підпомога до скромної зарплатні.
І що з того, що ролі були німі, але ж мені щастило стояти на сцені матросом у безкозирці й кльоші у виставах за популярною тоді п’єсою "Оптимістична трагедія" Всеволода Вишневського (навіть, з карабіном в руках — карабін, щоправда, дерев’яний, але так майстерно виготовлений і відповідно розцяцькований, що із зали дивився як справжній), а ще в "Загибелі ескадри" Олександра Корнійчука, теж популярній. Виступав статистом і в широко знаній тоді п’єсі литовського поета і драматурга Яна Райніса "Вій, вітерець!"
Але коронним моїм виступом стала участь у виставі "Тайфун" за п’єсою китайського драматурга, якщо не помиляюся, Цао Юя.
Це була "вершина" мого акторства у статусі статиста. (При своєму метрі шістдесят сім сантиметрів я годився на роль китайця, які не відзначаються зростом). Там я "грав" роль слуги в багатого і вельможного поміщика — щоправда, на сцену за всю виставу виходив лише раз і то — на пару хвилин. Але все одно перед початком вистави гримерка займалася мною ретельно. Я зодягав білий, м’ятий піджачок-курточку з полотна, у чорні штани вбирався, взував сандалії на босу ногу. На голову мені надівали чорний парик (я русявий) з коротким жорстким волоссям.
А вже тоді біля моєї фізіономії, аби перетворити її із слов’янської на китайську в гримерній і починала трудитися гримерка. Мастила мені чимось обличчя, накладала креми, а насамкінець чимось звужувала мені повіки, аби вони буди не круглими, а вузькими, як у китайців. І я вже завмирав із напарником біля куліси, чекаючи свого виходу.
Ось поміщик, не зумівши переконати свого непокірного сина, що, необачний, подався в боротьбу "за щастя трудящих" і таким чином зрадив
своєму класові, кричить, втративши терпець:
— Гей, слуги?!.
Ось тоді ми з напарником притьмом вибігали на сцену — Господи, на саму сцену та ще такого театру, як театр імені Т. Г. Шевченка! — і, як і годиться слугам, кланялись хазяїнові в пояс та завмирали, готові виконати будь-який його наказ.
Зізнаюсь, страшно було виходити на сцену, особливо спочатку. Я так боявся, що в мене й жижки тремтіли — принаймні, коліна, то це вже точно. Страхався глянути в темну залу, що здавалася пащекою якогось чудиська — в пітьмі видно було лише очі глядачів і то з перших рядів, а далі — загрозливий провал!
Та ось поміщик кричав нам, слугам своїм, щось на зразок: "Взяти його! В холодну!"
І ми кидалися на неугодного синка, заламували йому руки за спину і після хвилинної "боротьби" — ясна річ, імітація оної — виводили його за лаштунки. Я на ту мить, осмілівши й призвичаївшись, вже входив у раж — грати, грати, грати, але, на жаль, на цьому й закінчувалося моє "акторство" і я мусив іти в гримерку і розгримовуватися (даруйте за таке слівце) та здавати реквізиторці "китайське вбрання". Зате вранці я одержував у касі заповітні 15 рублів і був зовсім щасливий. Слава Богу, "Тайфун" тоді йшов і йшов чи не щотижня і моє служіння музі Мельпомені тривало й тривало, а разом з ним і підробіток.
І ось одного разу зі мною лучився такий непередбачений казус. Чирякуватим я зроду-віку не був, але якось одна чирячина у мене таки з’явилася. І де б ви думали? У носі. Визріла там і дозріла, перетворившися в пречудовий і чималий за розмірами чиряк-чирячище. Мені навіть дихати стало тяжче, а до носа — й не доторкнутися, так пеком пекло. Хоча зовні все ніби було в ажурі, чиряк, повторюю, був внутрішнім. І ось той чудовий фурункул й увів мене одного разу в когорту "видатних" акторів. А сталося так. Коли ми по команді поміщика "Взяти його!.. В холодну!.." заламували борцеві за народні права руки за спиною і в’язали їх (Господи, і до чого я докотився тоді!), він, ясна річ, чинив спротив. Для виду. А ми йому — теж для виду, — заламували руки і в’язали їх. На сцені це була імітація боротьби. І ось одного разу, коли я, затягуючи вузол, нахилився надто близько до його рук, він, чинячи спротив, ненароком ліктем і задів мене по розпухлому і болючому моєму носі. В першу мить здалося, що й іскри у мене з очей посипляться і в театрі навіть світліше стане. Та гірше було інше. Для фурункула, що дозрів, клятий, і визрів у моєму носі, цього поштовху ліктем було задосить: він лопнув!..
І тієї ж миті з мого бідного носа — о, жах! Яка ганьба! — прямо на сцені під час мого ревного служіння Мельпомені на білий полотняний піджачок із паличками замість ґудзиків, у який я був зарані вбраний під китайця, хлинула кров, сукровиця і ще бозна що. І кров так червоно заяріла на білому реквізиторському піджачку-курточці! — я в ту мить стояв лицем
до зали.
Одне було добре, як лопнув фурункул, мені враз стало легко дихати і я наче на світ народився. Але ж кров... Що мені тепер робити? Рукавом на сцені утирати носа, з якого все ще юшило? Як на ту біду не було й хустки, і я замість того, аби вести поміщицького синка в їхню буцеграню, розгублено застиг на сцені з кров’ю на піджачку і заюшеним носом... І, що гірше, ніс був не бутафорським, а моїм, рідним-ріднісіньким. Та я ще не встиг і збагнути, що мені далі робити (мо’ закривавленому тікати зі сцени, нагло обірвавши своє служіння Мельпомені?), як у завмерлій притихлій залі раптом почувся захоплений вигук:
— Хі-і-і... Здорово слуга грає! Навіть справжня кров у нього потекла з носа!
І в наступну мить зала вибухнула сміхом!
Більше того — зааплодувала. Мені! Статисту!
Зі сцени, ведучи поміщицького синка, я зійшов майже героєм — хоч кров і капала з носа. На все той же реквізиторський піджачок, і капала справжня, як і вигукнули у залі.
— Ну... артист! — сміялися за лаштунками після вистави актори. — Зіграв так роль, що справжня кров потекла! Що в тебе з носом? Чиряк?..
І довго я потім згадував чиряк у своєму носі та як я з ним грав на сцені. А розказуючи цю історію (для дотепності, дещо підшаржовуючи), я неодмінно починав:
— Коли я працював у царстві Мельпомени, — на мене запитливо витріщалися і я, радий, що опинився в центрі уваги, милостиво уточнював: — Ну, в театрі Шевченка...
— То ти, виявляється, ще й актор? — дивувалися слухачі, бо ж ніколи не помічали за мною ще й таких талантів.