Воно б і нічого — демократичне волевиявлення. Ось тільки один нюансик виник: ратуючи за приєднання їх до Японії, сахалінські аборигени чомусь не поцікавились думкою самої Японії. Чи хоче вона аби до неї ні сіло, ні впало приєдналися якісь сусідні племена, чи не хоче? А втім, яке це, зрештою, мало значення, якщо аборигени в пошуках кращого життя одностайно прийняли рішення: приєднатися до Япона-мать і все тут!
Так ось цей синдром аборигенів Сахаліна вельми і вельми характерний. На жаль, і для нас, українців. Принаймні, для певної частини наших громадян, які аж кричать, так хочуть приєднатися до Росії. (Здається, за це виступають і два кандидати в президенти України, тільки у них це звучить солідніше: до союзу Росії й Білорусі). А ось чи хочуть самі росіяни, аби до них наша братва приєднувалася — чомусь росіян про те ніхто й не питав (як аборигени Японію). І ось цю прогалину вирішив заповнити Всеросійський центр вивчення громадської думки, провівши соціологічне опитування: чи хочете ви, росіяни, аби до вас приєдналися — покищо, правда, в єдиний економічний простір, ЄЕП, — українці та білоруси? І ось що росіяни відповіли: "за" — лише дев’ять відсотків. Із ста опитаних росіян захотіли жити в союзі Білорусі, Росії, України і ще, здасться, Казахстану.
Всього дев’ять відсотків із ста! Не густо! А ось аналогічні опитування, проведені в Україні та Білорусі, показали, що в ЄЕП хочуть вскочити 28 відсотків українців і лише 17 відсотків білорусів.
Ще трохи цікавої статистики до теми. На запитання "Чи задоволені ви життям в цілому?" позитивно відповіли менше половини опитаних українців, білорусів та росіян. Як бачимо, і росіяни не задоволені своїм життям, хоч деякі наші й прагнуть до них приєднатися. Якої трясці? Аби разом бути незадоволеними — чи що?
А ось в Європі на це запитання — "Чи задоволені ви життям в цілому?" — відповіли позитивно 58 відсотків опитаних. А в Данії, Швеції, Нідерландах та Фінляндії більше як дев’яносто!
А тому і вносимо пропозицію: якщо вже кому з наших і забандюрилося приєднуватися, то краще до Данії, Швеції, Нідерландів та Фінляндії, де ледь чи не на сто відсотків задоволені життям. Правда, чи будуть вони задоволені ще й від того, що ми до них захочемо приєднатися? Боюсь, але відповідь їхня може бути аналогічна японській (на пропозицію сахалінських аборигенів приєднатися до них): та пішли ви...
І далі вказувалася широко відома в слов’янських народів адреса. Навчіться, мовляв, у себе вдома працювати так, як ми в себе, і тоді Японія буде у вас вдома своя. І Данія, і Швеція, і Нідерланди, і Фінляндія! Резонно! Тільки ж збагнути це нам все ще заважає живучо-невмирущий, відверто кажучи, нахлібницький синдром аборигенів острова Сахалін.
А ТУРОК СВІЙ, НЕ ТУРЕЦЬКИЙ...
Приходить якось до редакції чорновусий добродій.
— Салям!
— Салям, — одказую спокійно, нічого не підозрюючи. — Слухаю вас.
— Я турок! — вигукує прибулий схвильовано і наче аж місця собі не знаходить. — Турок я, турок!
— Заспокойтесь, — я до нього лагідно. — З ким чого не трапляється. І давно це з вами?
— Давно, давно, від мами-тата!
— А-а, — заспокоююсь і я. — Турок, то й турок Чого ж ви так хвилюєтесь, коли це у вас від самого народження? Якщо ви з Туреччини, то це нормально. Ще Осип Скорик, старий солдат із "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ’яненка, пригадується, журився: "У Туреччину прийдеш, куди не обернись — усе турки, усе турки, аж сумно". Тож слухаю вас. Нам, правда, тільки ще турків і не вистачало, та все ж... Що там у вас, ефенді?
— Я люблю свою Туреччину.
— Правильно робите, бо кому ж, як не туркові, любити Туреччину! Це у нас, українців, є такі, що люблять не Україну, а сусідню державу і їй годять.
— Але дехто вважає, що я не люблю Туреччини, тож я хочу у вашій газеті надрукувати статтю і переконати турків у тому, що я таки її люблю.
— Гм... Вдома чому ж не видрукуєте?
— Не хочуть друкувати, демократії у нас малувато.
— У нас її теж негусто... Та гаразд, давайте. Тільки що це у вас за
стаття: "За незалежну і самостійну Туреччину в складі Греції". Чому це Туреччина, даруйте, мусить бути в складі Греції?
— А тому, що я такою бачу Туреччину — у братньому союзі з Грецією! Чого ви так витріщилися? У мене кума в Греції, а вони... не згодні...
— Хто — вони?
— Турки. Ще й ображають мене: "Ну ти й турок!" А я зірвався і крикнув: "Від турків чую!" Сьогодні всі об’єднуються. Он білоруси притьмом побігли до Москви. У Європі тільки й чуєш: інтеграція, інтеграція!.. Чому ми, турки, повинні відставати? Я за інтеграцію, за братнє об’єднання з Грецією. У мене кума в Греції живе, то що — між мною і нею треба кордони зводити, га?
— А як же після об’єднання, бодай і братнього, буде з незалежністю Туреччини?
— Уряд Туреччини залишиться незалежним, але під егідою Греції.
Так і моя кума вважає.
Я незчувся, як у мене й вихопилось:
— Ну й турок ти!
І тієї ж миті... прокинувся. Ху-ух! Як добре, що це всього лише сон і турецькій незалежності ніщо не загрожує.. Пригадалося. Був час, коли турки дуже соромилися того, що вони — турки. (Як ото деякі українці, сиріч — хохли-малороси). Комплекс неповноцінності в турків почався після того, як, завоювавши Візантійську імперію, збагнули, що вони відсталі порівняно з підкореними. Ось тоді слово "турок" і стало синонімом слів "мужик", "плебей". І коли, бувало, турка в Стамбулі називали турком, він ображено кричав: "Вах! Сам ти — турок! А я — мусульманин!" (Як колись українці на запитання, хто вони, чухаючи потилицю, відповідали: "Та, православні ми"). Але з часом це в турків минуло, і сьогодні вони (на відміну від наших, даруйте, малоросів) вже не соромляться своєї національності. Але до чого цей сон?..
Аж тут редакційні двері — рип! Заходить один... інтернаціоналіст. Принаймні, так він сам себе обзиває. Член, до речі, Спілки письменників України, киянин. Пише російською, буцімто хтось в його роду був з руських. Отож, заходить і з порога:
— Якщо у нас демократія, надрукуйте мою статтю: "За самостійну Україну в складі обновльонной Росії..." Е-е, пардон, у складі обновльонного Союза.
Я лише очі на нього звів, а він — у крик: