Джорджа Осборна теж занепокоїло, що батько такий похмурий. Бо коли він так насуплює брови й так сердито дивиться, то як у нього розжитися на гроші? А їх Джорджеві завжди бракувало. Він заходився хвалити батькове вино. Це був випробуваний спосіб підлеститись до старого джентльмена.
Такої мадери, як ваша, сер, ми ніколи не отримували у Вест-Індії. Полковник Неперепийлі вижлуктив був три пляшки з тих, що ви прислали останнього разу.
Справді? — сказав старий джентльмен.— Вона коштує мені по вісім шилінгів пляшка.
А не відпустили б ви її, сер, по шість гіней за десяток? — спитав, сміючись, Джордж.— Один із найбільших людей королівства хотів би дістати трохи цього вина.
Та невже? — буркнув старий.— Хай спробує.
Коли в Чатем приїздив генерал Дегілет, полковник Неперепийлі влаштував на його честь сніданок і попросив у мене трохи вина. Генералові воно теж сподобалося...
він навіть хотів роздобути ділу бочку для головнокомандувача. Він права рука його королівської величності.
Еге ж, нічогеньке вино,— погодились насуплені брови і явно полагіднішали.
Джордж уже мав намір скористатись нагодою і поговорити про гроші, коли батько прибрав урочисту міну і звелів синові — зрештою лагідним тоном — подзвонити, щоб принесли червоного вина.
Побачимо, Джордже, чи воно гірше за мадеру, яку, звичайно, його королівська величність може брати коли завгодно. А поки ми питимемо вино, я хочу поговорити з тобою про одну важливу справу.
Емілія, занепокоєно сидячи нагорі, чула, як дзвонили по червоне вино. їй чомусь здалося, що то був таємничий і зловісний дзвінок. А коли вже людину опанують погані передчуття, то будьте певні, що бодай деякі з них здійсняться.
Хотілося б мені знати, Джордже,— почав старий джентльмен, смакуючи перший келих вина,— хотілося б мені знати, як у тебе... гм... стоять справи з тією кицькою нагорі? Думаю, сер, що тут нема про що питати,— мовив Джордж, самовдоволено всміхаючись.— Усе й так видно, сер... Яке чудове вино!-Що означає твоє "усе й так видно"?-Ну, сер, не напосідайте ж так на мене, хай йому грець! Я хлопець скромний. І...
гм... не сказав би, що жінки гинуть за мною, але вона вклепалася в мене по самі вуха. Кожному видно, якщо він. не сліпий.
А ти?-Цебто як? Хіба не ви наказували мені одружитися з нею і хіба я не слухняний син? І хіба ви з її батьками не владнали вже хтозна й коли цю справу?-Гарний мені слухняний син! Наче я не чув про твої походеньки з лордом Тарквіном, з капітаном гвардії Кроулі, з шановним містером Дюсейсом та іншими. Гляди мені!-Старий джентльмен задоволено називав прізвища цих аристократів. Зустрічаючи десь вельможу, він запобігав перед ним і величав його "мілордом" з таким захватом, на який здатен тільки вільно народжений британець. Приходивши додому, він вишукував у "Книзі перів" біографію того вельможі, згадував його прізвище за кожної нагоди і хвалився знайомством із ним перед дочками. Він падав ниць перед ним і грівся в його промінні, мов неаполітанський жебрак у промінні сонця. Джордж спершу стривожився, коли батько назвав йому ті прізвища. Може, батько дізнався, як він розважається картами? Та старий мораліст розвіяв його страх, спокійно сказавши:-Та нехай уже, нехай, усі ви, молоді, однакові. Я сподіваюся, що ти, Джордже, приятелюєш із найкращими людьми Англії, і це мене дуже тішить. Авжеж, сподіваюся, що так воно і є, бо мої гроші дозволяють тобі бувати в найкращих колах...
Дякую, сер,— мовив Джордж, відразу приступаючи до діла.— Бувати серед такої аристократії не можна без шилінга в кишені, а мій гаманець... ось гляньте самі.
Джордж показав останній Доббінів фунт у гаманці, який йому виплела Емілія.
Ти матимеш їх удосталь, сер. Син британського купця не повинен ходити з порожнім гаманцем. Мої гінеї не гірші за їхні, і я не трушуся над ними, синку. Зайди завтра до містера Чопнера, як будеш у Сіті, він приготує щось для тебе. Мені не шкода грошей, бо я знаю, що ти серед доброго товариства, а добре товариство не піде наманівці. Мені немає чим пишатися. Я народився скромною людиною. Але тобі дужче пощастило. Тож користайся своїм становищем, приятелюй з вартісними людьми.
Серед них є багато таких, що не можуть витратити шилінга там, де ти можеш викинути гінею. А щодо рожевих капелюшків, синку... (старий значуще глянув на нього з-під насуплених брів масним, не дуже приємним поглядом), то що ж — хлопці є хлопці. Я наказую тобі уникати тільки одного: гри в карти, а коли ти не послухаєшся, не дам більше ні шилінга, далебі, не дам!-Авжеж, тату! — мовив Джордж.
Та вернімося до Емілії. Чому б тобі не одружитися з якоюсь значнішою дівчиною, аніж дочка біржового маклера, Джордже? Ось що я хотів тобі сказати.
Це ж родинна угода, сер,— відповів Джордж, лузаючи горіхи.— Ви ж домовилися з містером Седлі про наш шлюб мало не сто років тому!-Воно-то так, але становище в людей міняється. Не заперечую, що Седлі допоміг мені розбагатіти, чи, краще сказати, спрямував мої здібності й таланти на добрий шлях, через що я й досяг, можна сказати, того важливого становища, яке посідаю в торгівлі лоєм і в Сіті. Я завжди виявляв йому вдячність, яку останнім часом він піддав надто тяжкому випробуванню, про що свідчать моя чекова книжка. Скажу тобі по секрету, Джордже: в містера Седлі справи йдуть не найкраще. Мій найближчий помічник, містер Чоппер, думає так само, а він стара лисиця і знає біржу, як власну кишеню. "Галкер і Буллок" уникають Седлі. Чи він, бува, не прорахувався в чомусь? Ходять чутки, що судно "Jeune Amélie" , яке захопив американський капер "Меляса", належало йому. Отож дивись мені: поки я не переконаюся, що Емілії дадуть десять тисяч посагу, ти з нею не одружишся. Я не хочу брати в свою родину дочку банкрута. Дай мені ще вина або подзвони, щоб принесли кави.
На цьому слові старий Осборн розгорнув вечірню газету, і Джордж відразу зрозумів, що розмова скінчилася і батько хоче трохи задрімати.
Він поспішив нагору до Емілії в чудовому гуморі. Що його спонукало того вечора бути до неї таким уважним, яким він давно вже не був, так радо її розважати, так ніжно й дотепно розмовляти? Може, його великодушне серце розчулила звістка про ймовірне нещастя? Чи, може, думка про втрату цього маленького скарбу змусила Джорджа дужче його цінувати? Потім Емілія довго жила під враженням того щасливого вечора, згадувала Джорджеві слова, погляди, романси, які він співав, згадувала, як він упадав коло неї, схилявся над нею, як роздивлявся на неї збоку. Їй здавалося, що жоден вечір ще не минав так швидко в домі Осборнів, і вона вперше мало не розсердилася, що Самбо так швидко прийшов по неї з шаллю.