Московським князівством свого часу керували такі князі, як — Юрій
Долгорукий, Іван І, Дмитрій Донський, Іван III... Терпіли. І все зробили, щоб перетворити його на центр Російської держави, царства, потім імперії за Петра Великого. І він з часом перетворить Московське князівство в
новітню руську державу, царство, імперію. Їм вдалося і йому вдасться.
А що німці захопили — вже, здається, захопили,— Москву, то... То що з того.
Року 1238-го, з далеких і не знаних Русі монгольських степів, які простиралися десь чи не на краю світу, посунула на Русь орда хана Батия.
Руські князі тоді, як це в них і заведено було, ворогували між собою. Та й дружини їхні були слабенькими і малочисельними — та ще проти такої дикої орди, що сараною налетіла бозна звідки.
Не змогли вони зупинити орду і захистити свої землі — майстри і полководці здебільшого міжусобиць.
Всі головні міста — крім Новгорода та Галича, куди монголи не дійшли,— були захоплені й до останньої цурки пограбовані.
Вся Руська земля, як писатимуть літописці, була "поруганная". Замість учорашніх міст — гори руйновищ, поля і села засіяні трупами. А хто вцілів — поховалися по лісах.
Про Москву — тоді невелику фортечку з дерев’яним "дитинцем", прикордонне містечко Ростово-Суздальського князівства — в літописі писатимуть:
"Люди убиша от старца до сущего младенца, а град и церкви огневи предано, и монастыри и села пожогша и, много имения вземше, оть идоша".
I все ж Москва — щаслива? Везуча? Справді така, яку знищити раз і назавжди неможливо?— відродилася і після жахного нашестя Батия. До середини XIII ст. вона вже була стольним градом самостійного Московського князівства — хоч і невеликого та не дуже сильного — поки що,— яке мало всього лише двоє міст: саму Москву і Звенигород.
А потім князем московським стане хитрий мужичок Іван Калита. За його правління найстрашнішим ворогом Русі залишатиметься все та ж Золота Орда. Та й Московське князівство тоді було несильним, тож Івану Калиті, запхавши в калиту власну гордість, довелося дев’ять разів їздити "на поклон": до хана. Але хитрою політикою та грошима мужичок на князівськім престолі таки отримав ярлик на великокнязівський Владимирський престол і став він старшим на руській землі. Згодом помаленьку та потихеньку заходився прибирати до рук землі сусідніх князів і так розширював — знову ж таки — помаленьку та потихеньку — московські володіння. А вже за Дмитрія Івановича Москва, оточивши себе кам’яними стінами, стає неприступною і князь успішно почав збирати руські уділи під верховенство Москви. І удільні князі один за одним визнавали його владу. Москва швидко стала грізною і той же Дмитрій Іванович на Куликовому полі розбив татар, а вже Іван III і зовсім визволився з пут Золотої Орди.
Вистояла тоді Москва.
У 1610 році Москву захопили польські інтервенти — вистояла.
І тепер вистоїть.
І Йосип Сталін став Великим Московським князем і очолив Велике Московське князівство. Погодився. Йосип Сталін пам’ятав, що Ленін охоче свого часу співробітничав з німцями, брав мільйони в німецького кайзера і на них робив революцію. І, як кажуть, не злиняв, перекліпав! Не кажучи, що уклав Брестський мир, і заради спасіння своєї влади віддав тоді німцям стільки територій! І було укладено угоду про мир і дружбу з Німеччиною — під її протекторатом.
А що він став усього лише якимось там князем, то…
То дарма аби влада була!
29 грудня 1941 року, в акурат під Новий рік Йосип Сталін двома спец-поїздами /в одному їхав сам із особистою охороною, у другому вождя супроводжували 12453 бійці внутрішніх військ НКВС з кулеметами і легкими гарматами/ із Куйбишева прибув до Москви.
Була глибока північ. Обидва спецпоїзди із затіненими вікнами тихо і непомітно підійшли до перону, що був далеко від вокзалу, відразу ж вивантажили броньовий автомобіль для вождя і два автомобілі супроводу. /Перон був оточений подвійним кільцем/.
Вулицями, що теж були заздалегідь оточені, кавалькада машин із синіми підфарниками промчала нечутно, наче зграйка кажанів пронеслась, і на Красній площі пірнула під арку Спаської вежі, чия брама відразу ж і
зачинилася.
І все стихле разом із шурхотом шин і на Красній площі більше не було помітно аніякого руху. Тільки на зубцях кремлівських мурів погаласувало потривожене вороння і вгамувалося.
Біля замаскованого щитами мавзолею ходила варта — чорними нечутними тінями.
Над Кремлем, що пірнув у нічну пітьму, блищали зорі — вся Москва все ще по законам воєнного часу була затінена...
Вождь неспішно зайшов де свого кабінету, що за довгі роки вже був вивчений до найменших дрібниць, і полегшено зітхнув, як зітхає подорожанин, який нарешті повернувся до рідних пенатів. У кабінеті за час відсутності господаря нічого не змінилося. Наче господар тільки вчора
залишив його, а сьогодні вранці як завжди з’явився.
Над робочим столом висів знайомий, теж вивчений до дрібниць фотопортрет Леніна /сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті
старший вождь читав якесь число "Правды"/.
Сталін постояв перед портретом, запалив люльку і, помахавши рукою, наче щось комусь невидимому заперечуючи, погасив сірник. Якусь мить замислено смоктав свою знамениту, вже й поетами оспівану люльку, а тоді звів на портрет жовті, кошачі очі із злим прищуром.
-Виходить, я теж уклав з німцями своєрідний "Брестський мир",— промовив не так до портрета, як сам до себе.— Через 23 роки після вашого Брестського миру. Ваш Брестський мир здорово вас виручив, дякуючи йому ви — а разом з вами і ми, — тоді вціліли біля керма влади і втримали свій режим. Мудро ви тоді вчинили, дорогий мій учителю. Я взяв з вас приклад і уклав свій "Брестський мир" — гадаю, він теж мене виручить і, врешті-решт, порятує владу. А що довелося чимало втратити з того, що я мав до сорок першого, так і ви, учителю, пішли у вісімнадцятому році на колосальні жертви й поступки перед німцями.
Пахнув димом.
-Що говорити: діло зроблене. Тепер треба думати, як утримати владу і Московське князівство-2 перетворити у щось путнє.
Вранці вождь звелів негайно розчохлити зорі на вежах Кремля. Хай усі москвичі — та й не тільки вони — побачать, що в Кремль повернувся його істинний хазяїн.