Виступали в місцевій восьмирічній школі, її директор, молодий (тоді, у 1977 році), на вигляд хлопець, закоханий в Гоголя, патріот свого села, знавець його історії — розповідав про край просто захоплено — хоч сам родом з Чернігівщини, здається його звали Микола Васильович. Найбільша мрія директора — музей Гоголя.
— Сорочинці захопили славу Гоголя, — скаржився. — Мати лише народила свого сина у Великих Сорочинцях, у неї до того діти мерли, от і порадили їй змінити місце. Мати й поїхала у Великі Сорочинці, а тут Псьол розлився, мати затрималась і народила Миколу в Сорочинцях, хоч він там і не жив… — про це нам казали (як скаржились) багато хто в Шишаках, і дорогою, якою нас везли із Сорочинець у Шишаки, тією самою, якою мати Гоголя їхала в Сорочинці і назад поверталася вже з немовлям...
Микола Васильович показував нам фотографії і хрест із церкви, що була збудована на честь народження Гоголя, церква не вціліла, а хрест випадково зберігся.
Десь опівночі — після виступу в місцевій школі й неспішної потім вечері з традиційною гостинністю полтавців, виїхали ми з Гоголевого в Шишаки. Над Полтавщиною сяяв повний місяць і все надовкіл наче сріблом заливав. І такого місяця уповні, такого моря білого живого срібла, такої чарівної місячної ночі, яку ото описав Микола Васильович ("Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч!..") я ніде до того, ні після Шишаків не бачив. Проскочили долину, озеро під місяцем величаво застигло, піднялися знову на гору й оглянулись: вся долина була в тумані, як у молоці, тільки де-де верхівки дерев стирчали з нічного туману. А вгорі висів чарівний місяць, наче щось там видивлявся на грішній землі і здавалося, що ось-ось з’явиться чорт з ріжками й хвостом і Рудий Панько вийде нам навстріч, адже пасіка його знаходилась у тих краях, між селами Гоголеве та Воронянщиною, яку письменник відвідував...
Після сімдесят сьомого я бував на Полтавщині вже частіше і в Полтаві теж, але перші два приїзди вразили мене, схвилювали й запам’яталися назавжди. То були поїздки наче в інший світ, знайомий мені і незнайомий. Тоді я виходив Полтавою багато кілометрів, вбирав її в себе, дихав нею, надихувався. Перш за все побував на стародавніх кутках і вулицях міста, відвідав музеї, ходив біля Ворскли, особливо на Подолі, блукав давньою частиною міста, де час ніби зупинився, де ніби ще стояла козацька доба часів Максима Пушкаря, першого козацького полковника Полтави. На вулиці Великотерновській, де колись було село Пушкарівка, одержане Мартином Пушкарем у спадок, відкрито в 1987 році пам’ятний знак — два пілони, на яких укріплено з кованої міді скульптурний портрет Пушкаря. Тоді ж у мене й виник задум історичної повісті про легендарну полтавку, поетесу і піснярку та співачку Марусю (Марину) Чурай. Мені тоді здавалося, що вся Полтава дихає Марусею, співає її пісні, посміхається до мене очима сучасних Марин і Марусь. Повернувшись додому в Дніпропетровськ увесь під враженням од мандрівки вулицями Полтави, я й написав повість "Засвіт встали козаченьки", про неї, про Марусю Чурай...
Засвіт встали козаченьки,
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі...
Був я в Полтаві — пощастило мені побувати! — і на святкуванні 225-річчя від дня народження Івана Петровича Котляревського, і можу повторити дослівно слова подиву Остапа Вишні: "Як полтавчани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський..."
Справді-бо — і пишаються, і люблять. "Було багато "Енеїд" — і в руській, і в німецькій, і в французькій літературах, і всі повмирали. А "Енеїда" наша, Івана Петровича Котляревського квітне і 150 літ випромінює свіжий аромат... І житиме вона ще віки та віки…" Це теж Остап Вишня, із щоденника.
Зі свята я привіз полтавські газети, що вийшли у ті дні (9—12 вересня 1994 року): "Зоря Полтавщини", "Полтавський вісник", "Вечірня Полтава", "Полтавська Думка" (тоді вийшов перший її номер), і всі вони святкові, з кольоровими заголовками, з портретами Котляревського, з фотографіями симпатичних Наталок-Полтавок сучасних, і всі цитували слова Тараса Шевченка, звернені до Котляревського: "Будеш, батьку,
панувати, поки живуть люди; поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть".
Відбулася й міжнародна конференція, присвячена авторові "Енеїди", "Наталки-Полтавки", "Москаля-чарівника".
А скільки тоді свят відшуміло! Свято вулиці Котляревського, мітинг-концерт біля пам’ятника Котляревському, вшанування пам’яті Котляревського біля могили письменника, відкриття пам’ятника-хреста "Українським загиблим козакам". Його відкрили на Панянській горі, на Панянському бульварі — чи не правда, яка колоритна назва? Це та гора Панянка, про яку й пісня є: "Ой на горі, на Панянці, в понеділок дуже вранці ішли наші новобранці...". Відбувся всеукраїнський конкурс на краще виконання ролі Ниталки-Полтавки в однойменній виставі, а ще ж ювілейний вечір в обласному театрі, свято книги біля обласної бібліотеки імені Котляревського, виставка-ярмарок, виступи фольклорних колективів, свято в Галицькому училищі культури імені Котляревського, урочистості в селі Горошинному Семенівського району, де Іван Котляревський формував 5-й кінний козацький полк, в селі Кротівщина Великобагачанського району, де колгосп носить ім’я батька українського відродження, а ще — це вже в Полтаві, — відбувся старовинний сільський обряд "Наталчине весілля" біля садиби Івана Петровича на Івановій горі...
Якими ж пророчими виявилися рядки Миколи Вороного, писані ним 30 серпня 1903 року на святі відкриття пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві:
День на дворі. Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман польовий, а культурний.
Тим гетьманом у нас тапер батько Іван,
Що вказав нам шлях літературний.
Він між нами тепер! Він зібрав нас усіх!
Хто ж на поклик його не озветься?!