чоліттями з наших ротів горобцями випурхує.
Якось мати питає сина:
—Що батько сказав, як упав з драбини?
—Лайку пропустити?— питає син.
—Звичайно.
—Тоді нічого не сказав.
І таких однобоких "мовознавців" у нас — ой-ой-ой! Але тут хоч привід наяву /для вживання ненормативної лексики/ — гепнувся чоловік з драбини! І хай через власну необачність, але під гарячу руку чого тільки не на вигукуєш не відомо на чию адресу, поминаючи "матір" — хіба що драбини?
Як і в тому випадку, коли чоловік, забиваючи цвяха, садонув молотком по власному пальцю — ну, як тут не вдатися до все тієї ж ненормативної народної лексики?
Чи коли із сусідом /сусідкою/ за межу посваришся, чи як у міському транспорті хтось тебе ненароком штовхнув, чи на улюблену мозолю гаспид, наступить — ненормативна лексика для таких випадків за переконанням більшості просто життєво необхідна. Не для всіх, звісно, але для переважної більшості. Хоча до тієї ненормативної лексики часом вдаються і просто так. Особливо начальство перед підлеглими. Мабуть, для того, аби показати, що й воно з простого народу і не цурається його часом вражаючих мовних багатств. /Любив таким способом підкреслювати свій зв"язок з трудящим людом-пролетаріатом М.С.Хрущов, коли керував однією шостої земної кулі!/ Пребагацько таких скарбів має "вєлікій і могучій" — усім вистачить, був би тільки рот поширший та горлові зв’язки поміцніші!
Для іноземців, наприклад, такі "багатства" руського язика просто незбагненні. Ось типовий приклад. Двоє іноземців випадково стали свідками явно гарячої і архітемпераментної розмови двох руських. Послухавши, один з чужоземців і питає другого:
—Ти вчив російську: про що туземці так емоційно розмовляють?
—Вони спілкуються якось незбагненною мені мовою, яку я чомусь не вчив, відповів той.— Часто згадують чиюсь мать — через слово-друге. і до тієї...е-е... матінки один одного для чогось посилають.
Так на Московській Русі ще з часів татарщини розмовляли і нині розмовляють, посилаючи один одного до "чиєїсь матері". /Варіант: на три букви/, і спину тому немає. І — не передбачається. Більше того, із знищенням комуністичної цензури /а, ви знаєте, вона, драконівська, щось таки мала й позитивне!/ матірщина вже перейшла і на сторінки художньої /якої — то.— вже інша річ!/ літератури. Більше того /хоча куди вже більше!/ з"явилися письменники, герої і героїні у творах яких, крім нецензурщини, здається, і не знають іншого "вєлікого та могучого". Один з таких творців красного, даруйте, письменства, в чиїх писаннях всуціль і постійно посилають до "чиєїсь матері". В інтерв’ю вельми солідній і респектабельній московській газеті, котра старається і в Україні сіяти вічне, добре, заявив:
—Використовував у своїх романах мат і буду його використовувати. Це теж — велікій і могучій руський язик! Літ через двадцять в Росії всі будуть тільки таким і розмовляти!
Гм-гм...можливо. Принаймні, до того йдеться у нашої північної сусідки. Але Росія — суверенна держава і це її внутрішня справа яким велікім і могучим Їй розмовляти — нормативним чи ненормативним. Ми, боронь нас Боже, у її внутрішні справи не втручаємось. Гірше, що ця пошесть повзе й до нас і в нас успішно здобуває право вільного вживання-використання... Ні, ні, цитувати сьогоднішній розгул "вєлікого і могучего" — в тім числі і в Україні — у сфері вживання ненормативної лексики не буду. А ти часом наша респектабельна /мовби ж респектабельна!/ преса ще й рада цьому. Представляючи одного московського кутюр’є, який виступав у Києві, вона захоплено писала: "...особенно потрясли собравшихся шокообразные изречения московського гостя, который явно балдеет от нецензурной лексики... В частности метр причесок й визажа вызвал бурю восторга /почему-то в основном среди женщин/ несколько раз произнеся слово парикма-ХЕР, смачно выделяя последний слог", Очевидно, любитель отих трьох літер в російському слові "парикмаХЕР" з насолодою повторюватиме назву одного південного українського міста, що починається на ці три сакраментальні літери.
Звичайно, і в нас воно так, але, як казав незабутній Шельменко так і трішечки не так. Ось про оце "трішечки" і слід пам’ятати. А полягає воно ось у чому: "Через мить вода вирвала.. у нього люльку із зубів і змила з голови бриля. "Переймай!" — загорлав він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулювалися" /Г.Тютюнник. Вир/.
"Таким матюком"... Слава Богу, наші творці красного письменства хоч і згадують слово "матюк", самих матюків при цьому (вистачає такту. Чи цивілізованості, культури) не цитують. і на тім спасибі. А ось із "зореносної" експортують до нас і друковану нецензурщину — перш за все маємо на увазі словники мату, що їх білокам’яна охоче видає масовими тиражами — для всіх охочих посилати ближніх до "чиєїсь матері", і купують словники, аби користуватися невичерпним запасом "великого і могучого". Хоча б як "Блуд на Руси.. Составитель А. Манаков". /Хотілося б отут...гм-гм.. пом’янути меткого "составителя" — якої вражої матері він лається та ще таким товстелезним томом і таким значним тиражем?!.— та, на жаль — чи на щастя — в українській мові нема свого рідного мату. З лайки наші "відсталі" предки /до того, як запізналися зі своїми північними сусідами/ вживали хіба що "сучий ти сину!" та "біс тобі в ре— бро!" /Пардон, іноді й матір згадували: "Трясця його матері!" А втім, ніде правди діти, маємо й патріархальний варіант матріархальної лайки: " Біс батька знає що...". "На бісового батька..."— Але хіба це мат? Хіба таким "матом" далеко й "смачно" пошлеш кого? Ні, це не мат. Бодай у порівнянні з виданим у Москві том-томищем "Русский мат. Толковый словарь". Уявляєте? Мало того, що нецензурний, так ще й, виявляється. "ТОЛКОВЫЙ —а, бий тебе коцюба! /Теж од на з найвищих українських лайок!/
Ось так і тлумачать те. що колись, ховаючись, на парканах писали. А тепер вже пишуть і на папері, очевидно, діючи за все тим же відомим принципом: папір все стерпить! Невже ж таки все? і допоки ж він, бідолашний, терпітиме таких, явно тенденційних "мовознавців" ,які все ще звично посилають нас /а буває, що й ми когось/ до "чиєїсь матері".