От і думаєш: коли ж нарешті на Землі житимуть люди?
Просто люди. Хомо сапієнси, люди розумні, га? Яка це неймовірна розкіш, коли на Землі житимуть просто люди. Буцімто розумні.
САМОШАНУЙМОСЯ, БРАТОВЕ!
Як стало відомо з компетентних добре перевірених джерел в керівних надрах високодостойної Адміністрації "Вишняка" відбулась неординарна подія, що, сподіваємось, ще сколихне широкі кола вузької літературно-мистецької громадськості, а саме: першого заступника першого заступника Глави Адміністрації добродія і кавалера, без п’яти хвилин живого класика адмінхудради Панька Печерянина нарешті було за особливі заслуги (за які саме — ще ретельно виясняється) одностайно і в єдиному перові возведено у сан кандидата та в ювіляри. Посвячення здійснив архіметропатріарх Паїсій Перший.
З цієї нагоди в палаці "У" відбувся адміністративно-художній вечір новопредставленого кандидата в ювіляри, що пройшов на високому
організаційно-хвалебному рівні і тривав, як уже традиційно заведено при проведенні подібних заходів, 5 (п’ять) годин поспіль, протягом яких новопосвячений невідлучно знаходився на сцені, сотні разів цілувався-обнімався і кланявся та дякував (недарма ж кандидат у ювіляри в молодості займався десятьма видами спорту!), приймав цілі делегації своїх шанувальників і окремих осіб з квітами й дарунками. Урочистості закінчилися опівночі при майже порожній залі (якщо не рахувати тих, хто необачно задрімав у кріслах, але їх з медично-гуманних цілей вирішено було не будити до ранку).
А ледь задніло, свіжий і бадьорий (наче й не провів на сцені та за фуршетним столом вечір, а потім і всю ніч) кандидат у ювіляри, цілком добровільно дав нам ексклюзивне інтерв’ю, оплативши зарані його вартість.
— Вельмишановний добродію! Щойно відбулися урочистості з нагоди посвячення вас у сан кандидата в ювіляри. Чи не змогли б ви пояснити, що це таке, врешті-решт?
— Охоче. Але спочатку я хотів би вигукнути: САМОШАНОВУЙМОСЯ, БРАТОВЕ! Саме так, добродії і панове, товариші й товаришочки — САМОШАНОВУЙМОСЯ! Бо чи пошанують нас інші, це ще питання відкрите й дискусійне. Бо кому ми потрібні зі своїми ювілеями, якщо кожен зайнятий власним ювілеєм? Тим більше, ми живемо в епоху демократії, а ніде так гучно не ювілеїться, як за демократії! Тільки ті, які комплексують, проводять свої ювілеї вдома, у колі сім’ї чи родичів, бо вважають (результат закомплексованості) це своєю особистою справою, нормальні ж — неодмінно в палаці "Україна". (На крайній випадок — Український дім, Будинок художників, учених тощо). Це в Києві, в обласних центрах їх заміняють місцеві пристойні приміщення. А що таке самому собі провести ювілей, га? Самому шукати спонсорів, хапати за поли акторів, співаків, різних виступальників від громадських організацій, як і державних, кожному написати виступ про свою видатну роль, зорганізувати аудиторію — студентів там, солдатів — останніх у приказному порядку. Потім прослідкувати аби дійство тривало 4—5 годин, неодмінно до півночі. І писати для кожного промови про все ту ж свою видатну роль — де саме, історія потім розбереться! — закуповувати квіти й дарунки, які потім тобі ж і вручатимуться на сцені. Каторжна праця! А тепер майбутній ювіляр вільний — все це здійснюватиме за його заявкою інститут кандидатів у ювіляри.
— Відсвяткувавши висвячення в сан кандидата в ювіляри, чим тепер зайняті?
— Як чим? Ну ви й даєте! Та підготовкою до ювілею — мені ж скоро стукне полудень віку. Треба ж до нього заздалегідь підготуватися, створити щось видатне і шедевральне. А там — 55, 60, 70, 75, 80, 85, 90, 95, 100... Ну і так далі, і так далі!.. І це тільки в мене, а таких як я, кандидатів у ювіляри чи не кожен. Так що новоствореному Інститутові ювілярства знайдеться робота. До речі, там складають списки виступаючих на моєму п’ятдесятиріччі — можу вас порекомендувати. Від широкої, так би мовити, громадськості. Виступ вам напишуть, квіти для вручення мені вам дадуть. Ще й заплатять. І — почесне місце за фуршетним столом. Погоджуйтесь, доки є ще місце виступальника, га?
УКРАЇНА — БАТЬКІВЩИНА СЛОНІВ?
Як відомо, офіційною батьківщиною слонів на сьогодні визнано Африку та Південну Азію. Принаймні там поширені два види слонів (родина ссавців ряду хоботових), котрі так і звуться: слон африканський і слон індійський.
Щоправда, тривалий час Росія претендувала (а втім, здається, й досі претендує) на роль батьківщини отих самих хоботових ссавців (пригадуєте іронічне: "Россия — родина слонов"?). Але в колишнього "старшого брата", який нині утверджує в Чечні оте саме старшинство братерське із привласненням слонів нічого не вийшло — так йому і треба! А ось Україна запросто може стати нею — себто батьківщиною слонів. Ще б пак! У Запорізькій області неподалік од села Жовтневого Токмаківського району виявили закам’янілі рештки... Кого б ви думали? Так, так, слонів. Тобто слона. Ні більше, ні менше!
За свідченням учених, останки належать так званому слону південному, що жив аж-аж у домамонтовий період, тобто приблизно 1,5 млн. — 500 тисяч років тому! На території України востаннє знаходили закам’янілі рештки цих слонів у 1940 році і — що важливо — теж у Запорізькій області поблизу міста Приморська. Щоправда, ті останки якимось дивом опинилися в палеонтологічному музеї Санкт-Петербурга — чи не звідти й сакраментальне: "Россия — родина слонов"? Бодай і крадених, та все ж! Слава Богу, знайшли ще одні рештки ще одного слона південного, сиріч українського.
У зв’язку з цією епохально-сенсаційною знахідкою у Києві на бульварі Лесі Українки, 20 (див. адресу "ЛУ") відбулося екстрене засідання вельми шанованої в народі адміністрації "Вишняка", на якому із яскравою півторагодинною доповіддю успішно виступив перший заступник першого заступника глави адміністрації добродій Панько Печерянин і з усіх боків висвітлив і загострив це питання. З його полум’яної доповіді само собою напрошується висновок: так, звершилося! Україна може — і повинна! — бути батьківщиною слонів! У світлі запорізької знахідки, звичайно. Більше того, наголосив добродій П. Печерянин, Україна вже стала батьківщиною слонів! Ура, віват і так далі в тому ж патріотичному дусі!