Коли ж Москвою поповзли чутки /ба, ураганом пронеслися!/, що вночі спецпоїздом під охороною кількох десятків тисяч енкаведистів вивезено в невідомому напрямку саркофаг з тілом Володимира Леніна, всі
зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!
Перші вартові, які несли вахту біля склепу вождя — Мавзолея, за наказом начальника Московського гарнізону Муралова, коли був заснований пост № 1, з’явилися 27 січня І924 року о шістнадцятій нуль-нуль. Тобто через п’ять днів по смерті Леніна і за день до його похорон.
На почесний у комуністичній вотчині пост №1 відбиралися курсанти
кращі з кращих.
/Із сотні тисяч допризивників лише 36 кожні півроку потрапляли до роти, яка охороняла — не без театрального ефекту! — Мавзолей/.
Солдати строкової служби жартували /служба біля усипальниці вождя була, як сам вождь любив казати, архіважкою/:
-Потрапив до роти почесної варти — пишайся, не потрапив — радуйся!
Церемонія зміни варти тривала дві хвилини і 35 секунд і нараховувала 210 кроків, які треба було зробити синхронно від Спаських воріт Кремля до "точки" — і це при тому, що треба було до сантиметра і секунди вивіряти крок, супроводжувати дійство ще й складними прийомами — як раніше казали артикулами, — зі зброєю в руках. /Згодом один з радянських –російських — поетів напише цілу поему під назвою "Двести десять шагов" — про ті "артикули" на Красній площі/.
За добу ритуал повторювався 24 рази, адже бійці змінювалися /завжди приваблюючи до себе натовпи гулящих/ через кожну годину — під бій курантів починаючи з другого перезвону. /Якщо температура опускалася нижчі 15 градусів почесна варта зодягала валянки, а обличчя змащувала жиром. Зодягалися перші курсанти як і всі бійці Червоної Армії двадцятих років — в будьонівки з шишаками та шинелі з петлицями, що були пошиті за малюнками художника В.Васненцова/.
І ось, коли на початку війни німці опинилися біля воріт червонозоряної столиці, вирішено було спецпоїздом, з дотриманням архісекретності, евакуювати тіло Леніна /спецешелон охороняли 15 тисяч бійців внутрішніх військ, не рахуючи численних чекістів/ до Тюмені. Є таке місто — обласний центр, на обох берегах р. Тури /притока Тоболу/, перше російське місто в Сибіру. Виникло на місці татарського містечка Чингі-Тура в 14 ст. Тюмень — один з центрів Західного Сибіру, тепер однойменної нафтогазової провінції. Мешкали в місті /крім, звичайно, росіян/ українці, татари, ненці, ханти, мансі, комі та ін.
У порівнянні з європейським центром Росії, Тюмень — закуткова глушина. Край, куди й Макар телят не ганяв пасти! Тож були певні: жодному німецькому главарю на думку не спаде бомбити Тюмень. І тим більше, шукати там мумію вождя.
Але й здійснити перевезення саркофагу з дорогоцінною мумією було не просто — потрібні суворі температурні умови, відповідна вологість та відповідне світло... А тут ще й дорожнє трясіння — більше півтори тисячі кілометрів залізницею! Не близький світ!
І все ж ризикнули. Та й виходу вже не було — німці могли в будь-який день увірватися до Москви.
Вагон обладнали спецобладнанням для забезпечення потрібного мікроклімату та спецамортизатором для зменшення вібрації. Вагон із саркофагом – об’єкт № 1 — помістили в середині спецешелону, що був переповнений бійцями, озброєними усіма видами зброї, включаючи кулемети й гармати.
Пост №1 перенесли до вагону.
Варта змінювалася в дорозі, як і заведено /тільки бою кремлівських курантів не було чути/ через кожну годину.
Тюмені дісталися благополучно без пригод. Вночі, оточивши запасну станцію, що знаходилась десь у глушині тієї глушини, потрійним кільцем, вивантажили саркофаг з мумією і перевезли її до місцевого сільськогосподарського технікуму, що був збудований в стилі ренесансу — там курсанти теж змінювалися через кожну годину. Неодмінно врочисто карбуючи кожен крок та здійснюючи потрібні артикули зброєю, і так нестимуть вони вахту в приміщенні сільськогосподарського технікуму, переобладнаному під тимчасовий Мавзолей цілих три роки і дев’ять місяців.
А тим часом Москва теж цілих три роки і дев’ять місяців залишатиметься без сакральної мумії вождя — бідненька! Як то їй це було пережити!
Мавзолей три роки і дев’ять місяців залишався порожнім, без свого насельника. Бовванів на Красній площі, як більмо на оці.
Остерігаючись, аби німці його не розбомбили, довго міркували, як його вберегти. Спершу порожню усипальницю хотіли було прикрити мішками з піском, але швидко збагнули, що при прямому попаданні авіабомби це не порятує. Тоді художники та архітектори запропонували "об’єкт" замаскувати, і увести таким чином ворогів в оману.
Дістали 1500 метрів сурового полотна. За три дні викроїли з нього "дім" ,намалювали на ньому вікна і натягнули на каркас, що його спорудили над Мавзолеєм Ілліча. Мовляв, з небес німецькі льотчики, прорвавшись до центра столиці, сприймуть той муляж, ту декорацію за справжній будинок, не розуміючи де ж подівся сам Мавзолей…
І ось коли саркофаг вночі таємно вивезли із столиці /вивозили таємно, але про те тієї ж ночі дізналися всі/, а на Мавзолей натягнули маскувальний "халат", москвичі й зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!
І на дорогах, що вели з Москви в глибину Росії, на схід, потяглися тисячні валки охоплених панікою втікачів, які вже ні в що і нікому не вірили.
"Головне питання, яке хвилює всіх (точніше — цікавить —В. Ч.), хто потрапляє в бункер: чи був там Сталін? За офіційними даними, під час війни його там не було. Можливо, це всього лише частина легенди, яка гласить, що вождь нікуди з Москви не виїздив. Але це твердження нині багатьма істориками піддається сумнівам. Річ у тім, що в кількох кварталах від бункера один час мешкала дочка Сталіна — Світлана, яка під час бомбардувань ніби кілька разів ховалася в цьому бункері, а тому Сталін, який любив дочку,— цілком ймовірно міг провідувати її в Куйбишеві і зайти до свого бункера" — з одного видання.
В кінці листопада — на початку грудня Йосип Сталін почав збиратися в неблизьку як для нього, який постійно сиднем сидів у Кремлі та на Ближній дачі,— дорогу. Простіше — евакуюватися з Москви. Ще простіше — тікати, бо сидіти в Кремлі, до якого, захопивши Москву /а це питання лише найближчого часу/, в першу чергу увірветься ворог, вже було небезпечно і безперспективно. Цілком таємно, слідом за урядом, який евакуювався днем раніше до Куйбишева, залишив Москву і владар червоної імперії. До передмість столиці за найперевіренішими даними, секретними, звичайно, хоч і всім у Москві відомими, вже вийшов ворог. Потаємно, спецпоїздом /користуватися авіацією "батько всіх народів" страшенно боявся — авіафобія,— та й літак німці могли легко збити/ прибув до Куйбишева /до 1935 року Самара/, що розташований на лівому березі Волги, при впадінні до неї р. Самари.