— А таки не вмію! — озвався Закривидорога. — Не вмію й не хочу!
— Кого пропонуєте?
— Пуховича! Федора! — почулося з одного кутка майдану. — Федора Пуховича!
З іншого кінця почулося:
— Якова Мозирянина пропонуємо! Зичливий і мудрий! А ще й хоробрий!
— Мізерницю Павла! — загукали біля Яремка Ці пурини, і Яремко почав видивлятися, де ж це може стояти його хоробрий командир. Він побачив лице Мізерниці і догадався, що Павло сам підмовив сотню козаків кричати за нього…
Ще хтось гукнув — Карпа Недайборща. Але тут же почувся голос самого Недайборща: "Киньте дуріти, хлопці! Нікуди я не поїду, навіть якщо оберете!"
— Івана Бучинського волимо! — почулося біля підвищення, на якому стояв гетьман.
Дорошенко підняв руку:
— Тут назвали п’ятьох, а треба трьох! Давайте обирати, доки весь тут реєстр не перебрали! Як на мене, то всі вони добрі люди, зичливі, письменні, чесні, порядні й хоробрі. Що ще треба для такої справи?
— Щоб панові крулю с… не цілували!
Знову — Закривидорога! Регіт у юрбі, та й сам Дорошенко всміхнувся.
— От коли я з тобою згоден до краплі, Закривидорого! — сказав Дорошенко. — Та вони якраз такі, що не цілуватимуть!
…Коли проголосували, то виявилося, що найбільше голосів набрали і мають поїхати в далеку посольську дорогу Яків Мозирянин, Федір Пухович та Іван Бучинський.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, що оповідає про халепу, в яку втрапив хвацький козак Андрій Закривидорога,і як він із неї викрутився
На другий день після ради в Переяславі Закривидорога подався додому, в Канів.
Кінь у нього був турецький — бахмат. Дістався після битви при Рокитному. Андрій назвав його Урханом — і кінь швидко звик до нового свого ймення. Коли він кликав його: "Урхане!", той тут же підіймав голову, уважно дивився на нового господаря і пряв ушима.
Зараз Андрій неспішно трюхикав на своєму Урхані по дорозі на Канів. Виїхав зранку, отож увечері гадав бути у своєму місті.
Мороз трохи спав, пом’якшав порівняно з учорашнім днем, але коневі було весело бігти, не жарко, та й Закри—видорозі було не холодно. Правда, кілька раз він все—таки зіскакував зі свого бахмата — пробігтися дорогою, бо весь час сидіти не те що холодно, а якось просто нудно.
їхав і думав про вчорашню свою суперечку на людях з гетьманом Дорошенком. Що Дорошенко його знає та любить, він у цьому не мав сумніву — адже саме він, Андрій Закривидорога, бився поряд з гетьманом майже весь час, кілька раз урятував його від ударів іззаду і тільки під кінець опинився в оточенні двадцяти татар — і ті ледь не порубали його на капусту, та кольчуга порятувала. Якби не кольчуга, то, напевне, й кісточок не знайшли б Андрієвих. А так знайшли його — проколотого та простріленого кілька разів, і знахарки відшіптували його оце майже чотири місяці. Знав Дорошенко, що він живий, то він просто так дражнився, нагадуючи людям про Андрієві заслуги перед козацтвом…
Їхав козак Закривидорога, пісню мугикав про веселе козацьке життя: ні пан на роботу не жене, ні жінка голови не морочить, тільки турок чи татарин перейти дорогу хочуть, та не боїться їх козак… Сам цюю пісню придумав, сам її й виспівував…
За пісні, за хоробрість та ще за справедливість любив Андрія Закривидорогу козацький люд на чолі з самим гетьманом Михайлом.
Не було над Андрієм пана, не мав він і жінки, а коли не був на Січі, то жив у матері — козачки Мокрини Закривидорожихи.
Уже було під вечір, коли бахмат Урхан застукав копитьми по дніпровій кризі. Чернеча гора підіймалася поряд із іншими горами, виглядаючи свого козака. Радісно кінь заіржав, передчуваючи відпочинок і рідну домівку. Над хатами підіймався мирний димок, і Андрієві потеплішало на душі і посвітлішало на серці, коли він усе це побачив.
— Агей, козаче! — почулося ззаду.
Андрій Закривидорога озирнувся. Побачив кілька вершників, що їхали за ним із Ліпляви. Він навіть пізнав з одягу — це були вояки королівського стражника Сондецького. Коли билися при Білій Церкві та Рокитно—му, дехто з них воював разом з козаками. Та й Сондецький — теж.
Що їм треба? Андрій зупинив свого Урхана. Вершники швидко наближалися. Ось вони вже поряд.
— Козак Андрій Закривидорога?
— Ні, турок, — насмішкувато відповів Андрій. — Звісно ж, козак, і, звісно ж, Закривидорога!
Якби був не просто козаком, а гетьманом, то їздив би не сам, а з почтом.
— Маємо доставити вас до пана королівського стражника, — сказав передній з вояків і тут же оголив шаблю.
— Якої ще холери? — поцікавився Закривидорога. — Що, може, королівська мость прислала мені належну оплату за те, що я дір повне тіло нахапав, захищаючи Річ Посполиту та її людність?
— То нам невідомо, — сказав передній з вояків. — Нам звелено стріти й доставити козака Закривидорогу до самого пана Сондецького.
— Щось я не бачив тебе ні при Рокитному, ні при Білій Церкві. Скажи панові Сондецькому, що я зараз поїду до мами, а за півгодини по тому заїду й до нього. Мішок на гроші брати чи як?
— Нам велено доставити вас негайно, — сказав передній.
— Цілий день чекали, ще півгодини почекаєте! Нічого з вашим Сондецьким не станеться, — безтурботно мовив Закривидорога і повернув коня в напрямку до Чернечої гори — там була хата його матері й кількох сусідів.
— Стуй, козаче! — пролунало ззаду.
Та Урхан уже не мчав по дніпровому льоду, а летів, мов птаха.
— Стуй, збойнику! — гукнув хтось інший з тієї вояцької компанії.
Андрій зупинив коня і повернувся лицем до вояків королівського стражника Сондецького.
— Це ж хто назвав чесного козака збойником? Люди Сондецького тут же оточили Андрія.
— Оддай шаблю й пістоля, — сказав старший. — Нам велено доставити тебе без зброї.
Закривидорога миттю окинув оком тих, що його оточили. Семеро!
— Ану, тихо! — гукнув він і тут же пришпорив свого Урхана. Кінь захропів, став дибки і стрибонув убік, видивившись своїм оком найзручніше місце, де можна було проскочити.
Він таки проскочив і помчав, гулко вибиваючи копитами барабанний дріб по дніпровій кризі.
І втік би зараз козак, та тут свиснув над головою аркан…
…Отямився він через кілька хвилин, коли його, зв’язаного по руках та ногах, обеззброєного, везли, перекинувши перед сідлом. Гулко стукотіла крига, хтось із вояків Сондецького гукав: "Доганяй, доганяй! От, пся крев, і не наздоженеш!"