козак згортав сей біб у мішечки.
— На! неси в окопи! — приказував він другому.— Возьми собі ще кого, сам не двигнеш.
На полях за окопами змагався щораз більше крик.
— Несіть кулі чимскорше, бо вже турки йдуть! — кричав старий козак.
— Та вопи там мають досить.