Гетьман мовчав. А що він міг сказати? Те, про що казав йому Андрій, гетьман Михайло знав не гірше за нього. Скільки разів прагнув так само, як і Закривидорога, до ребелії, до повстання проти польської влади. Уперше про це сказав ще Сагайдачному, коли разом з ним ходив був на Москву: "Оце виконуємо наказ короля, на своїх православних братів ідемо! Та ну їх, ляхів, ік бісу! Підняти б оце бунт та вимести всіх ляхів — разом з їхніми коронними стражниками, коронними гетьманами, разом з їхніми ксьондзами, старостами й підстаростами, разом з їхніми костьолами і склепами на кладовищах! — вимести з України та й…" — "А далі що?" — суворо запитав Сагайдачний. "А далі?" — а далі Дорошенко не знав. Зробити з України нову Річ Посполиту зі столицею в Києві? Чи до Москви приєднатися? Так уже не раз намагалися з’єднатися з Москвою! Славетний Байда — Дмитро Вишневецький, — утворивши на Хортиці Січ, тут же бив на вірність Івану Грозному, пішов до нього на службу, — а що вийшло? Не про біди українців думав грізний російський цар, кров’ю та слізьми залив свою країну, ще гірше, ніж османські султани! Кому служити? До кого йти у спілку? До ката?.. Плюнув на Івана Грозного Байда — і знову перекинувся до польського короля. Не задля цілування польських п’ят пішов на уклін до Польщі, а задля спільної боротьби з турками й татарами. Бо Іванові Грозному не до того було… А потім — Смута, Дмитрій Самозванець — один, другий, Марина Мнішкова — з тим і другим, Москва — під поляками… "Так що далі?" — перепитав Сагайдачний. "Не знаю", — відповів тоді Дорошенко. "Ото ж бо й є! Не знаєш, а говориш! А жити треба. І край обороняти треба. Отак, Михайле!" — сказав Сагайдачний і знову заглибився у свої важкі думи…
— А якщо ми дорогою на Буг та роздягнемо одного з магнатиків? — запитав Закривидорога. — Не для себе, а заради інтересу Речі Посполитої.
— З одного багато не візьмеш… Навіть якщо він весь буде у сріблі—злоті й діамантах…
— А ми не його, а його маєток!..
Важким оком подивився на Закривидорогу гетьман. Потім замислився і всміхнувся:
— Я нічого такого не дозволяю, але я можу порадити. Не як гетьман, а як простий козак, що не раз бував у походах. Я тобі випишу папір за підписом коронного хорунжого Хмелецького: щоб твоїй сотні — зауваж, одній тільки сотні! — усі заможні пани давали ночівлю, харч і корм для коней. Якщо хтось не дасть тобі ні корму, ні харчу, ні ночівлі, то ти шлеш до мене гінця. Я тут же пишу до короля й сейму. А ви тим часом виконуєте свої обов’язки на кордоні і восени, повертаючись назад, заїздите до пана—магната. І якщо турків вам удасться відігнати, то ви матимете повне моральне право розібрати той маєток по цеглині і забрати собі все. Тільки — щоб не було пролито при цім жодної краплі крові!.. Ясно?
— А до осені чим житимемо?
— А тут уже сам думай, пане полковнику! За Бугом, напевне, зможете чимось підживитися — там же є багаті господарі—бояри. Потрусіть їх — тільки так, щоб це не перебило вам головної справи. Отак!..
Закривидорога підвівся. Підвівся й гетьман. Всміхнувся, подивився заклопотано й водночас ласкаво:
А панові Сондецькому більше щоб до рук не втрапляв! Правда, як станеш полковником, то він і сам боятиметься тебе зачіпати!
— Я прошу, пане гетьмане, щоб він моєї матері не чіпав.
— Ага, це така, що тільки зачепи!.. Клопоту не оберешся! Як жінка Сагайдачного! Сама коня осідлає й поведе військо на канівський замок!
Помовчав.
Ну, бувай поки що! До завтра! І — з богом! Обняв, поцілував свого хороброго козака і рятівника в битві при Рокитному. Якби не Закривидорога — спав би вічним сном у могилі гетьман Михайло Дорошенко. Побільше б таких сміливців і завзятюг, як Андрій!
Андрій пішов, а гетьман довго ще ходив по світлиці зі своїми думами.
"Ребеліянт!" Ач, яке слово знайшли у мудрих грамотах панове стражники!.. Самі говорять про вічну унію, вічне братерство, а коли один з цих братів не хоче вже бути в несправедливій та образливій спілці і жадає жити, як інші народи, — окремо, — то тут же й вигулькує слово "ребеліянт"!
Круль, сейм та польська знать не хоче й думати про долю української людності. Що більше невольників з України продаватиметься на ринках Карасубазару, Кафи, Стамбула, — то ліпше для Речі Посполитої. Нашою кров’ю, нашими людьми, як золотом, відкуповується польська знать від Криму та Османської імперії. Десятки тисяч людей чи щороку, чи через рік ідуть степами в неволю. Знелюднюється Україна, залишає свої терени для заселення поляками. "Паніс бене мерентіс"!
Ні! Треба назбирувати сили й чекати слушної години. Українська земля повинна вирватися з—під польської влади. І правду ото говорив на раді в Переяславі Андрій Закривидорога. Звісна річ, не дипломат він. Але так, як він, думають багато. Навіть гетьман Михайло Дорошенко, що присягав польському королю Сигізмунду на вірність.
Бо є речі, вищі за короля Зигмунта. Є народ православний український, є хоробре військо запорізьке…
…Гетьман зупинився. Підійшов до вікна. У його світлиці шибки були скляні — дорогий матеріал; але вміють робити його не тільки венеційці, а й українці. Подихав на шибку, протер рукавом. У білій оправі паморозі показався замок канівський. Про що там думає нині коронний стражник Єжи Сондецький?..
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, присвячений амурним мріям коронного стражника Єжи Сондецького та його ж першим рішучим крокам для їх перетворення в життя
Був у пана Сондецького один недолік, який він визнавав сам і навіть охоче хвалився ним. Незважаючи на те, що прожив на світі сорок літ, він і досі не мав подруги життя. Був він багатий, його боялися й ненавиділи порядні люди по обидва береги Дніпра, його замок ломився від різних добр, — а от господині в цьому замкові не було. Панна Зося, донька пана Мацея Стшелецького, яку взимку цього ж таки року намагався закохати в себе пан коронний стражник, рішучо відхилила його пропозиції. Винен у цім, звісно, був Андрій Закривидорога, який не тільки сам вибрався з хурдиги, в яку його вкинули люди пана Сондецького, а й замкнув там тих людей, і доки їх там відімкнули, то дехто з них зваріював від жаху, бо ж опинилися вони у знаменитій "музичній" темниці, звідки поки що ніхто живим не виходив. Панна Зося перестала поважати пана коронного стражника за те, що той поступився перед хлопами.